Царевич, Поваревич і Сучевич

   Жив цар і в нього було три сини. Один звався Царевич, другий — Поваревич, а третій Сучевич (собачка в царя була така на кухні, тіль­ки помиї хлебтала, і ото в неї був цей син). І жили ці брати, як цареві сини, а в них, у кож­ного з синів, були коні, і вони сторожували, на охороні кордону стояли. Цар спав, а вони стоя­ли на охороні. І як оцей сторожує Царевич — спокійно ніч пройде, сторожує Поваревич — теж спокійно ніч проходе, а як оцей Іван Сучевич сторожує — прилітає змій (а змій неда­леко кордону в маєтках своїх живе). Прилітає змій і Сучевич дуже з ним бореться.

От зразу прилетів змій трьохголовий, а Су­чевич і каже:

— Хоч би мені брати коня відпустили зі стайні, як я чергую!

   А кінь так б'ється в двері стайні! Вибив двері і змія цього бити помагає.

А хлопці-брати кріпко сплять!

   От убив Сучевич одного змія, трьохголового, тоді шестиголового убив, тоді вбив дев'ятигоголового, а тепер має прилетіти дванадцято­головий.

Сучевич і каже:

— Хлопці, цю ніч не можна спати. Я піду сторожувати, а ви коня відпустите, як змій при­летить.

   Ну, вони полягали спати і так кріпко посну­ли! А змій прилетів і почав битися із Сучевичем. Поки ж той кінь вирвався, із стайні віді­рвався, із замків (а він прип'ятий був добре), поки відірвався кінь, а цей уже Іван Сучевич убив шість голів з дванадцяти тих, а тоді й ка­же змієві:

— Були в твого батька воли?

— Були, — каже змій.

— Орали?

— Орали.

— Віддихали?

— Віддихали.

— Давай і ми віддихнем.

   Сіли, трохи віддихнули, як ударе Іван Су­чевич мечем його, так із нього аж іскри сиплють­ся. А змій як ударе Івана своїм мечем, так Іван аж по коліна загрузне в землю! А кінь поки відірвався, тоді вийшов на поміч йому, убили того дванадцятиголового змія. Поприходили, вранці повиходили хлопці й кажуть:

— Як же ти, Іване Сучевичу, боровся?

Каже:

— Хлопці, треба нам тікати, бо прилетить двадцятичотирьохголова змія, вона нас, — ка­же, — усіх поїсть.

   І вони почали тікати. А цей Іван згадав про якісь рукавиці, що змії мали. Такі рукавиці, що правду кажуть. Сказав братам почека­ти, а сам повернувся й перетворився котом, а дівчина-зміївна вийшла маленька та каже:

— Мамо, дивися — кошеня.

А вона каже:

— Налий йому казан молока: вип'є — то значить, буде кошеня наше, а як не вип'є — так значить це білогубе щеня, тоді ми його ви­кинемо.

Дівчина налила йому казан молока, він випив.

— Ну, — каже, — випив.

— Ну, хай буде наше кошеня!

   Він увійшов у хату, котом, тоді дістав ті рукавиці, на шворочку надів на шию, вийшов із ними, понявкав-понявкав, поки перетворив­ся голубом, і прилетів до хлопців, де вони його ждали.

— Хлопці, будемо тікати.

   Тоді тікають вони, тікають, а то ж змія зро­зуміла, що то був не кіт, а то ж був той самий Іван Сучевич. І вже вона за ними гониться. Во­на ізз'їла Царевича, з конем проглотнула, і другого ізз'їла Поваревича, вже от-от нагоне цього третього, от-от нажене! А кінь і каже:

— Заглянь мені, Ваньку, в праве вухо, а в лі­ве виглянь!

   Він як заглянув у праве вухо, а в ліве вигля­нув, — став ліс такий, що ні проїхати, ні пройти позаду них.

   Ця змія долетіла — ліс, пащу вона розкри­ла — не пролетить. Вернулася, додому, взяла пилку, взяла сокиру, прорубала собі дорогу, а ті все тікають, а ті все тікають! Як проруба­ла дорогу, летить. От-от нажене, от-от нажене їх. А кінь і каже:

— А глянь мені, Ваньку, в праве вухо, а в лі­ве виглянь!

   Він як заглянув у праве вухо, а в ліве вигля­нув — іззаду їх стала гора така, що змія не пролетить.

   Змія долетіла — гора. Вернулася назад. Взя­ла совок, узяла лопату, розкопала, розкидала собі дорогу, летить. От-от нажене, от-от наже­не! А там стояла недалеко кузня. І Дем'ян ку­вав у кузні. Плуги робив. Славно все робив він там у кузні — кував. Іван Сученко їде й кри­чить:

— Дем’я~я~ян~ Кузьма! Відчиняй кузню, бо нечиста сила за нами женеться!

Та знов:

— Дем' Я^–Я—ЯН— Кузьма, відчиняй кузню, бо нечиста сила за нами женеться!

   Дем'ян-Кузьма як відкрив кузню, цей Іван вскочив з конем. Закрив Дем'ян кузню. Ось змія долітає. Каже:

— Дем'ян-Кузьма, випусти Івана Сученка, бо з кузнею проглотну!

А Дем'ян-Кузьма й каже:

— Глотай, може, вдавишся!

Вона знов:

— Відчини, Кузьмо, бо проглотну!

— Лижи двері. Я тобі на язик його посад­жу, — каже Дем'ян.

   А самі, Дем'ян-Кузьма і Сученко, роблять великий плуг і залізні щипці.

   Тоді змія почала лизати двері. Лиже й лиже, й лиже. Пролизала вже трохи, встромила язи­ка крізь двері:

— Саджай, — каже.

— Ще лижи! З конем не пролізе.

   Поки зробили вони великий плуг, а змія про­лизала всі двері. А тоді вхопили міцно її щипцями за язик, вийшли з кузні. Іван Сученко каже:

— Віддай мені моїх братів, що ти поїла!

Змія викинула йому братів.

   А Дем'ян-Кузьма і Сученко запрягли її у той плуг і щипцями водять за язик, вона ніяк не вирветься! І оборали нею оце, де річка, кругом України, я не знаю тільки, як вона називаєть­ся — кругом України річка. Ото були борозну зробили змією, а тепер стала річка. На тому кі­нець.

повернутися до: Українські народні казки⇒