Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Добридень, кладко!

Добридень, кладко!

   В одного удівця була дочка, і, як це ведеться в сільських дівчат, вона часто ходила до сусідчиної дочки то кужіль прясти, то ще з якоюсь роботою. Сусідка була вдова, і люди подейкували, що вона відьма. Та всупереч цим чуткам жінка до сусід­ської дівчини була дуже лагідна й привітна; тільки та прийде до них, любенько з нею погомонить, а як напече пампушок чи ще якихось лакоминів, завжди пригостить і її. За це сирота щиро любила і свою подругу, і її матір.

   Якось дівчата посідали за прядки й почали прясти, а відьма, улесливо дивлячись на них, раптом і каже:

— Ох, діти мої, як добре було б вам жити в одному домі! Може б, ти, дитинко,— звернулася вона до сусідської дівчи­ни,— сказала своєму батькові, щоб узяв мене за дружину? І йому без помічниці важко, і мені без господаря несолодко, а вам укупі так любо жилося б!

   Дівчина нічого їй на те не відповіла, хоч і сама була не про­ти, щоб мати подруги стала їй за мачуху. Прийшла вона додому й каже батькові:

— Вам би треба оженитися, тату. Візьміть собі помічницю, а мені добру мачуху. От чого б вам не посвататися, приміром, до нашої сусідки? З неї була б непогана господиня.

— Ох, дитино моя,— відповів батько,— люди подейкують, що наша сусідка — відьма. Нащо тобі така мачуха?

— А ви таки посватайтесь до неї, тату. Вона дуже добре ставиться до мене, а люди можуть наказати такого, чого й близько немає.

   Довго умовляла дочка батька й нарешті таки вмовила: побрався він із сусідкою. Але чим усе це скінчилося? Не встигли ще й весілля відгуляти, як мачуха заходилася із своєї пасербиці знущатися, та так жорстоко, що ніхто від неї ніколи цього й не сподівався. Навіть попоїсти як слід не дасть сироті, тільки хлюпне в собачу миску їй якоїсь бурди та перепічок у попелі напе­че. Гарну одежу від неї відібрала й кинула якісь старі недонос­ки із своєї дочки. Рідну дочку вона не кривдила, одягала її, як паву, щодень пекла їй на маслі пампушки й набивала кишені усілякими ласощами. Перемінилася мати — перемінилася й дочка, стала знущатися із своєї колишньої доброї подруги. Гарно одягнеться, причепуриться, ходить слідом за нею та й глузує:

— Поглянь, яка на мені гарна сукня, а на тобі саме дрантя. Поглянь, які я їм смачні пампушки. Але тобі не дам, ага!

   Сердешна дівчина плаче, й серце їй крається з жалю. Стоїть вона якось біля колодязя й гірко-гірко ридає; поба­чив її батько, підійшов до неї та й каже:

— Тепер ти сама бачиш, дитино моя, що я правду тобі казав: не вийде з цієї відьми доброї мачухи. Нічого не вдієш — треба терпіти все, що послав тобі Господь.

— Гаразд, я собі якось дам раду. Піду пошукаю службу, мо­же, прогодуюся,— відповіла, втішаючи себе й батька, заплака­на дівчина.

   Незабаром вона і справді зібралася на службу. Просить мачуху, щоб та вирядила її, як належить. А відьма накинулась на неї, почала кричати, що не має чого їй дати, хай сама заробить на себе. І не дала бідній сироті нічогісінько. Так і пішла бідолашна, в чому стояла, прихопивши на дорогу хіба кілька вимащених у попелі перепічок.

   Іде вона, йде, аж раптом бачить перед собою кладку.

— Добридень, кладко! — чемненько вклонилася дівчина.— Щастя тобі й добра!

— І тобі теж, дівчино,— подякувала кладка.— Куди це ти йдеш, куди простуєш?

— Іду шукати собі службу.

— Ох, переверни мене, будь ласка, на другий бік,— попро­сила кладка,— вже стільки років люди ходять по одному моєму боці, й ніхто не здогадається перевернути мене. При нагоді і я віддячу тобі добром.

   Дівчина перевернула кладку й пішла далі. Незабаром зустрівся їй на дорозі песик, весь шолудивий.

— Добридень, песику! — вклонилася вона йому.

— Добридень і тобі, дівчино,— відповів песик.— Куди це ти йдеш, куди прямуєш?

— Іду шукати собі службу.

— Ох, викупай мене, будь ласка,— попросив песик.— Уже стільки людей повз мене пройшло, а ще ніхто наді мною не зглянувся. При нагоді і я віддячу тобі добром.

   Дівчина виконала песикове прохання: гарненько викупала його і пішла далі. Ішла вона, ішла й нарешті прийшла до старої груші.

— Добридень, грушечко.

— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш?

— Іду шукати собі службу.

— Ох, струси, будь ласка, з мене грушки, бо я вже не можу їх на собі тримати, а ніхто не хоче мені допомогти. Я тобі добром віддячу! — попросила її груша.

   Дівчина обтрусила всі грушки, й дерево полегшено зіт­хнуло.

Дівчина пішла далі. Незабаром вона побачила бичка, який пасся на луці.

— Добридень, бицю! — привіталася з ним подорожня.

— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш, куди пря­муєш?

— Іду шукати собі службу.

— Ох, вижени мене, будь ласка, з цієї луки, я вже стільки років тут пасуся, і ніхто не хоче мене вигнати. Я тобі за це доб­ром віддячу.

   Дівчина вигнала бичка з луки й пішла собі далі. Ішла, йшла й раптом побачила піч, у якій тлів жар.

— Добридень, пічко!

— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш, куди пря­муєш?

— Іду шукати собі службу.

— Ох, вигреби, будь ласка, з мене цей жар. Вже стільки років тліє він у мені, й ніхто не хоче його вигребти. При нагоді й я віддячу тобі за це добром.

   Біля самої печі стояла кочерга. Взяла її подорожня, вигреб­ла жар та й пішла далі. Йшла вона горами, долинами, аж поки одного дня набрела в лісі на самотню хатку. А в тій хатці жила Баба Яга.

— Добридень вам, господине,— привіталася дівчина.

— Добридень і тобі. Звідкіль тут узялася?

— Іду шукати собі службу, от і прийшла до вас запитати, чи не взяли б ви мене до себе?

— Візьму, чого ж не взяти. Будеш у мене щодня одинадцять кімнат підмітати, оце і вся робота. Тобі в мене буде добре, ось побачиш! А он там, поглянь, дванадцята кімната. Але ти туди не заходь, навіть заглядати не смій!

— Як велите, так я і робитиму,— відповіла дівчина і, трохи відпочивши після дороги, взялася до роботи.

   Вона підмітала одинадцять кімнат, підмітала їх щодня, а до дванадцятої ніколи навіть не заглядала.

   Якось баба-яга пішла кудись із дому, а дівчина заходилася підмітати кімнати. Коли вона підмела одинадцяту, раптом подумала, чому це їй заборонено входити до дванадцятої. «Мабуть, не станеться ніякого лиха, якщо я зазирну тільки у шпар­ку. Про це ніхто й не довідається». Поставила дівчина віника в куток, обережно підступила до дванадцятої кімнати й легень­ко прочинила двері, щоб бодай краєчком ока зазирнути всере­дину. Посеред кімнати побачила три бочки.

— Цікаво, що в тих бочках? — прошепотіла вона, а сама тим часом ширше й ширше прочиняла двері, аж доки переступила поріг. Бачить — в одній бочці золото, в другій — срібло, а в третій — мідяки!

   Дівчина аж скрикнула від подиву, а тоді, немовби вико­нуючи чийсь тихий наказ, нахилила голову й занурила її в пер­шу бочку. Волосся в неї зробилося все золоте. Тоді вона занури­ла туди руки й ноги. Занурила — й раптом злякалася, що скаже баба-яга, коли повернеться, злякалася і вирішила, що далі їй тут залишатися не можна. Хутенько зібрала вона свої речі й кинулась тікати.

   Все було б добре, якби баба-яга, повернувшись додому, не побачила, що двері до дванадцятої кімнати відчинені, а довкола бочки золото розхлюпане. Здогадалася вона, що тут сталося, схопила залізні гребені, сіла на терницю — і за дівчиною!

   Ще трохи — й була б її наздогнала, але раптом на дорозі їй виросла піч. Піч пропустила дівчину, а коли до неї наблизилася баба-яга, розвалилася й сипнула в неї гарячим приском. Терниця, на якій сиділа баба-яга, миттю спалахнула й згоріла.

Дівчина тим часом устигла вже на чималу відстань відбігти, та на луці, де пасся бичок, баба-яга була б таки її наздогна­ла — утікачка вже чула, як та сопе в неї за спиною,— але бичок раптом обернувся, наставив роги й погнався за бабою ягою; він гнався за нею доти, аж доки дівчина втекла на чи­малу відстань.

   Та що з того — біля груші баба-яга знову на п'яти їй насі­дає. Груша пропустила дівчину повз себе, а коли баба-яга теж підбігла до неї, раптом упала й трохи не потрощила їй усі кіст­ки. Поки баба-яга вибиралася з-під гілля, дівчина добігла до песика. Але що для баби-яги така відстань — вона миттю наздогнала втікачку й ось-ось була б її схопила. Та песик раптом став поперек дороги, загавкав на переслідувачку і рвав її доти, аж доки дівчині знов пощастило відбігти на чималу відстань. Біля самої кладки вона озирнулася, чи далеко баба-яга. Дивиться — а та вже знов її здоганяє. Стрибнула дівчина на кладку, хутенько перебігла на другий бік. Баба-яга метнулася за нею. Але що це? Кладка під нею раптом переламалася — і баба-яга упала в воду. Ледве вибралася на берег і хотіла знов доганяти дівчину, та от біда — бігти далі їй уже забракло сили, отож вона стояла на місці й тільки люто кричала їй услід:

— Негіднице! Твоє щастя, що я тебе не впіймала. Бо якби впіймала, то ось цими гребенями поздирала б із тебе все золото!

   А золотокоса дівчина, не озираючись, бігла вперед. Ось уже й дім близько. Біжить вона й раптом чує, як на призьбі закукурікав півень:

Кукуріку, кладка через ріку!

Наша господиня додому йде,

попереду сяйво, позаду сяйво!

   Дівчина стала та й думає: іти до хати чи ні? Вирішила, що поки не піде, а сяде біля колодязя, де сиділа колись і сльози лила. Довго просиділа вона там, аж поки її побачила мачушина дочка. Впізнавши свою зведену сестру, вона мерщій побігла до матері:

— Матінко, матінко, наша із служби повернулася! Ходіть побачите — вона вся золота! Сидить он там біля колодязя.

   Мачуха притьмом вибігла з хати й, коли побачила, що дочка правду сказала, почала до пасербиці підлещуватись, до хати запрошувати, щоб якнайшвидше вивідати, де це вона так озолотилася, щоб і свою дочку туди ж послати.

   Пішла дівчина з нею до хати. Тільки-но переступила поріг світлиці, як від її краси усе довкола аж засяяло. Почала її мачуха вихваляти, немовби й справді хтозна-як зраділа їй, а свою дочку ганити:

— Так завжди буває з тими, хто йде в люди і вміє служити. А ти не вмієш нічого, тільки в хаті сидіти. Піди й ти куди-небудь, може, й ти людиною станеш.

— Що ж,— відповіла дочка,— піду, чого б не піти. Хай тільки вона скаже куди.

   Пасербиця все їй розповіла, а мачуха приготувала гарну одежу, напекла смачних пампушок і вирядила на службу.

І пішла мачушина дочка туди, куди їй порадила пасербиця.

Ішла вона, йшла й раптом підійшла до кладки; але не вклонилася їй і не привіталася, а коли кладка попросила, щоб на другий бік її перевернула, пихато відповіла:

— Стану я з тобою час гаяти! Мене чекає ще далека до­рога,— і пішла, так і не перевернувши кладку.

   Незабаром вона підійшла до шолудивого песика, але теж не привіталася до нього. А коли він її попросив, щоб вона його викупала, пихато відповіла:

— Стану я об тебе руки бруднити. Мене жде чистіша ро­бота!

   Прийшла вона до груші. Почало дерево її просити, щоб вона обтрусила його, мовляв, воно віддячить їй за це добром, але мачушина дочка навіть не озирнулась на нього й поспішила далі. Бичок теж попросив, щоб дівчина вигнала його з луки, але вона гордо пройшла повз нього, мовби й не чула його прохання. Дійшла вона до печі, в якій весь час тлів жар, швиденько поминула її, навіть не глянувши в той бік. Нарешті дійшла вона до самотньої хатини в лісі, де жила баба-яга.

— Добридень,  господине! — привіталась  вона  до  старої.

— Добридень і тобі,— відповіла та.— Як ти сюди попала і звідкіля тут узялася?

— Я прийшла запитати, чи не взяли б ви мене на службу?

— Чого ж не взяти, візьму, адже я живу тут одна. Підмі­татимеш щодня ці одинадцять кімнат, але до он тієї, два­надцятої, не смій навіть носа поткнути, інакше буде лихо.

— Добре, господине, добре, я робитиму тільки те, що ви накажете,— відповіла дівчина й залишилась у баби.

   Багато днів підмітала вона одинадцять кімнат, аж поки одного разу не закортіло їй зазирнути до дванадцятої. Довго чекала вона слушної хвилини, коли баба-яга піде з дому, щоб задовольнити своє бажання. Нарешті одного дня така нагода трапилася: стара пішла кудись. Дівчина мерщій кинула віника й метнулася до дверей дванадцятої кімнати. Відчинила їх, зайшла всередину й бачить — стоять три бочки: в одній мідяки, в другій срібло, а в третій золото. Як побачила вона золото, відразу ж ускочила в нього, вся викупалася, хоч візьми й викрути. Потім вискочила — й ну тікати.

   Повернулася баба-яга додому, бачить — кімнати не підмете­ні, а по підлозі розлито золото.

— Ну постривай, я тобі зараз покажу! Відхочеться тобі цього золота! — вигукнула вона, схопила семимильні чоботи, швидко натягла їх на ноги, в руки взяла залізний гребінь — і гайда за дівчиною.

   А та тим часом добігла вже до печі, в якій весь час тлів жар, але піч раптом розвалилася й бриз­нула в неї таким палючим вогнем, що на дівчині аж золото почало топитися. Ледь урятувалася від цієї біди, а на неї вже друга чатує. Бичок, що пасся на луці, не захотів її пропустити й доти ганяв, аж доки прибігла баба-яга. Чеснула вона дівчину залізним гребенем, і посипалося з неї золото. Баба-яга нахи­лилася, щоб позбирати його з землі, а дівчина тим часом знов кинулась навтіки. Прибігла вона до груші, а груша на неї гіллям навалилася, і, поки вона вибиралася з-під нього, баба-яга знов наздогнала її й залізним гребенем стала вичісувати золото з кіс. Поки стара збирала його з землі, дівчина налягла на ноги й добігла до песика. Але той почав гавкати, кидався на неї й не хотів пропустити далі, аж поки надбігла баба-яга. Кров із сердешної вже й так цебеніла, а баба-яга знов почала здирати з її тіла золото. Вирвалась якось бідолашна від баби й добігла вже до середини кладки. Та лихо! — кладка раптом переламалася, і дівчина упала в воду; баба-яга стриб­нула за нею й чесала її доти, доки все золото з неї вичесала. А чого не взяв гребінь, те змила вода.

   Ледь жива, мокра як хлющ, подряпана, вибралася дівчина з води й пошкандибала додому. Побачив її півень, що стояв на призьбі, й проспівав:

Кукуріку, кладка через ріку!

Наша господиня додому йде,

попереду ніч, позаду туман.

   Побоялася дівчина заходити до хати, сіла біля колодязя й гірко заплакала:

— Оце так заробила, оце так заслужила! Що мені тепер мати скаже? Бідна ж моя голівонька!

   Мати впізнала її голос і, не тямлячись від радості, почала кликати дочку до хати:

— Ходи до хати, доню, чого ти там сидиш? Ходи розкажеш, як тобі служилося й що ти заробила.

   Увійшла тоді дівчина до хати. Як побачила мати її подряпа­ну, спотворену, в пошматованому одязі, перелякалася на смерть.

— Оце все, що ти заробила? Ти що, не вміла по-людськи поводитися, негіднице? — почала вона лаяти дочку й відтоді не могла на неї навіть дивитися.

   Невдовзі золоту пасербицю взяв за дружину один роботящий парубок, і зажили вони в мирі та злагоді.

   А мачушина дочка так і посивіла в дівках — ніхто не захотів її посватати.

Додати коментар