ПОВОРІТ

Країно рідная! ох, ти далека мріє!

До тебе все летять мої думки.

Їм страшно й радісно, якась надія мріє…

Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здається їм, що принесуть з собою

Новії, ще не співані пісні,

Що в краю темному, сповитому журбою,

Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:

Я на чужину йшла шукать надій –

Як в рідній стороні мені їх бракувало –

І обновлення силі молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину

Серед чужого, іншого життя, –

Та завжди першую колючую тернину

Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання,

Кордонні вартові непривітні…

«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» –

Питалися мої думки й пісні.

Мене знов обступила тісна, щільна

Неволі рідної знайомая стіна,

І кожна думка там, що народилась вільна,

Враз блідла, мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,

Проймав мене знов зором огневим

І мрії чистії, мої гірські орлиці,

Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тоді пісні мої бриніли,

Оті нові, неспівані пісні;

Стурбовано думки крилами тріпотіли,

Мов над огнем метелики нічні.

Не раз було мені так прикро, непривітно,

Як у безлистім гаю під дощем,

Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,

І серце знов заходилось плачем.

Тоді мені ота далекая чужина

Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана пташина

Про вирій смутно марить восени.

5.06.1899