Покарана пиха

   Якось до королівського замку запросили художників, щоб во­ни намалювали портрет молодого короля Мирослава, який на­думав женитися. На одному з численних портретів, які він одер­жав від принцес і князівен, була зображена дівчина такої краси, що Мирослав закохався в неї з першого ж погляду й про жодну іншу не хотів навіть чути. Через те й замовив художникам свій портрет, щоб послати його цій красуні й заодно попросити її руки. Коли художники зібралися, король сказав:

— Славетні майстри! Я звелів покликати вас для того, аби ко­жен намалював мій портрет. Але я не хочу, щоб ви прикрашали мене. Мені швидше сподобається, коли на портреті я буду на­віть гірший, ніж у житті.

— Навіщо тобі, наш ласкавий володарю, додавати краси? Ми будемо раді, якщо наш пензель зобразить тебе таким, який ти є насправді,— відповіли художники і з запалом узялися до роботи.

   Невдовзі в парадній залі було виставлено кілька портретів короля, і він разом зі своїми радниками прийшов їх оглянути, щоб вибрати серед них найкращий і послати принцесі.

— Я гадаю, ласкавий володарю,— мовив один із придвор­них,— що ви набагато вродливіші, ніж вас зображено на цих портретах. Жоден з них, здається мені, не відтворює краси ва­шої величності.

— А я й не хочу, аби схожість була цілковита. Думаю, прин­цеса не розчарується, коли виявиться, що в житті я гарніший, ніж на портреті.

   Сказавши це, король вибрав той портрет, який подобався йому найменше, звелів покласти його в золоту, оздоблену коштовним камінням раму і послав своїх найзначніших придворних з великим почтом та дарунками до батька прекрасної принцеси просити її руки.

   Немає слів, щоб описати, з яким нетерпінням чекав король, поки вони повернуться. Але обличчя в посланців були такі за­смучені, що Мирослав зрозумів — утішних новин чекати від них марно.

— Ласкавий наш володарю! — мовили посланці, ставши пе­ред очима свого короля. — Нам завдано нечуваної образи, і ми бої­мося навіть казати це вашій милості.

— Кажіть усе, як є, нічого не приховуйте.

— Король люб'язно й гостинно прийняв нас, і весь двір зра­дів, що ваша королівська величність хоче взяти за дружину принцесу Красомилу. Другого дня ми пішли вклонитися прин­цесі; нікому ніколи не було ще дозволено торкнутися її руки, отож і ми могли тільки поцілувати край її одежі. Гордовито глянула вона на портрет вашої величності і, повернувши його назад, мовила: «Король, зображений тут, не достойний навіть зав'язувати шнурки на моїх черевиках». Гаряча хвиля гніву за­лила нас, але старий король попросив, щоб ми нічого не ка­зали вашій величності, мовляв, він і сам не раз терпить образи від своєї вередливої дочки, але сподівається, що все якось улад­нається і принцеса зрештою дасть згоду на шлюб. Та нам здало­ся, що така гордячка недостойна вас, і ми воліли покинути па­лац.

— Ви вчинили мудро, і я вашою поведінкою цілком задово­лений. А про все інше я подбаю сам,— відповів король, почерво­нівши від гніву.

   Він довго думав, що тепер робити, і нарешті зметикував, як йому повестися далі. Він покликав свого давнього вірного рад­ника й тільки йому одному довірив те, що задумав. Радник його намір схвалив.

   Другого дня в замку загуло, мов у вулику,— це король лад­нався в дорогу; керувати країною він доручив своїм радникам, а замок — управителеві. На третій день король поїхав. На кор­доні своїх володінь він одіслав назад дружину з усім споря­дженням і, взявши з собою одежі та грошей, сам-один пішов далі.

   Був гарний весняний день, і принцеса Красомила сиділа в саду. Безперечно, вона була гарна, як богиня Лада, а серце її було, мов та штучна троянда без запаху. І все ж таки в глибині її душі панували хороші почуття, бо вона часто плакала над нещастям бідарів і подавала їм щедру милостиню; проте близько підійти до неї не смів жоден жебрак, щоб ненароком не торкнутися її своєю брудною рукою.

   Багато вельмож пробувало домогтися її руки, але вона всіма нехтувала. Її мрії витали на орлиних крилах і прагнули злеті­ти аж до самого сонця. Старий король часто докоряв їй і погро­жував, що доля покарає її за надмірну пиху. Але вона йому на це відповідала: «Мій жених має переважити всіх красою, розумом і шляхетністю, інакше я ніколи не погоджуся стати його дружиною».

   І ось одного разу, коли принцеса гуляла в саду, до неї підхо­дить батько й каже:

— Дочко моя, я взяв на службу юнака і призначив його стар­шим садівником. Але мені здається, що він надто вчений для цього: він однаково добре тямить у садівництві, у грамоті й му­зиці; я просто-таки здивувався його освіченості й з радістю взяв його до свого двору. Такого вченого мужа в нас ще не було. Що ти на це скажеш?

— Я нічого не можу сказати, бо я його ще не бачила. Але га­даю, що ви, тату, вчинили правильно: така людина при дво­рі — скарб. Якщо він і справді обізнаний з музикою, як ви ка­жете, до того ж шляхетно вихований, то міг би навчити мене гри на арфі; я досі не можу забути мого покійного вчителя. При­шліть до мене цього чужинця.

   Король радо погодився, а принцеса пішла до своїх літніх апартаментів, куди незабаром увійшов Мирослав.

— Мій вам низький уклін, ласкава пані. Чекаю ваших на­казів,— мовив він і, схиливши голову до її ніг, поцілував край дорогої одежі; при цьому він подивився на неї так поштиво, що горда принцеса зашарілася й зупинила свій погляд на троянді, яку щойно зірвала в саду.

— Як вас звати? — запитала вона привітним голосом.

— Мирослав,— відповів юнак.

— Батько сказав мені, Мирославе, що ви розумієтесь на му­зиці, а я давно вже шукаю вчителя, який навчив би мене грати на арфі. Я була б вам вельми вдячна, якби ви зайняли місце мого покійного учителя.

— Якщо моїх скромних знань вистачить для того, щоб я зміг зайняти це місце, то я вважатиму себе безмежно щасливим.

— Про все інше з вами поговорить король,— відповіла прин­цеса й легким жестом руки дала чужинцеві зрозуміти, що він може йти.

   Довго ще стояла Красомила, не знаючи, що з нею діється: в голові бриніли якісь ніжні голоси, немов чарівні звуки музи­ки, а на серці стало тепло, наче в арештанта, коли після довгої темної ночі йому вперше усміхнеться сонце і кожен куточок йо­го душі виповниться золотим світлом. Раптом почулися чиїсь кроки, і Красомила отямилась від своїх думок. Це ввійшов ко­роль.

— Ну що,— запитав він,— ти взяла Мирослава за вчителя?

— Так, я йому це запропонувала, але коли розпочати урок, ще не вирішила.

— Коли хочеш. Що ж до мене, то його ім'я нагадало мені про короля Мирослава, і я щодень потерпаю, що він не подарує заподіяної йому образи й оголосить мені війну. Ох, дочко, дочко, ти зробила велику помилку.

— Не картайте мене, тату! Я була б глибоко нещасна, якби погодилася стати дружиною того короля, отож не шкодую, що відмовила йому.

   Король замислився і пішов, нахмуривши брови. Другого дня почалися уроки.

   Мирослав виявився прекрасним учителем, Красомила — ста­ранною ученицею, і льодяна кора, якою пиха вкривала її серце, з кожним днем танула дедалі більше. Її служниці часто шепоті­лися: «Що це сталося з нашою принцесою? Жодна людина не сміла раніше торкнутися її руки, а тепер, коли цей Мирослав на прощання цілує кінчики її пальців, вона нітрохи не гнівається».

   Любов перемогла горду принцесу. Вже чимало часу минуло відтоді, як король узяв Мирослава до свого двору; всі його люби­ли, але найбільше Красомила, хоч іноді вона й намагалася при­ховати це від самої себе. Вона щоранку приходила в сад, гордо­вито віталася із садівником і сідала на лавочці або в запашній альтанці, яку для неї Мирослав звелів збудувати за одну ніч. Вона не могла не подякувати йому за цей вияв уваги. З кількох слів зав'язувалася розмова: принцесі було про що його запитати й що розказати. Що ж до навчання, то справа тут стояла так: іноді, коли на неї находив поганий настрій, слуга змушений був відсилати вчителя, мовляв, у принцеси сьогодні немає бажання вчитися. Та за хвилину настрій її мінявся, і слуга знов мусив бігти кликати Мирослава. Часто-густо, щоб розвіяти його зажу­ру, вона давала йому поцілувати свою руку, а такої честі з її боку не удостоювалися навіть найшляхетніші пани.

   Якось надвечір принцеса сиділа біля відчиненого вікна, грала на арфі і співала; поруч неї сидів Мирослав і не спускав очей з її обличчя, залитого промінням призахідного сонця. Раптом вона замовкла й простягла арфу вчителеві.

— Якщо ваша величність дозволить, я заспіваю вам тепер свою пісню,— сказав Мирослав, і Красомила на знак згоди кив­нула головою.

   Він заспівав. Ох, що то був за спів! Красомилі то здавалося, що вона чує передзвін срібних дзвіночків, то що до неї долинає спів солов'я. Сонце сіло за високу гору; останній його промінь зазирнув у вікно й за одну мить розтопив кригу, яка досі так міцно сковувала серце гордої принцеси. Тихо схилила вона свою голову Мирославу на груди, і гаряча сльоза впала йому на руки.

Та Мирослав, мовби не помічаючи цього, сказав:

— Це була моя прощальна пісня, ласкава королівно! Завтра я мушу покинути вашу країну.

— Що ти говориш, Мирославе? Ти не смієш мене покинути, ні, не смієш! — тремтячим голосом вигукнула Красомила і схо­пила Мирослава за руку.

   В цю мить відчинилися двері, й до кімнати зайшов старий король.

— Так ось кого ти полюбила? — холодно запитав він схви­льовану дочку.

— Так, тату, я люблю його,— відповіла Красомила й гордо випросталася.

— А чи знаєш ти, що йому бракує однієї з тих чеснот, які ти хотіла бачити в свого майбутнього чоловіка?

— Так, я знаю, що Мирослав не знатного роду, але все одно люблю його і любила б навіть тоді, якби він був іще нижчого походження.

— Гаразд. Нехай тоді він стане твоїм чоловіком, але більше ти в моєму замку не залишишся й на хвилину. Я не ба­жаю, щоб ти й далі накликала ганьбу на мою сиву голову.

— О ласкавий королю! — озвався нарешті Мирослав і схи­лився перед королем на одне коліно.— Я не можу дозволити, щоб принцеса була через мене нещасна. Я піду звідси, і хай усе буде забуто.

   Та король і слухати нічого не хотів. Незабаром він привів сво­го духівника, і Красомила, горда принцеса, стала дружиною «вбогого» Мирослава.

   І от по якомусь часі вона вже стояла в простенькому одязі за ворітьми замку, гірко прощаючись у дум­ці з батьком, який так жорстоко повівся з нею і вигнав з дому, ніби бідну наймичку. Та невдовзі вона підбадьорилася, взяла чоловіка за руку і сіла з ним на воза, який довіз їх аж до самого кордону королівства. Далі вони пішли вже пішки.

— Люба моя дружинонько,— звернувся Мирослав до Красомили,— що ж ми тепер будемо робити? Хоч у мене в місті є брат, який живе при королівському дворі й допоможе мені влаштуватися на службу, але до того часу нам усе одно навряд чи вдасться уникнути нужди.

— Та трохи грошей у нас іще є, а потім я наймуся до людей і постараюсь полегшити твої турботи,— втішала Красомила чо­ловіка, хоч у самої на серці було неспокійно.

   У найближчому містечку Мирослав знову найняв воза, щоб дружина, яка не звикла ходити пішки, не натомила своїх ніг.

   Приїхавши до столиці королівства, Мирослав підшукав не­величку кімнатку, і вони з Красомилою поселилися там. Щоб хоч якось прохарчуватися, молодята продавали се, те із своєї одежини, аж поки черга дійшла й до одного-єдиного персня, що був у Красомили на пальці.

— А тепер,— сказав на другий день Мирослав,— я піду шу­кати тобі роботу, а собі службу.

   Він пішов, а ополудні повернувся з маленьким клуночком. Розв'язав його, вийняв м'яке полотно і трохи фруктів.

— Поглянь, серденько, я приніс тобі роботу, за яку добре заплатять, якщо ти зумієш її виконати; а ось ці фрукти мені дав мій брат. Ох, люба моя дружинонько, як я міг тебе, королівську дочку, приректи на таке животіння! Ти звикла купатися в розко­шах, а тепер мусиш тяжко працювати і терпіти нужду.

— Навіщо ти себе так картаєш? — відповіла Красомила, і очі її усміхнулися.— Адже я сама цього хотіла. Твоя любов буде мені за все винагородою.

   Вона з радістю взяла м'яке, тонке полотно, з запалом захо­дилася шити. Шила старанно, не знаючи спочинку ні вдень ні вночі, і залишала роботу тільки тоді, коли треба було приготу­вати чоловікові щось попоїсти.

   Нарешті роботу було закінчено, Красомила наділа на голову простий біленький чепчик і пішла з Мирославом, щоб здати роботу замовникові. Вони зупинилися біля великого гарного бу­динку, і слуга повів Красомилу через низку розкішних покоїв аж до найдальшої кімнати. Серце її стислося від страху, коли служниця почала оглядати роботу і, до чогось прискіпавшись, хотіла заплатити менше обіцяного. Щоки в Красомили палали, і сльози вже от-от ладні були бризнути з очей, коли раптом від­чинилися двері й до кімнати увійшла поважна дама. Вона запи­тала в служниці, про що суперечка, і, глянувши на роботу, зве­ліла заплатити швачці все, що належить. Красомила з вдяч­ністю вклонилася їй і заквапилася геть із багатого дому. Миро­славові вона не сказала ні слова про те, як із нею тут повелися, але подумала, що, мабуть, і її служниці так само кривдили убо­гих швачок та інших робітниць.

   Днів десь за два Мирослав знову запропонував їй роботу, тільки вже служницею в однієї шляхетної дами, яка обіцяла добре заплатити. Красомила зраділа, пов'язала голову хусткою і пішла на службу. Пані оглянула її з голови до п'ят, а тоді запи­тала, що вона вміє робити, і, коли Красомила відповіла, звеліла їй зостатися на два дні для випробування.

   Ох, які то були тяжкі дні! Тепер Красомила побачила, як важко доводиться служницям у вередливих шляхетних паній, як зневажливо ті з ними поводяться. Як на неї кричали і як її лаяли, якщо бодай один волосок вибивався в пані із зачіски або де-небудь морщилася, облягаючи стан, сукня! Не змогла Красомила цього всього витримати й через два дні повернулася до­дому.

— Знаєш, які в нас новини, жіночко? — сказав Мирослав че­рез кілька днів, прийшовши додому з ясним від радості облич­чям.— Наш король привіз собі молоду дружину, і завтра в зам­ку відбудеться великий бенкет, на якому він покаже її своїм підданим. Кажуть, король хоче найняти багато куховарок і кухарів, і всі вони за цей день одержать по кілька дукатів. Ти ж у мене непогана куховарка. Роботи, я думаю, там буде небагато, то чи не пішла б ти в замок куховарити?

— Звичайно, піду. Адже стільки грошей за один день заро­бити в іншому місці не так легко,— відповіла Красомила.

   Рано-вранці вона одяглася, пов'язала голову хусткою і пішла з чоловіком до королівського палацу.

— Я тим часом теж спробую пошукати собі якусь роботу, а ввечері зайду по тебе,— сказав Мирослав, виходячи з коро­лівської кухні, куди привів свою дружину.

   Красомилі сподобалася робота, яку їй загадав на цілий день старий кухар, і вона не звертала жодної уваги на те, що діялося в замку. Все йшло якнайкраще, вже почали з'їжджатися гості, й карети прибували одна за одною. Красомила саме була ви­бігла по щось у коридор, як раптом назустріч їй пан, весь у золоті і сріблі, так що через блиск коштовностей його самого не можна було й роздивитися.

— Будь ласка,— звернувся він басовитим голосом до Красомили,— покличте кого-небудь! У мене розв'язався шнурок.

   Красомила зиркнула на нього крадькома і, здогадавшись по одежі, що це сам король, нахилилася і почала зав'язувати йому черевик. Король подякував їй і пішов. А незабаром прибіг королівський слуга й запитав, де та куховарка, що зав'язала ко­ролеві черевика, їй, мовляв, велено негайно з'явитися до стар­шої покоївки. Красомила вчинила, як їй було наказано.

   Входить вона до покоївки, а та дуже шанобливо їй укло­няється і просить Красомилу пройти до суміжної кімнати.

   Красомила зачудовано роздивлялася по розкішних покоях, де все нагадувало їй батьківський дім. Це були покої королеви, і Красомила подумала, що тут, мабуть, житиме молода королева, але чого її сюди покликали, цього вона ще не знала. Так вона дійшла аж до гардеробної, де на стільцях лежали дорогі сукні, а на столах — коштовні оздоби.

— Тут ви можете вибрати собі сукню й оздоби до неї; я допо­можу вам одягтися. Наш король хоче за ту люб'язність, яку ви йому виявили, запросити вас на танець,— сказала їй старша по­коївка.

— Ой, що ви! — збентежилася Красомила.— Що скаже мій чоловік?.. Я повинна танцювати з королем і надіти цю сукню? Ні, ні, я цього не зроблю!

— Навіть якщо про це попрошу тебе я? — почувся раптом за плечима в неї голос.

   Красомила обернулася, побачила перед собою короля і впізна­ла у ньому свого Мирослава!

   Спершу вона злякалася того, що побачила, а тоді запитала з гіркістю:

— Навіщо ти все це зробив і чому так зі мною повівся?

— Ти, мабуть, пам'ятаєш, з якою погордою відіслала додо­му моїх посланців разом із моїм портретом? Я тоді заприсягся, що покараю твою пиху. Твій батько благословив мене на це, а твоя любов була мені підтримкою! Та сам я не став би тебе так довго випробовувати, якби цього не захотів твій батько; я карав­ся разом із тобою.

   Раптом відчинилися двері, до кімнати увійшов старий ко­роль, і всі троє щиро обнялися.

— Дочко моя, хоч це випробування й було гірким, але повір мені, воно піде на користь тобі і твоїм дітям! — сказав Красомилин батько.

   У цю хвилину зайшли придворні й, побачивши нову королеву в дорогій, розшитій золотом сукні та королівській діадемі, були вражені її красою, бо не пиха й погорда відбивалися тепер на її обличчі, а привітність і доброта.

   Гордо повів Мирослав свою кохану дружину до зали, де зібралися гості, і всі з радістю привітали молоду королеву.