Віслюк
Віслюк
Жили колись на світі король і королева. Вони були багаті, і було у них все, що вони тільки хотіли, але дітей у них не було. День і ніч горювала через те королева і говорила:
— Я – немов поле, на якому нічого не росте.
Нарешті виконав Господь її бажання: народилося у неї дитя, але було воно схоже не на людське дитя, а був це маленький віслючок. Як побачила це мати, стала кричати і скаржитися, що вже краще б їй зовсім не мати дітей, чим мати якогось віслюка, і вона веліла кинути його в річку на поживу рибам. Але король сказав:
— Ні, раз Бог його нам послав, то нехай він буде моїм сином і спадкоємцем, а після моєї смерті сяде на королівський трон і носитиме королівську корону.
Ось стали віслюка виховувати. Почав віслюк підростати, і відросли у нього швидко вуха. Був ослик веселий, все стрибав та грався, і дуже він любив музику, що якось відправився він до знаменитого музиканта і каже:
— Навчи мене своєму мистецтву, щоб я міг грати на лютні так само добре, як і ти.
— Ах, мій милий принце, – відповів музикант, – це вам буде важко, ваші «пальці» зовсім до такої справи не пристосовані, вони занадто великі, і я побоююся, що струни не витримають.
Але ніякі вмовляння не допомогли, – віслюку дуже хотілося грати на лютні; він був упертий та старанний і зрештою навчився грати так само добре, як і сам учитель.
Одного разу вийшов принц на прогулянку і підійшов до криниці, глянув туди і побачив у дзеркально – ясній воді своє осляче обличчя. І він так сильно через це засмутився, що пішов бродити по світу і взяв собі в супутники одного тільки вірного товариша.
Вони бродили разом по різних місцях і прийшли, нарешті, в одне королівство, де керував старий король, у якого була єдина дочка, притому дуже красива. І сказав віслюк:
— Ми тут деякий час пробудемо. – Він постукав і крикнув: – Гість біля воріт! Відкрийте двері, дайте увійти!
Але йому двері не відкрили. І всівся ослик біля воріт, взяв свою лютню і заграв на ній двома передніми ногами, та так прекрасно. Сторож від здивування витріщив очі, побіг до короля і каже:
— Сидить біля воріт молодий віслюк, грає на лютні, та так красиво, немов майстер.
— Так ти впусти музиканта сюди, – сказав король.
Але тільки увійшов ослик в замок, почали всі над ним сміятися. І ось помістили ослика разом зі слугами, де його і годували, проте він розсердився і сказав:
— Я не якийсь там простий віслюк, я знатний ВІСЛЮК.
А йому і говорять:
— Раз так, то сідай тоді разом з воїнами.
— Ні, – каже він, – я хочу сидіти поруч з королем.
Засміявся король і весело промовив:
— Гаразд, ослику, нехай буде по – твоєму, іди до мене.
А потім король питає:
— Віслюче, а тобі подобається моя дочка?
Повернув ослик голову до неї, подивився на неї, кивнув і каже:
— Надзвичайно подобається, вона така прекрасна, що подібної я ні разу не бачив.
— Ну, так сідай з нею поруч, – відповів король.
— Це якраз мені і личить, – відповів ослик і всівся з нею поруч, їв і пив і поводив себе пристойно і охайно.
Пробув благородний віслюк при королівському дворі не мало часу і подумав: "Що користі з того, треба все – таки додому повертатися." Він засмутився, з'явився до короля і попросив його відпустити. Але король його полюбив – і каже:
— Що з тобою, ослику? Вигляд у тебе такий сумний, вмирати, чи що, задумав? Залишайся у мене, я тобі дам все, чого ти тільки забажаєш. Хочеш золота?
— Ні, – відповів ослик і похитав головою.
— Хочеш коштовностей і прикрас?
— Ні.
— Хочеш половину мого королівства?
— Ах, ні.
І сказав король:
— Якби мені тільки знати, що могло б тебе втішити! Хочеш мою красуню – дочку в дружини?
— Ах, мені б дуже хотілося з нею одружитися, – сказав ослик, і став раптом такий веселий і радісний, бо це якраз і було те, чого він бажав.
І було відсвятковано велике і пишне весілля. Ввечері, коли нареченого і наречену повели в відпочивальню, захотілося королю дізнатися, чи буде ослик тримати себе стримано, як личить, і ось він велів одному із слуг сховатися в відпочивальні.
Коли молоді залишилися наодинці, закрив наречений двері на засув, озирнувся навколо і, побачивши, що вони абсолютно одні, скинув раптом свою ослячу шкуру, – і став перед принцесою прекрасний юнак.
— Ось бачиш, – сказав він, – хто я насправді, тепер ти бачиш, що я гідний тебе.
Зраділа наречена, поцілувала його і всім серцем його полюбила. Але ось настав ранок, він піднявся, натягнув на себе знову свою звірячу шкуру, і жодна людина не могла би здогадатися, хто під нею ховається.
А тут незабаром прийшов король і каже:
— Ось наш ослик і повеселішав! А тобі – то, мабуть, сумно, – сказав він своїй дочці, – адже ти отримала в чоловіки не людину!
— Ах, ні, милий батько, я його так люблю, ніби він найкрасивіший на світі, і хочу з ним прожити все своє життя.
Здивувався король, але слуга, який ховався в відпочивальні, прийшов і про все розповів королю.
І сказав король:
— Ніколи не повірю, що це правда.
— Тоді на іншу ніч самі поспостерігайте, і ви побачите це на власні очі. Знаєте що, мій король, ви заховайте від нього ослячу шкуру і киньте її в вогонь, – аж тоді нареченому доведеться показатися в своєму справжньому вигляді.
— Порада твоя хороша, – сказав король.
І от ввечері, коли молоді поснули, він пробрався до них в відпочивальню і, підійшовши до ліжка, побачив у місячному сяйві сплячого стрункого юнака, і лежала поруч на підлозі знята шкура. Король її взяв, звелів розвести на дворі велике багаття і кинути в нього шкуру, і сам був присутній при цьому, поки вона вся не згоріла дотла. Але королю захотілося побачити, як буде юнак поводитися без вкраденої у нього шкури, і він всю ніч сторожив і прислухався.
Коли юнак виспався, тільки стало світати, він піднявся і хотів натягнути на себе ослячу шкуру, але її він не знайшов. Він злякався і сказав в печалі і страху:
— Я бачу, що мені треба звідси тікати.
Він вийшов зі спальні, але біля дверей стояв король і сказав йому:
— Син мій, куди ти поспішаєш, що ти задумав? Залишайся тут, ти юнак красивий, і тобі йти звідси немає чого. Я дам тобі половину свого королівства, а після моєї смерті ти успадкуєш все.
— Якщо так, то я хочу, щоб хороший початок мав і хороший кінець, – сказав юнак, – я у вас залишаюся.
І віддав старий – король йому півкоролівства; а коли через рік він помер, юнак отримав все королівство, а після смерті свого батька ще до того ж і інше, і він жив у великому багатстві разом із своєю нареченою.