Могильний пагорб

   Одного разу стояв селянин – багач у себе у дворі і дивився на свої поля і сади. Пшениця виросла густа, а дерева були повні плодів. Зерно минулого врожаю зберігалося ще досі в таких величезних купах в коморі, що засіки мало не ломилися під його вагою. Потім він попрямував на обори, – там стояли вгодовані бики, жирні корови і блискучі, як золото, коні. Нарешті багач повернувся до себе в кімнату і окинув поглядом залізні скрині, в яких зберігалися у нього гроші. Він стояв так, розглядаючи свої багатства, і раптом хтось голосно до нього постукав. Але це був стук не в двері його кімнати, а в двері його серця. Вони відкрилася, і він почув голос, який йому сказав:

— Робив ти добро своїм ближнім? Помічав ти нужду бідняків? Ділився ти своїм хлібом з голодними? Чи був ти задоволений тим, що в тебе є, чи ти бажав мати ще більше? – І серце не забарилося відповісти:

— Я було жорстоким і гордовитим і жодного разу не зробило добра ближнім. Якщо приходив бідняк, я від нього відверталося. Я не думало про Бога, а думало лише про те, щоб збільшити свої багатства. Якби навіть мені належало все, що знаходиться на землі, то й тоді б цього було мені мало.

   Почув він таку відповідь і сильно злякався; у нього затремтіли коліна, і йому довелося сісти. Ось постукав хтось знову, але тепер постукали у двері його кімнати. Це був його сусід – бідняк, у якого була ціла купа дітей, а годувати їх йому було нічим. "Я знаю, – подумав бідняк, – мій сусід наскільки багатий, настільки і жорстокий. Я не вірю, що він мені допоможе, але діти мої кричать і плачуть, просячи хліба, вже спробую я." І він сказав багатієві:

— Ви неохоче ділитися своїм добром, але я стою перед вами, як людина, якій хоч у воду кидайся: мої діти голодують, позичте мені чотири заходи зерна.

   Довго дивився на нього багач, і ось під першим сонячним променем щедрості розтанула його жорстокість.

— Чотири заходи я позичити тобі не зможу, – відповів він, – а подарую тобі вісім заходів, але ти повинен будеш виконати одну умову.

— Що треба мені зробити? – Запитав бідняк.

— Коли я помру, ти повинен будеш провести три ночі у мене на могилі.

   Стало біднякові від такої умови якось не по собі, але по нужді, в якій він перебував, він пішов на все, – він погодився і відніс зерно додому.

   Багач ніби передбачав, що трапиться: через три дні він упав раптом мертвий додолу. Так і не довідались люди, чому це сталося, але ніхто за ним не сумував. Коли його поховали, бідняк згадав про свою обіцянку; йому хотілося б від неї відмовитися, але він подумав: "Адже все ж таки він мене пожалів, і я зміг нагодувати дітей хлібом; але навіть якщо б цього і не було, я дав обіцянку і повинен її виконати." Пішов він з настанням ночі на кладовищі і сів на могилі. Все навколо було тихо, тільки сіяв над могильним пагорбом місяць, та пролітала сова, і чувся її жалібний крик.

   Коли зійшло сонце, бідняк повернувся благополучно додому, і так само спокійно пройшла і друга ніч. На третю ніч відчув селянин якийсь надзвичайний страх, йому здавалося, що повинно щось трапитися. Вийшовши, він побачив біля цвинтарної огорожі людину, яку він до цього жодного разу не бачив. Був той чоловік немолодий, на обличчі у нього були шрами, очі були у нього гострі і палаючі. Він був закутаний у старий плащ, і виднілися тільки його високі ботфорти.

— Що ви тут шукаєте? – Звернувся до нього селянин. – Хіба вам на цьому пустельному кладовище не боязно?

— Я нічого не шукаю, – відповів чоловік, – але й нічого не боюся. Я як той хлопець, що ходив страху вчитися і даремно старався, але добув собі зате в дружини королівну, а з нею разом і великі скарби, а я так бідняком і залишився. Я всього лише відставний солдат, збираюся тут ночувати – іншого пристановища у мене немає.

— Якщо ви не боїтеся, – сказав селянин, – то залишайтеся разом зі мною й допоможете мені вартувати могилу.

— Стояти на посту – справа солдатська, – відповів той, – а що з нами трапиться, добре чи погане, перенесемо разом.

Селянин на це погодився, і ось всілися вони вдвох на могилі.

   До півночі все було тихо, але раптом пролунав у повітрі свист, і обидва сторожа побачили чорта, – він стояв перед ними.

— Геть, мерзотники, звідси! – Закричав він на них. – Той, хто лежить в могилі, належить мені – я його заберу. А якщо ви звідси не заберетеся, я вам шию зверну.

— Послухайте, пане з червоним пером, – сказав солдат, – ви мені не начальник, я підкорятися вам не зобов'язаний, а страху я поки не навчився. Ідіть своєю дорогою, а ми вже залишимося сидіти тут.

   Чорт подумав: "Цих голодранців найкраще спокусити золотом," – і він натягнув найніжніші струни свого голосу і запитав по – дружньому, чи не погодяться вони взяти гаманець із золотом, а потім забратися з ним геть.

— Ось ця справа підходяща, – відповів солдат, – але одного гаманця з золотом нам буде замало. Якщо дасте золота стільки, скільки влізе в один з моїх чобіт, то позицію ми здамо і відступимо.

— Стільки в мене при собі немає, – сказав чорт, – але я зараз принесу; живе в сусідньому місті один міняла, мій добрий друг, він мені охоче дасть скільки буде потрібно.

Тільки чорт зник, зняв солдат з лівої ноги чобіт і каже:

— Ми вже цього чумазого проведемо! Дайте мені, братику, свій ніж.

   І він зрізав з чобота підошву і поставив його біля могили в густу траву – на самому краю напівзарослої ями.

— Так-то воно буде все в порядку, – сказав солдат, – нехай тепер цей сажотрус приходить.

   Вони обидва сіли і стали чекати. Незабаром показався чорт, тримаючи в руці мішечок з золотом.

— Ну, сипте сюди, – сказав солдат і підняв чобіт трохи вгору, – але цього, мабуть, буде замало.

   Чортяка спорожнив мішечок, але золото сипалося в діру, і чобіт залишився порожнім.

— Дурний чорт, – крикнув йому солдат, – так куди ж це годиться? Я ж наперед казав, що не вистачить. Ідіть назад та принесіть побільше.

   Похитав чорт головою, пішов і через годину з'явився, тримаючи під пахвою мішок куди побільше.

— Насипайте доповна, – крикнув солдат, – але я сумніваюся, що чобіт буде повний.

   Задзвеніло золото, падаючи додолу, але чобіт залишився порожнім. Заглянув туди чорт сам своїми палаючими очима і переконався, що це правда.

— Ну і нога у тебе велика, – сказав він і скривив рот.

— Ви думаєте, – заперечив солдат, – що в мене така ж кінська нога, як у вас? З яких це пір ви стали таким скупим? Тягніть золота побільше, а то з нашої угоди нічого не вийде.

   Чорт втік знову підстрибом. На цей раз його не було довгий час, але коли він, нарешті, з'явився, він задихався під вагою мішка, що лежав у нього на спині.

   Він висипав його в чобіт, але він наповнився так само мало, як і минулого разу. Розлютився тут чорт, хотів було вирвати чобіт з рук солдата, але в цей час на небі пробився перший промінь сонця, що сходить, і нечистий з гучним криком зник. Бідна душа була врятована.

Хотів селянин золото поділити, але солдат сказав:

— Що припадає на мою долю, ти роздай бідним. А я житиму у тебе в хатинці, і нам вистачить з тобою іншої частини золота, щоб прожити добре і мирно, стільки, скільки нам дасть Бог.