Брат – Веселун

   Була колись велика війна, і коли вона закінчилася, багато солдат пішло у відставку. Отримав і Брат – Веселун відставку і на додачу всього лише солдатський хлібець і чотири карбованці; з тим і пустився він у дорогу. А сидів край дороги святий Петро в образі жебрака. Коли Брат – Веселун проходив мимо, став жебрак милостиню у нього просити;

А той відповідає:

— Милий мій жебрак, що ж мені тобі подати? Був я в солдатах і ось отримав відставку, і є у мене всього – на – всього один лише хлібець солдатський та чотири карбованця; як витрачу їх, доведеться мені теж, як і тобі, милостиню просити. Але все ж таки я тобі що – небудь подам.

   Розділив він хлібець на чотири частини, дав апостолу частину та ще й один карбованець . Подякував йому святий Петро і пішов собі далі, всівся знову в образі іншого жебрака біля дороги, де проходив солдат. Підійшов солдат, а той попросив знову, як і минулого разу, подати йому милостиню. Відповів Брат – Веселун те ж саме, що і тоді, і дав йому знову чверть хлібця та карбованець. Подякував святий Петро, пішов собі далі і сів утретє на дорозі, в образі іншого жебрака, і попросив у Брата – Веселуна милостиню. Подав йому Брат – Веселун і втретє чверть хлібця та третій свій карбованець. Подякував йому святий Петро, і Брат – Веселун пішов далі, і залишилося у нього всього лише хліба окрайчик та один карбованець. Ось і зайшов він з цим в їдальню; хлібець поїв, а на карбованець велів подати собі пива. Закусив він і вирушив далі, а йому назустріч знову святий Петро в образі відставного солдата і каже йому:

— Здорово, товаришу! Не даси мені хліба шматок та карбованець, щоб випити трохи?

— Де ж мені взяти їх? – Відповів Веселун. – Отримав я відставку та хлібець солдатський і чотири карбованця. Зустрів по дорозі трьох жебраків, дав кожному з них по чверті хлібця та грошима карбованцю. Останній кусочок я в їдальній з'їв, а на останній карбованець трохи випив. Тепер у мене в кишені пусто, і якщо у тебе теж немає нічого, то, мабуть, підемо разом з тобою милостиню просити.  

— Ні, – відповів святий Петро, – от цього якраз і не потрібно: я трохи знайомий з лікарським ремеслом і заробити собі зможу, скільки мені буде треба.

— Так, – сказав Брат – Веселун, – але в цій справі я нічого не тямлю, і виходить, що доведеться мені милостиню йти просити одному.

— Ну, а ти іди зі мною разом, – сказав святий Петро, – якщо я що зароблю, дам тобі половину.

— Це справа для мене підходяща, – сказав Брат.

   І ось пішли вони разом. Підійшли вони до одного селянського дому і чують там плач і крик; увійшли вони в будинок, а лежить там чоловік важко хворий і вже при смерті; його дружина голосить і плаче.

— Перестань плакати і кричати, – сказав святий Петро, – я готовий твого чоловіка вилікувати. – Дістав він з кишені мазь і вмить зцілив хворого; той міг встати і став абсолютно здоровий. Ось чоловік з дружиною і говорять:

— Як же нам вас віддячити? Що дати вам за це?

   Але святий Петро прийняти нічого не побажав; і чим більше його просили, тим він більше відмовлявся. Тут Брат – Веселун штовхнув святого Петра і каже:

— Так візьми ти що – небудь, адже нам знадобиться.

   Принесла, нарешті, селянка ягня і каже святому Петру, щоб він його взяв, а той брати не хоче. Тут Веселун відвів його в сторону і каже:

— Так бери ти, нам же знадобиться.

І сказав, нарешті, святий Петро:

— Ну, ягня я візьму, але нести його не буду; якщо хочеш, то неси його сам.

— Так справа це неважка, – сказав Брат – Веселун, – я його понесу, – і він звалив ягняти собі на плечі. Пішли вони далі і прийшли до лісу. Стало Брату – Веселуну важко нести ягнятко; був він голодний і каже святому Петрові:

— Глянь, ось і містечко гарне, тут ми могли б ягня зварити і з'їсти.

— Що ж, я згоден, – відповідав святий Петро, – але куховарити я не вмію. Якщо хочеш варити, то ось тобі і котел, а я, поки м'ясо звариться, піду погуляю. Але ти не смій починати їсти, поки я не повернуся, а прийду я вчасно.

— Ну, йди собі, – сказав Брат, – я вже впораюсь, зварити його зумію.

   І святий Петро пішов, а Веселун зарізав ягня, розвів багаття, кинув м'ясо в котел і почав варити. Ягня уже готове, а апостола все немає. Витягнув тоді він їжу з котла, розрізав його і знайшов серце.

— Це, мабуть, найсмачніше, – сказав він, спробував його і, з'їв його повністю. Вернувся святий Петро й каже:

— Можеш з'їсти всього ягня, а я з'їм одне тільки серце, дай мені його.

   Взяв Брат – Веселун ніж і виделку і вдав, ніби усередині шукає його в м'ясі, але ніяк не може знайти. Нарешті, не довго думаючи, каже:

— Тут його немає.

— Ну, а куди ж воно могло подітися? – Питає апостол.

— Це вже я не знаю, – відповів Веселун. – Але ти тільки подумай, які ми з тобою обидва дурні: шукаємо у ягня серце, а нікому з нас і в голову не прийде, що у ягняти то серця не буває!

— Е, – сказав святий Петро, – та це ти щось вигадуєш! Адже у кожної тварини мається серце, чому ж не бути йому і у ягняти.

— Ні, братику, так воно і є, немає у ягняти серця.

— Ну, добре, – сказав святий Петро, – раз немає серця, так мені тоді нічого і не треба, можеш всього ягня сам з'їсти.

— Ну, чого зараз не доїм, то візьму з собою в ранець, – сказав Брат. З'їв половину ягняти, а решта собі в ранець засунув.

   Пішли вони далі, і зробив святий Петро так, що через дорогу, по якій їм треба було проходити, раптом стала протікати велика річка. Святий Петро й каже:

— Іди ти вперед.

— Ні, – каже Брат – Веселун, – йди ти вперед, – а сам подумав: "Якщо він не перейде річку, я тут залишуся."

   Увійшов святий Петро в воду, і була вона йому всього лише по коліно. Зібрався і Веселун переходити вбрід, і раптом річка стала глибше, і вода виявилася йому по шию. Тут він як закричить:

— Брате, допоможи мені!

А святий Петро й каже:

— А ти готовий зізнатися, що ти з'їв серце ягняти?

— Ні, – відповів він, – я його не їв.

І стала тоді вода прибувати і дійшла йому до самого рота.

— Допоможи мені, братику! – Заволав солдат.

А святий Петро й каже йому знову:

— А ти готовий зізнатися, що ти з'їв серце ягняти?

— Ні, – відповів він, – я його не їв.

   Але святому Петру все – таки не хотілося, щоб солдат потонув, і повелів він воді відійти і допоміг йому перейти.

   Пішли вони далі і прийшли в одне королівство; почули вони там, що королівна лежить хвора, при смерті.

— Хо-хо, братику, – каже солдат святому Петру, – ось вже буде нам заробіток і на віки вічні вистачить.

Здалося йому, що святий Петро йде недостатньо швидко.

— Ти, брате люб'язний, ходи швидше, ноги піднімай вище, – говорить він йому, – щоб з'явитися нам якраз вчасно.

   А святий Петро йшов все повільніше, як його Брат – Веселун не гнав, не підштовхував; і почули вони, нарешті, що королівна вже померла.

— От тобі й на, – каже Веселун, – а все це через те, що ти йшов ніби спросоння.

— Та ти заспокойся, – відповів святий Петро, – я в силах не тільки хворих лікувати, але можу і мертвих воскрешати.

— Ну, коли так, – сказав той, – це мені подобається, тут принаймні заробимо ми з тобою цілих півкоролівства.

   Прийшли вони в королівський замок, і були там всі у великій печалі; але святий Петро оголосив королю, що він готовий його дочку воскресити. Привели його до неї, а він і каже:

— Принесіть мені казанок з водою.

   Принесли йому казан з водою, і велів він, щоб всі вийшли, і дозволив залишитися з ним одному лише Брату – Веселуну.

   Потім розрізав він покійницю на шматки, кинув їх у воду, розвів вогонь під казаном і почав варити. Відвалилося від кісток м'ясо, вийняв він білі кістки, поклав їх на стіл в належному порядку. Тільки він це зробив, вийшов і тричі промовив: "В ім'я пресвятої трійці, мертва, встань." Тільки він це сказав в третій раз, піднялася королівна – жива, здорова і красива. І був король з цієї нагоди у великій радості і сказав святому Петрові:

— Проси в мене що хочеш, і якщо то буде навіть половина мого королівства, я її тобі віддам.

Але відповів святий Петро:

— Я за це нічого не хочу.

"Ох, ти дурень який!" – Подумав Веселун, відвів свого товариша в бік і каже:

— Не будь ти таким дурнем; якщо ти нічого не хочеш, то мені що – небудь та треба.

   Але святий Петро не побажав собі нічого; а король зауважив, що другу його хочеться що – небудь отримати, і він велів своєму скарбникові насипати йому повний ранець золота.

Пішли вони далі. Прийшли в ліс, ось святий Петро й каже Брату:

— Давай тепер золото ділити.

— Гаразд, – відповів солдат, – давай ділитися.

І поділив святий Петро золото, але розділив його на три частини.

   Подумав Брат – Веселун: "Що це у нього за заскок такий? Ділить все на три частини, а нас – то двоє."

Але святий Петро сказав:

— Ось я розділив правильно: одна частина мені, інша тобі, а третя частина тому, хто з'їв серце ягняти!

— О, та це ж я його з'їв! – Відповів Веселун і швидко згріб золото собі у кишеню, – вже в цьому ти мені повір.

— Як же так, – сказав святий Петро, – адже у ягняти – то серця немає?

— Е, та ти що, брате, як це ти думаєш! Адже у ягняти, як і у всякої іншої тварини, серце є; отчого б йому одному не мати його?

— Ну, добре вже, – сказав святий Петро, – отримуй золото ти один, але більше залишатися з тобою я не хочу, піду тепер я один.

— Як хочеш, люб'язний, – відповів солдат, – щасливою тобі дороги.

   І пішов святий Петро іншим шляхом, а Брат – Веселун подумав: "Так воно й на краще, що він від мене забрався, дивовижний, треба сказати, святий."

   І хоча у солдата грошей було достатньо, але поводитись він з ними не вмів, витратив він їх усі, і через деякий час у нього знову грошей не стало. А прийшов він у той час в одну країну і почув, що там померла королівна.

    "Хе-хе, – подумав він, – буде мені вдача, я її воскрешу і вже велю сплатити собі як слід." З'явився він до короля і запропонував йому воскресити померлу. А король чув, що ходить якийсь відставний солдат і воскрешає мертвих, і подумав, що Брат – Веселун і є той самий чоловік; але так як він йому не довіряв, то запитав спершу у своїх радників, і ті сказали, що він може ризикнути, – все одно, мовляв, дочка його мертва.

   Ось звелів Веселун налити в казанок води і всім з кімнати вийти. Розрубав він померлу королівну на частини, кинув їх у воду, розвів вогонь так само, як, бачив він, робив це святий Петро. Почала вода кипіти, і відвалилося м'ясо, вийняв він із котла кістки і розклав їх на столі; але він не знав, в якому порядку їх класти, і всі їх переплутав. Став він перед кістками і каже: "В ім'я пресвятої трійці, мертва, встань!" Промовив він це тричі, але кістки ніяк не поворухнулися. Виголосив він тоді ці слова ще тричі, але все було даремно.

— Ну, чортова дівка, вставай, – крикнув він, – а не так, то погано тобі буде!

   Тільки він це вимовив, як раптом влазить в віконце святий Петро в колишньому образі відставного солдата і каже:

— Ей, нечестивець, ти що це тут затіяв? Як може мертва встати, якщо ти всі кістки у ній переплутав?

— Люб'язний брате, та я ж старався, як міг, – відповів він.

— Ну, на цей раз я тебе з біди виручу; але повинен тобі сказати, що якщо ти ще затієш що – небудь подібне, потрапиш у велику біду. А крім того, не смій ти просити чи брати що – небудь у короля.

   Склав святий Петро кістки в належному порядку і тричі промовив:

   "В ім'я пресвятої трійці, мертва, встань," – і королівна встала, і була здорова і так само прекрасна, як колись. Вийшов потім святий Петро знову через віконце. Зрадів Брат – Веселун, що все так добре обійшлося, але прикро йому стало, що не може він нічого брати. "Хотілося б мені знати, – подумав він, – що це у нього за такі примхи, – однією рукою дає, а іншою відбирає; немає в цьому ніякого сенсу." Запропонував король Веселуну попросити у нього все чого він забажає. Солдат не міг нічого взяти, але все – таки хитрістю і натяками він зробив так, що король велів відсипати йому повний ранець золота, з тим і відправився він далі. Виходить солдат, а біля воріт стоїть святий Петро й каже:

— Бач, що ти за людина, адже я ж тобі заборонив що – небудь брати, а ти ось повний ранець золота набрав!

— А я – то при чому, – відповів Брат, – якщо мені його сунули.

— А я тобі кажу, щоб ти в іншій раз подібних речей не робив, а не те погано тобі доведеться.

— Е, брат, та ти вже про це не турбуйся: тепер є у мене золото, чого мені зараз перемиванням кісток займатися!

— Так, – сказав святий Петро, – але чи довго золото протримається! А щоб ти не вступав знову на стару дорогу, дам я твоєму ранця силу, щоб усе, чого ти забажаєш, в ньому і залишалося. Прощай, тепер мене більше не побачиш.

— З Богом! – Сказав Веселун, а сам подумав: "Я радий, що такий дивакуватий малий йде, вже слідом за ним я не піду." А про чарівну силу ранця він і думати перестав.

   Побував Брат – Веселун зі своїм золотом всюди; все його програв, розтратив, як і в перший раз. І залишилося у нього під кінець всього лише чотири карбованця.

    Проходив він якось повз їдальні і подумав: "Ну, кінець моїм грошиками" – і попросив подати йому на три карбованця пива і хліба на карбованець. Ось сидить він собі і п'є, а сам чує запах смажених гусей. Подивився навкола і бачить, що господар двох гусей в духовці залишив. Згадав він тут, що говорив йому одного разу його товариш: якщо побажає він що в ранці мати, то у нього і буде.

   "Е, треба б це на гусях випробувати!" Він вийшов і каже за дверима:

— Хочу, щоб два смажених гусака з духовки в ранець до мене потрапили.

   Тільки він це вимовив, відкриває ранець, дивиться – лежать в ньому два гусака.

— Ох, це добре! – Сказав він. – Ну, тепер я буду хлопець не промах, – він пішов на лужок і дістав з ранця своє їдло. Тільки почав він його їсти, а в цей час проходило двоє мужиків, і вони подивились на цілого гусака голодними очима. Подумав Брат – Веселун: "З мене й одного вистачить," – покликав він хлопців до себе і каже:

— Ну нате, беріть гусака і їжте за моє здоров'я.

   Подякували вони і пішли з гусаком в їдальню; веліли подати собі півпляшки вина і хліба, витягли дарованого гусака і взялися за їжу. Дивиться господиня і каже своєму чоловікові:

— Там он двоє гусака їдять; подивись – но, чи не той це самий, що був у нас в духовці.

Побіг господар, бачить, а в духовці – то пусто.

— Ач, який злодійський народ, на халяву гусей їсти збираються! Зараз же заплатіть, а не то я вам боки начешу.

А ті двоє і кажуть:

— Ми зовсім не злодії, гусака подарував нам на тому лузі один відставний солдат.

— Та ви мені голови не морочте! Солдат тут і правда був, але пішов він, як людина чесна, за ним я стежив. Ви – злодії і повинні заплатити.

   Але їм сплатити було нічим, – взяв тоді господар палицю і вигнав їх з закладу.

   А Брат – Веселун йшов собі своєю дорогою і прийшов в одне місце, де стояв красивий замок, а поруч з ним була погана їдальня. Зайшов він в ту їдальню, попросився переночувати, але господар йому відмовив і пояснив:

— Місця у мене більше вільного немає, будинок повний знатних гостей.

— Ось така дивна річ, – сказав Брат, – йдуть до вас, а не в багатий замок.

— Так, – відповів господар, – є тому причина: хто попробував в тому замку поспати хоч одну ніч, живим назад не повертається.

— Що ж, якщо інші пробували, – сказав Брат, – то і я хочу спробувати.

— Ні, ви краще цього не робіть, – сказав господар, – а то головою поплатитесь.

— Так, але ж не відразу головою розплачуватись, – сказав він, – ви мені тільки дайте ключі та їжу по – смачнішу і що – небудь випити.

   Дав йому господар ключі, їжі та випивки, і пішов з тим Веселун в замок; поїв він смачно і спати йому захотілося; ліг на землю, ліжка там не було. Незабаром він заснув, а вночі розбудив його страшний шум. Прокидається, бачить – в кімнаті дев'ять страшних чортів, зійшлися навколо нього й танцювати почали. А Брат – Веселун і каже:

— Танцюйте собі, скільки вам влізе, лише близько до мене не підступайте.

   Але стали чорти напирати все ближче і ближче, і ось майже лізуть вже своїми мерзенними ногами в обличчя.

— Тихіше, тихіше, чортові привиди, – сказав він; а ті лізуть, напирають все ближче і ближче. Розлютився він і як крикне:

— Ей, ви, а не то я живо наведу порядок! – Вихопив ніжку стільця і кинув до них в круг.

   Але дев'ять  чортів проти одного солдата було дуже багато, і коли він бив одного з передніх, решта хапали його за волосся і безжально їх виривали.

— Чорт візьми, – кричав він, – зараз мені туго прийдеться, але стривайте! Усі дев'ять в мій ранець, марш! – І – раз – два – кинулися вони туди; зачинив він ранець і кинув його в кут. Стало раптом тихо, і Брат – Веселун влігся знову і проспав до самого ранку.

   З'явився господар і той дворянин, якому належав замок, – хотілося їм подивитися, що тут з солдатом вийшло. Побачили вони його в повному порядку і веселим, здивувалися і питають:

— Що, хіба вам привиди нічого не зробили?

— Ще чого не вистачало! – Відповів Веселун. – Вони всі у мене вже в ранці. Ви можете тепер абсолютно спокійно жити в своєму замку; відтепер ні один не буде там розгулювати.

   Дворянин подякував йому, нагородив щедро і запропонував залишитися у нього на службі, хотів його забезпечити на все життя.

— Ні, – відповів солдат, – я вже звик усюди бродити, піду собі далі.

   І пішов звідти Брат, зайшов по дорозі в кузню і поклав ранець з дев'ятьма чортами на ковадло і попросив коваля і його підмайстрів вдарити як слід. Вдарили ті щосили великими молотами, і підняли чорти тужливе завивання. Відкрив солдат ранець, глядь – лежать вісім з них мертві, і тільки один, той, що сидів у складці, залишився в живих. Виліз чорт звідти і попрямував знову в пекло.

   Довгий час ще мандрував по світу Брат – Веселун, нарешті постарів він і подумав про смерть; ось попрямував він до одного самітника, відомому своїм благочестям, і каже йому:

— Я від мандрівок втомився, хотілося б мені потрапити в царство небесне.

Відповів відлюдник:

— Є два шляхи: один з них широкий і приємний, він веде в пекло, а другий вузький і важкий – і веде він на небо.

   "Був би я дурнем, – подумав Веселун, – якби надумав йти вузьким і важким шляхом."

   Він зібрався і вирушив по широкій, приємною дорогою і підійшов до великих чорним воріт, а були то ворота пекла. Постукав у них він; виглянув сторож подивитися і дізнатися, хто там такий. Побачив він Брата – Веселуна, злякався, а був це саме той дев'ятий чорт, що сидів у солдата в ранці і вискочив з нього з синцем під оком. Тому він швидко засунув засув, побіг до старшого  і каже:

— Там один хлопець з ранцем за плечима, хоче сюди увійти, але ви його ні за що не впускайте, а не те захочеться йому все пекло в ранець запроторити. Був я одного разу в тому ранці, і здорово він мене молотом відлупцював.

   І крикнули Брату – Веселуну, щоб провалював він звідти, що його, мовляв, сюди не пустять ніяк.

   "Якщо вони не хочуть, щоб я у них був, – подумав він, – то треба мені буде подивитися, чи не знайду я пристанища собі на небі. Треба ж мені десь та зупинитись."

   Повернувся він і вирушив далі; йшов він, поки не прийшов до брами раю, і постукав туди. Святий Петро якраз в цей час сидів на сторожі біля брами. Брат – Веселун його зразу впізнав і подумав: "От і знайшов я старого дружка, тут справа піде краще."

Але святий Петро сказав:

— Ти що, хочеш на небо потрапити?

— Ти вже мене, брате, пусти, треба ж мені десь та зупинитися. Якби прийняли мене в пекло, то я сюди і не прийшов би.

— Ні, – сказав святий Петро, – тобі сюди не ввійти.

— Ну, раз не хочеш мене впускати, забирай тоді і свій ранець; раз так, то не хочу я мати від тебе нічого, – сказав Веселун.

— Що ж, давай його сюди, – сказав святий Петро.

   Тоді солдат простягнув ранець крізь грати на небо, а святий Петро взяв його і повісив поруч зі своїм кріслом.

І каже тоді Брат – Веселун:

— А тепер хочу я сам до себе в ранець потрапити.

   Шусть , і був він вже там і сидів тепер на небі, і довелося святому Петру там його і залишити.

One Response to “Брат – Веселун”