Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 3161 0352
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Мудра горянка

Мудра горянка

   Жили собі два брати. Один був багатий, але бездітний і дуже скупий, а другий тяжко бідував, але мав на диво добре серце. І була в нього одна дочка, яку звали Манка. Коли дівчин­ці виповнилось одинадцять років, батько віддав її до брата пас­ти гусей.

   Два роки пасла Манка в дядька гусей за самі тільки харчі, а коли підросла — стала наймичкою.

— Служи, Манко, чесно,— сказав їй дядько,— а коли скін­читься твоя служба, я замість грошей дам тобі телицю. В мене якраз є місячне теля, я підгодую його, і воно буде для тебе ще краще, ніж гроші.

— Гаразд,— відповіла Манка, і з того дня робота аж горіла у неї в руках.

   Прослужила Манка в дядька три роки вірою і правдою. Аж тут захворів батько. Мусила дівчина додому повертатися. От просить вона в дядька зароблене теля, з якого на той час виросла вже корова. Дядько і так і сяк почав викручуватись та всіляко відмагатися, мовляв, такого він їй зовсім не обіцяв, і став тицяти дівчині якісь жалюгідні мідяки. Але Манка не взяла грошей і подалася додому. Плачучи, розповіла вона про все батькові й попросила, аби він пішов поскаржитись панові судді. Батько розсердився на свого лихого брата і негайно пішов до міста подати скаргу. Вислухав його суддя і звелів покли­кати багатого брата. Та той добре розумів, що коли суддя якось не залагодить справу, йому хоч-не-хоч доведеться віддати бра­тові корову. І почав він думати-гадати, як схилити на свій бік суддю.

   Суддя не знав, що його й робити. З багатим йому не хотілося сваритись, а правда була на боці бідного. І вирішив він тоді піти на хитрощі. Покликав братів і загадав їм таку загадку: «Що в світі найбистріше, найсолодше і найбагатше?» Хто її відгадає, того й корова буде.

   Невдоволені пішли брати додому. Всю дорогу сушили собі го­лову, що ж це може бути. Але так і не докумекали, що воно й до чого.

— Ну що? — запитала жінка в багатія, коли той повернувся додому.

— Дідько б ухопив цього суддю! Він зовсім збив мене з пантелику,— відповів селянин і жбурнув на стіл шапку з тхоря­чого хутра.

— А в чому річ? Ти програв?

— Програти ще не програв, але, мабуть-таки, програю. Суд­дя загадав мені загадку: «Що в світі найбистріше, найсолод­ше й найбагатше?» Якщо я її відгадаю, то корова залишиться нам.

— Було б чого журитися. Я тобі вмить відгадаю цю загадку. Що може бути бистріше за нашого чорного шпіца, солодше за наш мед, багатше за нашу скриню з талерами?

— Чудово! — зрадів багатій.— Тепер корова буде наша! — І сів вечеряти.

   Тим часом бідний брат повернувся додому сумний. Почепив капелюха на цвяха, сів до столу й похилив го­лову.

— Ну, як, тату, владнали справу? — запитала Манка.

— Владнав, аякже! Багатий завжди бідного круг пальця обведе.

— Та кажіть швидше, не тягніть! Що там?

   І батько розповів Манці, яку нелегку загадку загадав йому суддя.

— Оце і все? Не журіться, лягайте спати, вранці матимете відповідь.

   Бідняк цілісіньку ніч навіть очей не склепив. А вранці захо­дить Манка до світлиці та й каже:

— Коли суддя запитає вас про відгадку, скажіть, що найбистріше в світі око, найсолодший сон, а найбагатша земля, бо вона все родить. Тільки глядіть не проговоріться, що це я відга­дала.

   Пішов бідняк до судді. Йому хотілося якомога швидше дізнатися, чи правильна його відповідь.

   Першим суддя викликав багатого й питає, чи відгадав він його загадку.

— Відгадав,— сказав той.— Я думаю, що в світі нема нічого бистрішого за мого шпіца, який усе винюхає і вислідить. Най­солодший мій мед, який я зберігаю вже чотири роки, а най­багатша моя скриня з талерами.

— Ні, шановний, це не так,— сказав суддя, похитавши голо­вою.— Послухаємо, яку відповідь приніс твій брат.

— Я, пане суддя, думаю, що найбистріше в світі око, яке миттю все огляне, найсолодший сон, бо хоч би як людина була стомлена й засмучена, а коли засне — все лихо забуде, та ще іноді й щось веселе їй привидиться. А найбагатша земля, бо все наше добро від неї.

— Ти вгадав, і корова буде твоя. Але скажи мені правду: хто відгадав тобі цю загадку? Я знаю, що сам ти не зміг би з нею впоратися.

   Довго не хотів бідний признаватися, але коли суддя добре наполіг, він таки здався й розповів усю правду.

— Ну що ж, коли твоя дочка така розумна, то нехай завтра з'явиться до мене, але ні вдень, ні вночі, ні вдягнена, ні гола, ні пішки, ні на возі.

Бідний знову повернувся додому зажурений.

— Ох, Манко, Манко! — сказав він.— Ти правильно відгада­ла загадку. Але суддя не хотів повірити, що це я її відгадав, і довелося сказати йому правду. Тепер він вимагає, щоб ти з'я­вилася до нього, але ні вдень, ні вночі, ні вдягнена, ні гола, ні пішки, ні на возі.

— Ну що ж, буде, як він хоче. Не журіться, тату.

   Манка встала о другій ночі, натягла на себе мішок із рідкої мішковини, на одну ногу наділа панчоху, на другу черевик і над ранок, коли почало світати, але до сходу сонця було ще далеко, сіла на козу й напівпішки-напівверхи дісталася до міс­та. А суддя вже у вікно виглядає, кмітливу Манку чекає. Поба­чивши, як добре впоралася вона із своїм завданням, він вийшов їй назустріч і каже:

— Тепер я бачу, що ти справді тямуща дівчина. Чи згодна ти стати мені за дружину?

— А чого ж, згодна,— відповіла Манка.

   Узяв жених свою вродливу наречену за руку й повів до світ­лиці. А потім послав по батька й по кравця і звелів пошити майбутній дружині весільну сукню.

   Напередодні весілля суддя наказав нареченій, щоб вона ніко­ли в його суддівські справи не втручалася, а то він негайно ві­дішле її до батька.

— Я робитиму, як ти велиш,— незворушно відповіла дів­чина.

   Другого дня справили весілля, і Манка стала дружиною пана судді. Всі її щиро поважали за те, що вона добре вела господарство, вміла до кожного знайти підхід і чоловіка свого кохала.

   Приходять якось до судді двоє селян, один жеребця веде, другий — кобилу. Коні ці паслися ціле літо на одному лузі. Коли кобила привела лоша, селяни засперечалися: кому воно має належати? Власник жеребця запевнив, що, за всіма зако­нами, лоша належить йому, а власник кобили, навпаки, дово­див, що він має більше право на лоша. Довго вони сперечалися, а тоді вирішили піти до судді. Власник жеребця був дуже грошовитий, він пообіцяв судді добре віддячити, і той присудив лоша йому.

   А Манка сиділа в сусідній кімнаті і все це чула. Не сподоба­лося їй несправедливе чоловікове рішення. Коли бідний селя­нин вийшов від судді, вона тихенько покликала його і каже:

— Ви, бачу, не дуже-то мудрі, коли дали себе так ошукати! Де ж це чувано, щоб у жеребця та лошата були?

— Я, звісно, розумію, що мене скривджено, але коли так роз­судив пан суддя, то що ж я можу вдіяти?

— Гаразд, я вас навчу, що робити, тільки пообіцяйте, що ні­кому не скажете, хто вам дав цю пораду. Завтра перед полуднем візьміть невід, вилізьте на гору Скарман і вдавайте, ніби риба­лите. Мій чоловік саме о цій порі проїжджатиме мимо з кіль­кома панами. Коли вони вас побачать і почнуть питати, що ви там робите, скажіть їм таке: «Якщо жеребець може привести лоша, то чому на горі не може водитися риба?»

   Селянин подякував мудрій жінці й пообіцяв зробити все так, як вона йому порадила.

   На другий день вибрався суддя з кількома панами на полю­вання.

   Ще здалеку побачили вони, що на Скармані якийсь селянин закидає невід. Гучно зареготали вони, а коли під'їхали до самої гори, то запитали недотепу, що це він робить.

— Рибу ловлю,— відповів той.

— Чи ти при своєму розумі? — вигукнув суддя. — Де ж це чувано, щоб на горі та риба водилася?

— Якщо жеребець може привести лоша, то чому не може на горі водитися риба? — відповів селянин.

   Суддя почервонів, як півонія, і звелів селянинові негайно спускатися вниз. Відвів його вбік і каже:

— Лоша буде твоє, але спершу признайся, хто тебе цього нав­чив.

   Селянин відмагався скільки міг, але потім усе ж таки сказав судді правду.

   Надвечір суддя повернувся додому, але на жінку навіть не гляне, ходить по кімнаті, не каже й слова і не відповідає на жод­не її запитання. Манка відразу здогадалася, в чому річ, однак терпляче ждала, що він робитиме далі.

   По якомусь часі чоловік підійшов до неї і, насупивши брови, питає:

— Чи пам'ятаєш ти, що я тобі перед весіллям велів?

— Пам'ятаю. Чому б не пам'ятати?

— Тоді навіщо ж ти селянинові пораду дала?

— Бо я не можу терпіти кривди. Ошукав ти цього бідолаху.

— Скривдив чи ошукав… Не твоє це діло. Повертайся тепер туди, звідки прийшла. А щоб не казала, що я і з тобою повівся несправедливо, дозволяю тобі взяти із собою те, що для тебе найдорожче.

— Дякую, милий чоловіченьку, за твою добрість. Що ж, доведеться, бачу, тебе послухатись. Дозволь лише мені на про­щання повечеряти з тобою. Тільки щоб ця вечеря була така весела, ніби між нами нічого й не сталося.

   Манка метнулася на кухню і звеліла приготувати добру вечерю та набрати найкращого вина.

   Коли на столі з'явилися різні наїдки і напитки, вони по­сідали вечеряти: їдять, п'ють і весело гомонять, мовби між ними нічого й не сталося. Жінка весь час підливала чолові­кові вина, а коли побачила, що він сп'янів, звеліла слузі налити ще одну чарку.

— Милий чоловіченьку! Випий востаннє за моє здоров'я й за наше прощання. Вип'єш — і я піду собі додому.

   Взяв суддя чарку з вином і одним духом випив за здоров'я дружини, але після цього вже ледь язиком повертав. А за хви­лину голова його звісилася на груди, і він міцно заснув. Манка звеліла слугам роздягти чоловіка й покласти в ліжко, а потім разом із ліжком узяти на плечі й нести за нею.

   Батько аж рука­ми сплеснув від подиву, коли ця процесія пізньої ночі з'явилася в його дворі. Але коли дочка все пояснила йому, він заспо­коївся.

   Сонце вже високо підбилося над землею, коли суддя проки­нувся. Протирає очі, дивиться — й ніяк не може зрозуміти, де він. Раптом відчинилися двері, й на порозі стала його дружина в простій селянській одежі.

— Ти ще досі тут? — питає її суддя.

— А чому б мені не бути тут? Адже я у себе вдома.

— А я що тут роблю?

— А хіба ти не дозволив мені взяти з собою те, що для мене найдорожче? Ти для мене найдорожчий на світі, от я тебе і взяла.

Розсміявся суддя і каже:

— Я тобі прощаю! Бачу, ти справді кмітливіша за мене, отож від сьогодні судюватимеш ти, а не я.

   Манка зраділа й з того дня почала судити сама, і, треба сказа­ти, судила вона справедливо, як ніхто інший до неї.

Додати коментар