Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Вівчар Василько і золоті гори

Вівчар Василько і золоті гори

   Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу — мозолів набити, щоб гріш заробити.

   Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:

— Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.

   Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися.

А той здивувався:

— Ти, легіню, хочеш робити у мене?

— Хочу.

— То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.

Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:

— Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.

   Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було — як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:

— Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.

Шкода стало красного орла, і Василько відповів :

— Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!

— Не журися, нічого не буде…— Орел схопив ягня і полетів.

   А хлопець боявся — довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.

   На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.

— Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.

— Не гризися, не буде біди.

Орел схопив ягня і полетів.

   Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.

   На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:

— Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене — понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.

   Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:

— Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.

— Добре, орлику!

   Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як вдень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:

— Гвалт, горимо! Уставайте, люди!

   Василько схопився і — гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:

— Чекай, не тікай, хто ти?

Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:

— Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?

— Золото, пане.

— Звідки маєш?

— Мені орлик дав… — І Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.

Дідич попросив:

— Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…

— Хай буде й так, — погодився Василько.

   Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями. Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.

— Ти що робиш тут, пане? — питає орел.

— Овець пасу, орлику.

— Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.

— Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.

Орел відповів:

— Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.

— Бери собі одразу ягня,— утішився дідич.

Орел зловив ягнятко і з’їв.

А потім сказав:

— Сідай, пане, на мене!

   Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

— Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

   Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов’язав сподні — та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.

Ввечері Василько пригнав вівці, а пані питає:

— А де пан, вівчарю?

Василько відповів:

— Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…

— Ади який! А мене покинув?.. — розсердилася пані. — Завтра і я полечу туди!

   Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

— Дайте мені одне ягнятко з’їсти, бо я дуже голодний.

— Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.

— Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

Орел наївся, узяв пані й полетів у небо.

   Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:

— Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

   А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути — скоро скапала, як свічка.

Орел прилетів на пасовисько сам.

   Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав газдувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настав

кінець.

* Дідич – поміщик, великий землевласник

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар