Ох!

   Колись давно, не за нашої пам'яті, — мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убо­гий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо отой один­чик, що Господи! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, років з два­дцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робити? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб пере­водиш!

   Так йому не до того: сидить та просцем пересипає­ться. Тепер, як там п'ять або шість років хлоп'яті — вже воно й у штанцях, вже воно батькові й поміч: а тоді — то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.

Журились – журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:

— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди віддав, куди найняв, може б, його чужі люди чому вивчили.

   Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько його знов вибив і оддав коваль­ству вчитися. Так і там не побув довго — втік. Батько, бідкається:

— Що робить? Поведу, — каже, — вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму, — може, він відтіля не втече.

   Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи не­довго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Входять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок, батько й каже:

— Притомився я — сяду, відпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився! — каже.

   Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам змор­щений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі, — питає, — чоловіче, треба від мене? Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»

Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Відчепись!

— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!

— Хто ж ти такий? — питає чоловік.

— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликати! — каже чоловік.

— Ні, кликав — ти сказав: «Ох!»

— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав.

— Куди ж ти йдеш? — питає Ох.

— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймати, — може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.

— Найми, — каже Ох, — у мене: я його вивчу. Тіль­ки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш, — ще рік служитиме в мене!

— Добре, — каже чоловік.

   Ударили по руках… Чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

   От як повів його Ох, то повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтика­ної. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!

— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та поїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.

— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець нарубай та наноси.

   Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Ох звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою, — най­мит знов став живий, тільки вже моторніший трохи Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знов заснув.. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — з того ледачого парубка та став такий мотор­ний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

   От вибув той парубок рік. Як пройшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пень­ка обгорілого, сів та й каже:

— Ох!

Ох і виліз з того пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба? — питає Ох.

— Прийшов, — каже, — за сином.

— Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

   Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалось багато півнів!

— Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?

   Чоловік   дивився – дивився — всі   півні   однакові, один у один, — не впізнав.

— Ну, — каже Ох, — іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

   От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:

— Ох! — каже.

Ох до нього виліз.

— Іди, — каже, — пізнавай! — Привів його в коша­ру — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав – пізнавав — не впізнав.

— Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік жи­тиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

   Проходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь як молоко білий, і одежа на ньому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров'я, діду!

— Куди тебе доля провадить?

— Йду, — каже, — до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому біло­му дідові, як він Охові віддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він те­бе водитиме.

— Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що пога­но, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю! Бо все таки який він не був, — а мій син, своя кров.

— Слухай же, — каже дід — як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голу­ба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під гру­шею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька:

— Ох! — каже.

   Ох виліз і повів його у своє царство. Висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.

— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

   От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так — бери.

   Взяв перекинув того голуба, і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімав його, цілує. Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому. — От і пішли. Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розка­зує, як він бідує, а син слухав. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти трн роки, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста золотих, — тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!

   Йдуть та йдуть, — аж так: на узліссі собаки ганя­ють лисицю; так ганяють, так ганяють; лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:

— Це твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Триста золотих, без ретязя.

— Нащо нам твій ретязь, — ми йому позолочений зробимо! На сто!

— Ні.

— Ну, бери гроші, — давай хорта. — Одлічили гро­ші, взяли хорта, — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то по­гнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову при­йшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяй­ством завестись, хату полагодить.

— Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я пере­кинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста золотих, без шапочки.

   От ідуть полем, — паничі випустили сокола на пере­пела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соко­лом, — так зразу й насів того перепела. Паничі по­бачили:

— Це твій сокіл?

— Мій!

— Продай його нам!

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Як дасте триста золотих, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчеву зробимо!

   Поторгувались, продав за триста золотих. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.

— Постійте, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу золотих; тільки продавайте без недоуздка.

   От доходять до містечка там, чи що, — аж ярмарок. Син перекинувсь конем – такий кінь, як змій, і при­ступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибивав! Тут насходи­лось купців – торгують:

— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п'ятсот.

— Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу, без недоуздка.

— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука, — каже батько.

— Ну, шістьсот… бери!

   Як узяв той циган торгуватися, як узяв, — так чоло­вік і шага не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане: недоуздок мій!

— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продава­ли без уздечки? І передать ніяк..

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю: я тобі ще п'ять золотих накину, — тіль­ки з недоуздком.

   Чоловік подумав: недоуздок яких там три золотих вартий, а циган дає п'ять золотих! Взяв і віддав… Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав.

А то не циган — то Ох перекинувся циганом.

   Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустився у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.

— Не втік таки від моїх рук, собачий син! — каже жінці.

   От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити та й перекинувся окунем та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хво­стом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

— Коли ти, кумонько – голубонько, хочеш бала­кати, — каже окунець щуці, — то я й так чую!

Знову — що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже:

— Коли ти, кумонько – голубонько, хочеш, — то я й так чую!

Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!

   А це підпливав той окунь до берега — аж там царів­на шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хва­литься:

— Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

   Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинув­ся.) Цар вийшов:

— Що тобі треба?

— Так і так: плив я, — каже Ох, — кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень грана­товий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Так, — каже цар, — моя дочка знайшла. Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб віддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не віддала та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, — оддай!

А Ох так просить:

— Що хочете, те й беріть у мене, — тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочува­лось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинув­ся півнем, та давай клювать те пшоно. Клював – клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні, — він тієї пшонини і не з'їв. Як по­клював, — та в вікно й вилетів, та й полетів собі…

   А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, — та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:

— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

   Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь світ скликали! І я там був, мед – вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

 

повернутися до: Українські народні казки⇒