Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Мудрий золотар

Мудрий золотар

   Радошеві сповнилося вісімнадцять років, коли померли його батьки. Бідному хлопцеві не pfлишалось нічого іншого, як іти найматися кудись на службу. «Якщо іншої ради немає, тільки служба,— подумав він,— то я піду до великого міста і спробую найнятися там. У місті завжди легше знайти якусь роботу».

   Зібрав він свої речі й пішов. Дорогою йому зустрілися Ро­зум і Мудрість. І відтоді, кажуть люди, хлопець став такий муд­рий, такий розумний, неначе усі школи на світі закінчив. За що б він не брався, все в нього виходило на славу.

   Добрався Радош до міста. Раптом бачить, на одній з вулиць — ювелірна майстерня, а в ній працює багато підмайстрів. Їхня робота йому дуже сподобалась, і вирішив він, що не шукати­ме ніякої служби, а вивчиться на золотаря. Ні хвилини не вагаючись, зайшов до майстерні й попросив, щоб майстер узяв його до себе в науку.

— Гаразд, я візьму тебе,— каже майстер,— але для учня ти вже трохи застарий, поки вивчишся, тобі буде під трид­цять. Згоден на таку умову?

— Згоден,— відказує Радош.— От тільки грошей у мене нема ні шеляга, щоб заплатити вам за науку. Але ви будете мною за­доволені, я до роботи не лінивий.

— Що ж, залишайся,— мовив майстер і показав парубкові місце, куди покласти речі й де він спатиме.

   Радош відразу ж узявся до діла. Інші підмайстри спершу сміялися з його незграбності, але незабаром перестали, бо в Радоша все, за що б він не взявся, виходило до ладу, й те, чого ін­ші вчилися протягом кількох років, він долав за лічені дні. А ко­ли минуло два тижні, хлопець робив уже такі гарні персні, се­режки й браслети, що на них любо було глянути.

— Не знаю, що й думати про Радоша,— сказав майстер своїй дружині,— або цей хлопець ще раніше вивчився нашого ремесла, або він народився під щасливою зіркою.

— Ні, цього не може бути, щоб він тебе обдурив, Радош — парубок правдивий,— заступилася майстриха за учня, який і їй припав до вподоби.

   А через місяць Радош закінчив науку, сам став майстром, і господар його дуже полюбив.

   Якось пішли вони прогулятися містом. А місто це було вели­ке, королівська столиця. Раптом бачать: на брамі палацу люд­ський череп висить. Радош запитав у майстра, що це означає, і майстер почав йому розповідати:

— У нашого короля є дочка, не писаної вроди. Але з дванад­цяти років вона не говорить, і ніхто не знає, чи це хвороба, чи просто, може, примха така. Скільки в неї вже побувало і ліка­рів, і всяких учених мужів, проте жоден так і не зміг повернути їй мову. Вона читає, їздить верхи, гуляє, до роботи здібна, але весь час мовчить. Три роки тому в палаці з'явилася мудра віщун­ка і сказала королю, що принцеса Лібена зачарована і що ці чари матимуть над нею владу доти, доки не з'явиться юнак, який змусить її заговорити. Король пообіцяв, що тому, хто поверне його дочці дар мови, він віддасть її за дружину, бай­дуже, чи це буде чоловік знатний, чи простий. Багато люду по­бувало вже в королівському палаці й усіляко набридало прин­цесі, але ніхто не зарадив біді. Король на всіх страшенно роз­лютився, а принцеса — ще більше: вона заховалася в своїх по­коях і не хотіла з них навіть виходити. І тоді король віддав наказ: той, хто прийде до нього в палац і заявить, що хоче принцесу вилікувати, але не зуміє зробити цього за три дні, поплатиться життям. Охочих ризикувати своєю головою довго не було. Та от одно­го дня до замку приїхав молодий, дуже гарний на вроду панич. Король дозволив йому спробувати вилікувати принцесу. Кажуть, три дні стояв він навколішках перед Лібеною і благав, щоб вона промовила до нього бодай словечко, але дівчина й не ворухнулася. А на четвертий день паничеві стяли голову й для остороги іншим настромили на шпичак брами. Відтоді охочих лікувати принцесу наче язиком злизало.

   Радоша це дуже здивувало. А ще йому стало жаль нещасної принцеси…

   Якось до майстерні прийшов королівський придворний і за­мовив для принцеси оздоби. Вони мали бути найгарнішими в світі і з найкоштовнішого каменю. Майстер пообіцяв, але коли придворний пішов, почухав потилицю, не знаючи, як вий­ти із становища і кому довірити цю роботу.

— Чого ви, майстре, такі засмучені? — спитав його Радош.

І тоді майстер розповів йому про свій клопіт.

— Не журіться,— сказав хлопець,— я візьмуся за цю роботу і сподіваюся, що король буде мною задоволений.

— А ти певен, Радоше, що впораєшся з роботою, за яку я й сам не наважуюсь братися? Як я можу дати тобі стільки золота й самоцвітів? А раптом ти все зіпсуєш?

— Добре, тоді дайте мені щось для проби, і якщо це вам спо­добається, я працюватиму далі.

   Майстер погодився, дав йому золота й самоцвітів, і Радош не­гайно взявся до роботи.

   Як же здивувався старий золотар, коли хлопець приніс йому готовий перстень. На таке в майстерні ще ніхто ні разу не спромігся. Зрадів майстер, дав Радошеві золота й самоцві­тів і звелів виготовити решту замовлених речей. Радош працю­вав не покладаючи рук, а коли замовлення було готове, зробив із срібла скриньку і, склавши туди всі оздоби, відніс майстрові.

Глянув майстер на коштовності, обняв Радоша і сказав:

— Відсьогодні ти справжній майстер, парубче, і я більше тобі не господар, бо ти перевершив у майстерності навіть мене.

   Це була робота неабиякого хисту. І важко було навіть сказа­ти, що Радошеві вдалося краще — королівська діадема чи то­ненький ланцюжок, коштовні сережки чи браслети.

— Як мені тобі за це віддячити, парубче? — спитав май­стер, не тямлячи себе від радості.

— Нічого мені від вас не треба, дозвольте тільки, щоб я сам відніс це королю.

   Майстер охоче погодився, і Радош пішов до королівського замку. Тільки-но він доповів, що приніс замовлені коштовності для принцеси, його відразу ж пропустили до короля. Низько вклонився Радош королю і простяг срібну скриньку. Король підняв кришку, й обличчя його засяяло. Якусь хвилину він замилувано дивився на коштовності, а тоді привітно запитав:

— Скажи мені, парубче, чиїх це рук робота?

— Моїх, ваша королівська величність! — відповів Радош.

— О, тоді ти прекрасний майстер! Яку милість я можу тобі виявити? Проси,— сказав король, трохи не плачучи з радості.

— Найласкавіший королю! Я чув, що кожному, хто хоче спробувати повернути дар мови принцесі, дозволяють пройти до неї в покої. Я теж хотів би спробувати щастя, отож прошу вашу королівську милість, щоб мене пропустили до вашої доньки.

— Ти, звісно, можеш піти до неї й спробувати її вилікувати, але мені буде дуже прикро, якщо в тебе нічого не вийде, адже ти добре знаєш, що тебе потім чекає.

— Знаю, найласкавіший королю, і я мужньо прийму смерть, якщо не зможу вилікувати принцесу.

   Тоді король покликав придворного, звелів відвести Радоша до покою принцеси й залишити там, але подав йому таємний знак підслухувати під дверима, що хлопець робитиме.

   Придворний повів Радоша через незліченні покої, і нарешті вони опинилися в залі, де було наче в раю: квіти, дерева, шпале­ри, золото, срібло, килими — всього удосталь. І все це було за­лите м'яким сонячним світлом, яке падало крізь візерунчасті вікна й кидало мережані тіні на білу мармурову підлогу. Залу розділяли навпіл важкі завіси. Придворний легенько розсунув їх і рукою подав Радошеві знак, щоб заходив.

   Це була маленька кімнатка, так затишно й так гарно умебльо­вана, що в кожного, хто сюди заходив, аж на серці світліло. Та найбільшою її оздобою була принцеса Лібена. Вона сиділа біля вікна й гаптувала золотом. На її чарівному личку не здриг­нувся жоден м'яз, коли увійшов Радош. Дівчина й не глянула в його бік — здавалось, вона була така ж безживна, як той портрет, що в золотій рамці висів на стіні й зображав її малою дити­ною.

   Радош уклонився принцесі, потім став перед її портретом і промовив:

— Дай мені, прекрасний портрете, відповідь на нелегке запи­тання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульптор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, а балакун дав їй мову. Кому тепер належить ця діва?

— А кому б вона мала належати, як не балакуну, котрий дав їй мову? — відповіла принцеса й знову мовчки схилилася над шитвом.

   Радош уклонився і вийшов із світлиці. Але заздрісний прид­ворний доповів королю, що принцеса не відповіла хлопцеві ні слова. Отож Радош мусив лишитися в замку ще на один день.

   Майстер не знав, що й думати, коли слуга приніс йому гроші за оздоби і переказав, що підмайстер повернеться тільки після­завтра.

   Другого дня Радоша знов привели до принцесиного покою, і, як і напередодні, він став перед портретом.

— Прекрасний портрете, дай мені відповідь на нелегке запи­тання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульп­тор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, балакун дав їй мову, і тепер кожен із них, хоче взяти її собі. Скажи: кому во­на належить? — запитав він.

— Я ж тобі ще вчора сказала, що вона належить балакуно­ві,— знову відповіла принцеса.

   Придворний, який усе те чув під дверима, не хотів, щоб Радош став королем, і знову збрехав своєму володареві, що принцеса не промовила й слова. Радоша ще на день затримали в замку. Але цього разу король сам вирішив піти підслухати під две­рима.

Радош увійшов до світлиці й знову звернувся до портрета:

— Прекрасний портрете, дай мені відповідь на нелегке запи­тання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульп­тор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, а балакун дав їй мову. Кому вона тепер належить?

— Я вже двічі відповіла тобі, що балакунові. Хіба тобі цього мало? — сказала Лібена і встала з-за столика.

   Тієї ж миті до світлиці вбіг король і, ридаючи, обняв доньку. А потім узяв Радоша за руку і сказав:

— О юначе, ти повернув мені щастя батька, повернув усі радощі життя, стань моїм сином і королем! Я визнаю, що ти мудріший за інших.

— Най ласкавіший мій володарю,— відповів Радош, як я можу стати королем, коли я низького роду й не знаю, як пово­дитися в королівському дворі, а прекрасна принцеса навряд чи забажає, щоб я став її чоловіком?

— Своєю мудрістю ти визволив мене від злих чарів, і я нікого іншого не хочу за чоловіка, тільки тебе,— сказала Лібена й по­дала Радошеві руку.

   По місту миттю рознеслася радісна звістка, що принцеса заговорила і що вилікував її простий підмайстер золотаря. Ста­рий майстер поспішив до замку, аби на власні очі пересвідчити­ся, чи це правда, і, коли Радош із радістю відрекомендував його королю як свого доброго вчителя, старий подякував долі, що вона послала йому такого учня.

   Невдовзі в замку справили весілля. Принцеса пишалася в ко­штовностях, які своїми руками зробив її наречений.

   Радош правив державою мудро, як жоден із його попередни­ків, і народ щодня молив за нього Бога. Лібена народила йому кількох синів, і кожен замолоду навчався якогось ремесла, й ні­хто з них не одержав жодного титулу без заслуги. А от чи й їм зустрілися в житті Мудрість і Розум, нам невідомо, отож гово­рити про це не будемо.

Додати коментар