Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Про трьох сестер

Про трьох сестер

   Жили в одному місті чоловік і жінка, й було в них три дочки. Найстаршу звали Барушка, середущу Доротка, а наймен­шу — Анушка. Старші були великі чепурухи, отож цілісінькі дні вони тільки те й робили, що чепурились та розважалися. А працювати за них доводилося Анушці.

   Дівчина не гребувала ніякою роботою, та найдужче любила вона поратися по господарству. Хоч личко в неї й не було таке біле, а руки не такі ніжні, як у сестер, вона однаково була гар­ніша й миліша за них. Мати, якій годилося б любити Анушку дужче, ніж інших дочок, догоджала тільки старшим. Ото тільки побачить десь яку модну обнову, то тут-таки й купує її своїм старшим донечкам, щоб вони могли в ній похизуватися. Най­більшою радістю для несправедливої матері було бачити, як різні джиґуни увиваються коло її старших дочок, а чужі дів­чата дивляться на них із заздрістю. Бідної Анушки не помічав ніхто, крім слуг та кількох жебраків, яким вона завжди по­давала щедру милостиню. І якби за бідолашку не заступався батько, їй жилося б гірше, ніж тій собаці.

   Якось у сусідньому місті був великий ярмарок, і батько теж туди зібрався. Перед від'їздом він запитав дочок, що їм купити. Барушка і Доротка надавали йому цілу купу замовлень: одна просить парчі, друга сукна, ця стрічок, та — перлів.

— А що тобі привезти? — запитав батько в Анушки, яка са­ме подавала на стіл сніданок.

— Я багато не хочу, татку. Що по дорозі зачепиться за ваш капелюх, те й привезіть мені.

— Думаю, цього буде не так багато.

— Нашій попелюшці не треба нічогісінько,— озвалися сест­ри,— з неї й полотняної вдяганки вистачить.

— Вона ж у нас така сама дівка, як і ви, і теж любить гарно вбиратися,— відповів батько, докірливо глянувши на старших дочок.

— Та хто там стане звертати на неї увагу? — обурилася мати й виштовхала Анушку за двері.

   Поїхав батько на ярмарок, накупив старшим дочкам усі­ляких дорогих подарунків і вже повертався додому. Їдучи повз лісок, зачепився капелюхом за горіхову гілку, згадав про Анушку, зірвав три горішки й сховав їх у кишеню. Приїхавши додому, він віддав старшим дочкам дорогі подарунки, а по­тім вийняв із кишені три горішки й пішов до Анушки.

— Ось, дочко, візьми. Що просила, те я і привіз.

   Анушка щиро подякувала батькові за маленький подару­ночок і сховала горішки за пазуху. Але надвечір, тягнучи з колодязя воду, вона занадто перехилилася через цямрину, і горішки булькнули аж на саме дно.

— Ой лишенько! Що ж це я наробила! Пропали мої горіш­ки! — заплакала Анушка й, перегнувшись через цямрину, почала вдивлятися у воду. Та колодязь був глибокий, і горіш­ків вона не побачила.

Раптом на цямрину вискочила зелена жабка й питає:

— Що сталося, Анушко? Чого ти плачеш та побиваєшся?

— Як же мені не плакати та не побиватися, коли в колодязь упали горішки, які мені сьогодні привіз тато?

— Не плач, я тобі їх зараз дістану.

   Стрибнула жабка в колодязь і за хвилину знов випливла на­гору, винісши на цямрину три горішки.

— Красно тобі дякую, добра жабко,— сказала Анушка й схо­пила свої горішки.

— А чи знаєш ти, що в цих горішках? — запитала жабка.

— А що в них може бути, крім ядра?

— О ні! В кожному з них заховано ошатне вбрання, пошите саме на тебе; коли тобі захочеться гарно вбратись, ти розколи один горішок — і матимеш усе, що заманеться,— сказала жабка й стрибнула у воду.

   «Вона, видно, думає, що я зовсім наївна й можу повірити в цю баєчку. Де ж це бачено, щоб у такому маленькому горішку та вмістилася ціла сукня? Але я все одно залишу їх у себе й не роз­колю жодного».

   Анушка знову заховала горішки за пазуху, взяла відра й почала поратися по господарству. А ввечері, лягаючи спати, за­горнула горішки в полотно і сховала у скриню.

   Настала неділя, сестри вичепурилися в нові сукні, мов дві пави, й пішли до костьолу. Мати з батьком і всі слуги також по­далися туди. Тільки Анушка лишилася вдома — обід готувати та хату стерегти. Поралася вона, поралась, а тоді сіла на скри­ню й заплакала.

— І чому мені ніколи не дозволяють піти до костьолу? — бідкалася дівчина.— Але хіба можна йти туди в таких старих спідницях! Мене б люди засміяли. Якби ж то жабина обіцян­ка справдилась! Ну та хай буде, що буде, а я таки розколю хоч один із своїх горішків.

   Анушка витерла грубим полотняним фартухом сльози, діста­ла із скрині горіха і вдарила по ньому ножичком. А горіх трісь — і розколовся.

— Ой леле! А воно й правда! — вигукнула Анушка, коли в шкаралупі горішка щось заблищало.

   Сівши на скриню, дівчина обережно вийняла із шкаралупи рожеву, гаптовану сріблом, сукню, срібний пояс, білий і тонкий, мов павутина, серпанок, перлові оздоби й розшиті сріблом білі черевички.

— Лелечко! Невже це все справді для мене? Як же я його вдягну?.. Та якось воно буде. Обід вариться, наші не повер­нуться ще й за дві години, тож я хутенько одягнуся і зазирну до костьолу,— вирішила Анушка.

   Вона швидко підвелася, чис­тенько вмилася й почала одягатися. Все сиділо на ній наче ви­лите. Нарешті дівчина заплела в волосся нитку перлів, наки­нула на голову серпанок і, шелестячи шовками, пішла вули­цею.

   У костьолі люди розступалися перед нею, пропускаючи її впе­ред, бо кожен думав, що це якась шляхетна князівна. Так уже вийшло, що Анушка сіла якраз навпроти своїх сестер. Як тіль­ки вона увійшла, сестри забули про все на світі й дивилися тільки на перла та на гарну сукню незнайомої князівни. Де їм було здогадатися, що це їхня сестра Анушка! Та в костьолі була іще одна людина, якій Анушка впала в око. Молодий князь, котрому належали ці землі, саме їхав через місто, за­йшов до костьолу й побачив Анушку. І хоч він не міг крізь серпанок добре розгледіти її обличчя, все ж таки із зросту і всієї постави здогадався, що вона, мабуть, гарна. Запитав одного, за­питав другого, але ніхто нічого про дівчину не знав. Тоді він став чекати, коли вона піде з костьолу. Та Анушка раптом за­квапилась додому, і, поки князь зміг протиснутися за нею, її вже й слід прохолов.

   Дома вона хутенько роздяглася, склала сукню в горішок, за­чинила скриню й побігла на кухню, боячись, що вогонь погас, а обід не зварився. Та вогонь весело потріскував, і обід удався на славу.

— Ну й гарно ж усе вийшло! — раділа Анушка.

   Коли батьки й сестри повернулися додому, Анушка, вима­щена сажею, вибігла їм назустріч.

— От якби ти сьогодні була пішла до костьолу, то побачи­ла б, яка там була гарна панна! — знущалися з Анушки сестри.

— А я її теж бачила.

— Де ж ти її бачила?

— Я сиділа на нашій груші, коли вона проходила мимо.

   Злі сестри, не довго думаючи, наказали наймитові зрубати грушу. Цілий тиждень у домі тільки й мови було, що про пре­красну панну та про молодого князя, який за нею поспішав і скрізь її шукав.

   Наступної неділі всі знов пішли до костьолу. Анушка знов хутенько впорала всю хатню роботу, вмилася й пішла переодя­гатися. Розколовши другий горішок, вона вийняла з нього про­зору, мов хмарка, розшиту перлами й самоцвітами, сукню, діамантові оздоби, білий серпанок і білі черевички.

   «Якщо сестри впізнають мене у цій сукні, то вб'ють без жалю. Але мені так хочеться подивитися на того князя, бо, відколи живу, такого красеня я ще не бачила»,— подумала вона і за­квапилася до костьолу.

   А люди вже стояли й чекали, чи не з'явиться знов незнайома панна, і, тільки-но її загледіли, кожен шанобливо їй уклонив­ся й пропустив уперед. Анушка глянула праворуч, де стояв молодий князь, але швидко відвернулась і зашарілася, бо очі її зустрілися з вогнистим поглядом юнака. Серце в неї гучно за­билося, всю її охопив великий страх, і вона вже картала себе за те, що не лишилася вдома.

   Як тільки закінчилася відправа, вона швидко підвелася, прослизнула крізь натовп, наче рибка, і подалася додому. Князь кинувся слідом за нею, але знов не наздогнав.

— Ну що, сьогодні ти теж бачила князівну? — запитали сест­ри, повернувшись із костьолу.

— Звичайно, бачила. Я сиділа на воротях,— відповіла Анушка.

   Сестри негайно наказали зняти ворота з завіс. І знов цілий тиждень у домі було тільки й мови, що про князя та незнайому князівну.

   Анушка з нетерпінням чекала наступної неділі й іноді теж згадувала про прекрасного князя.

   Третьої неділі всі зібралися до костьолу раніше, ніж звичай­но. Тільки-но вони вийшли за ворота, Анушка хутенько попо­ралася по господарству й побігла переодягатися. В третьому го­рішку була сукня перлова, розшита золотом, а ще оторочений золотом серпанок, оздоби з рубіну й гаптовані золотом чере­вички. Цього разу їй довго не вдавалося гарно заплести косу, та зрештою вона таки виклала її і коштовними самоцвітами оз­добила. Потім накинула на голову серпанок і швидко, як сарна, помчала до храму.

   А князь давно вже позирав на двері, чи скоро в них з'явить­ся князівна.

   «Цього разу вона від мене не втече,— вирішив він.— Я пови­нен її побачити, повинен довідатись, хто вона».

   Він задумав одну хитрість — звелів своїм слугам поставити недалеко від костьолу два вози ялинового гілля і, як тільки кня­зівна увійде до костьолу, захаращити ним дорогу. Князь думав, що поки князівна вибереться з того гілля, він її наздожене.

   Анушка увійшла до костьолу, вклонилася на обидва боки, почала ревно молитися. Вона помолилася за всіх — за доброго батька й лиху матір, за злих сестер і за молодого князя, який так закохано на неї дивився, потім підвелася, кутиком очей зирк­нула на князя й заквапилась додому. Дівчина вийшла з костьо­лу й раптом бачить — уся дорога захаращена ялиновим гіл­лям. Ну й що з того? Вона з дитинства звикла долати ще й не та­кі перепони. Анушка хутенько підібрала поділ перлової сукні і вмить перемайнула через гілки. Та один черевичок усе ж таки зіскочив з ноги й застряг у глиці.

   Князь протиснувся крізь юрму. Побачив розшитий золотом маленький черевичок, підняв його й, сумно оглянувши з усіх боків, заховав.

Раптом до нього нишком підходить стара жебрачка й ше­поче:

— Ласкавий князю, ця панна — дочка господаря, що живе он у тому домі, я її знаю.— І показала на будиночок Анущиного батька.

Не встиг князь озирнутись, як жебрачка зникла.

   «Ця стара, мабуть, має мене за дурня! Хоч цілком можливо, що панна сховалася там і що її там знають»,— подумав він і попрямував до будиночка.

   А в цей час Анушка укладала сукню в шкаралупу горішка, і сльози одна за одною котилися по її щоках.

   «Тато добре каже: кожен повинен знати своє місце! Ох, на­віщо тільки я розколола ці горішки й спокусилася на ці коштов­ності? Що мені з них? Тепер уже ніщо в світі не буде мене ті­шити. Ох, жабко, що ти зі мною зробила! А тут іще й череви­чок загубився. Цікаво, що з ним робитиме цей вродливий князь? Ох, боже, боже, навіщо я про нього думаю?» — Зітхаючи і пла­чучи, бідолашна дівчина роздяглася й пішла на кухню.

   Тим часом із костьолу повернулися сестри, та Анушка ні про що їх не розпитує й не відповідає на їхні запитання.

   Тільки-но всі зібралися обідати, як на подвір'я в'їжджає розкішна карета, запряжена четвериком, а в ній сам князь си­дить. Батько кинувся йому назустріч, але поки добіг до дверей, князь уже сам відчинив їх.

— Це правда, що у вас є дочка? — питає він, привітавшись.

— Правда, милостивий князю! — відповідає жінка й моргає чоловікові, щоб мовчав.

— Коли я сьогодні виходив із костьолу, то знайшов череви­чок. Я вирішив, що та, на чию ногу він прийдеться, стане моєю дружиною. Де ваша дочка?

— Даруйте, ласкавий пане! Вона у нас дуже сором'язлива, і навряд чи стане при вас назувати черевичок. Дайте його мені, я віднесу до неї в кімнату,— хитро запропонувала мати.

   Князь віддав черевичок, думаючи, що нарешті знайшов пре­красну незнайомку.

   А мати взяла черевичок і побігла до кімнати, де старші доч­ки чекали з нетерпінням, коли їх покличуть.

— Ну, любі мої,— мовила вона,— бути одній із вас княги­нею. — І розповіла їм про все, тримаючи над головою черевичок.

   Барушка схопила черевичок, щоб поміряти його першою, та нога її не лізла — заважала п'ята.

— Нічого не вдієш, якщо хочеш бути княгинею, треба відрі­зати шматок п'яти! — порадила мати.

— Я згодна! — не вагаючись ні секунди, відповіла Ба­рушка.

   Мати відтяла їй шматок п'яти, й вона взула черевичок. Потім причепурилась і вийшла до князя. Бачить князь, черевичок на нозі. Що тут скажеш! Хоч йому й здається, що дівчина і нижча на зріст, і не така гарна, як незнайомка. Батьки з радістю бла­гословили їх, князь сів з нареченою та її матір'ю в карету і по­їхав.

   Але в нього був маленький песик, якого він усюди брав із со­бою. Тільки-но вони від'їхали від будинку, як песик почав гав­кати:

— Гав, гав, гав, наш князь безп'яту дружину додому взяв!

— Що ти кажеш, песику? — питає князь.

— Гав, гав, гав, наш князь безп'яту дружину додому взяв! — вдруге прогавкав песик.

   Почувши це, князь обернувся до Барушки й звелів їй зняти черевичок. Наречена зблідла, проте виконала князів наказ і показала йому перев'язану п'яту.

— Ах ти ж, брехухо! Ти хотіла мене ошукати? Ану геть з моїх очей! А ти,— звернувся він до її матері,— кажи негайно, де панна, якій належить цей черевичок. Я чув, що вона ховаєть­ся у твоєму домі.

— Даруйте, ласкавий князю! — заторохтіла хитра мати. — Та панна не захотіла йти до вас і послала замість себе сестру. Ця в нас сором'язлива, а та ще сором'язливіша. Та коли ви вели­те, я все виконаю.

   Вона взяла черевичок і заквапилася до Доротки, сподіваю­чись, що вдруге їй таки вдасться князя перехитрити. Але в До­ротки не влазив у черевичок палець.

— Велике діло палець! Відріжемо його та й край,— сказала мати.

— Я згодна, ріжте, аби тільки мені княгинею стати,— мо­вила Доротка.

   Відрізали Доротці палець, назули черевичок, і мати повела її до князя.

   Хоч Доротка була такого ж зросту, як незнайома панна, і обличчям гарніша за Барушку, проте князеві все одно не сподо­балась. Але, вірний своєму слову, він посадив її в карету й повіз додому.

Тільки-но карета виїхала з двору, як песик знову гавкає:

— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому взяв!

— Що, що? — здивувався князь і підкликав песика до себе.

— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому взяв,— повторив песик.

   Князь обернувся до Доротки, звелів і їй зняти черевичок. Дивиться, а на нозі в неї й справді бракує пальця.

— То ви знов хотіли мене ошукати? — вигукнув він. — Тер­пець мій урвався, і кари вам тепер не минути. Кажіть, кого ви від мене ховаєте?

— Ох, ласкавий князю, крім кількох наймичок, у нас немає більше нікого.

— А де вони? Приведіть їх сюди.

   Тремтячи зі страху, чоловік побіг кликати наймичок. Він був би радий і Анушку привести, та боявся дружини.

   Побачив князь щокатих, крижастих дівчат і похитав голо­вою,— мовляв, ні, жодна з них не схожа.

— А більше жінок у домі немає? — запитав він нарешті, роз­сердившись, що жебрачка його обдурила.

— Є в нас іще одна дочка, ласкавий князю,— нерішуче оз­вався батько,— але вона така несмілива, що навіть до людей не виходить.

— А де вона? Приведіть її до мене.

— Та, мабуть, кудись заховалася. Зараз я її приведу.

   Сестри почервоніли з люті, як півонії, а мати сказала хрип­лим голосом:

— Наш батько зовсім розум втратив. Хіба ж можна таку за­мазуру й недотепу князеві показувати? Мені навіть соромно признатися, що вона моя дочка.

   Анушки не було ні в кухні, ні надворі, вона сиділа на горищі на своїй скрині й гірко плакала. А чому — й сама не знала! Коли князь приїхав і посадив Барушку в карету, її це мов но­жем у серце шпигнуло. Неспроможна далі витримувати такої муки, вона втекла на горище й заридала. З великою радістю втекла б вона з дому, але не знала куди. Раптом чує, хтось лізе по драбині. Це був батько.

— Анушко, мерщій спускайся вниз, тебе хоче бачити князь.

— Кажете, мене хоче бачити князь? А хіба він не поїхав з Барушкою?

— Та ні. Він звідкись узяв, що в нашому домі ховається та панна, яку бачив у костьолі. Мати з дурної голови почала йому одну за одною підсовувати твоїх сестер, але він це швидко роз­кусив, лютує тепер і хоче побачити всіх жінок, які тільки є в на­шому домі. Ходи, не соромся.

— Тоді зачекайте мене внизу, тату, я трохи причепурюся.

   Батько зліз, і Анушка почала вбиратися у перлову сукню, розшиту золотом. Серце в неї гучно калатало, на гарненькому личку відбивалися водночас і страх, і надія.

   «Що він мені скаже? Чи не звелить покарати за те, що я, бід­на, убралася в таку сукню і його обдурила?» — думала вона, злазячи з горища.

— Лелечко! — вигукнув батько. — Де ти взяла цю сукню, Анушко?

— Ходімо, я вам про все розкажу,— мовила дівчина.

   Вона накинула на голову серпанок і пішла слідом за бать­ком у двір, де на неї вже з нетерпінням чекав князь.

— Як сюди потрапила ця гарна панна? — разом вигукну­ли сестри.

А князь підбіг до Анушки й питає:

— Чому ти ховаєш від мене своє чарівне личко, чому втікаєш від мене? Не бійся, я не скривджу тебе, бо я мрію про тебе, як мріє про сонячне світло той подорожній, що заблукав у тем­ряві.

— Ох, ласкавий князю! Не говоріть так зі мною, ви поми­ляєтесь. Ось мій батько, і я — тільки вбога дівчина,— сказала Анушка, відкинувши серпанок з невинного ніжного личка і гля­нувши на князя карими оченятами, погляд яких пронизав йо­го серце, мов стріла.

— Я не вірю твоїм словам. Убога дівчина не може носити та­кі дорогі шати.

— Те, що вона наша дочка,— щира правда,— перебила кня­зя мати, в якої все аж кипіло від злості, що ненависна їй Анушка може стати княгинею. — Але де вона взяла цю сукню, я не знаю. Ану кажи, нечупаро, хто дав тобі цю сукню?

— Даруйте, князю! Батько привіз мені з ярмарку три го­рішки, а в них були ці сукні. Я надягла їх до костьолу, споді­ваючись, що мене ніхто в них не впізнає. Я не знала, що все так складеться.

— Не бійся, кохана, тобі ніщо не загрожує. Ось тобі моя ру­ка, якщо я тобі подобаюся, то ходи зі мною!

   Почувши ці слова, Анушка зашарілася, і сльози закапали з її очей. Але коли князь подав їй руку, вона з радістю простяг­ла йому свою.

   Побачивши, що Анушка стала княгинею, сестри здійняли крик і кинулися їй на шию, вдаючи, ніби не хочуть із нею роз­ставатися; насправді ж вони ревли зі злості. Тільки батько з ра­дістю попрощався з нею і щиро побажав їй щастя.

   А коли Анушка сідала в карету, прибіг песик, почав до неї лащитись і гавкати:

— Гав, гав, гав, наш князь везе додому дружину-красуню!

— Це створіння виявилося мудрішим за мене,— засміявся князь і ніжно погладив песика.

   Потім сів поруч з Анушкою, кучер цьвохнув батогом коней, і вони щодуху помчали до па­лацу.

   Коли карета з Анушкою і князем зникла з очей, обидві дочки й мати люто накинулись на сердешного батька.

— Гарно зробив, нічого не скажеш! — верещала дружина, взявшись руками в боки. — Мені докоряв, що я двох старших розбестила, а сам хіба кращий! Купувати такі дорогі сукні цій брудній нечупарі-попелюшці, яка завдавала нам стільки сорому, і забути про тих, ким усі милуються, про кого ніхто й словечка лихого не скаже. Який ти після цього батько!

— Заспокойся, коли не знаєш, як усе сталося,— вгамову­вав її чоловік. — Звідки я міг знати, що в тих горішках захо­вані сукні? Доля послала їх Анушці за її доброту і щирість. Ви знущалися з неї, як тільки хотіли, а вона все мовчки терпіла. Зате тепер їй усміхнулося щастя!

— Так, так, заступайся за неї, чого доброго, ще діждешся, що князь привезе її назад. Бо яка з неї княгиня? Але тепер ти мусиш Барушці й Доротці дістати точнісінько такі сукні, якщо знаєш, на якому кущі ростуть ці чарівні горішки.

— Ох, Боже, чого ви від мене хочете? Я ж вам уже сказав, що…

— Не викручуйся,— перебила його стара,— ми не такі дур­ні, щоб ти міг водити нас за носа. Якщо не принесеш нам сукні, то можеш іти до своєї пестунки, а до нас більше не вертайся.

   Щоб не слухати далі цієї лайки, сердешний чоловік волів пі­ти з дому. Він вирішив принести горішків дочкам із куща, за який недавно був зачепився капелюхом. Поїхав він до лісу, від­шукав той кущ і зірвав із нього три горішки. «Віддам я їх доч­кам, а сам подамся до Анушки».

   Побачивши батька, злі дочки вибігли йому назустріч, га­даючи, що він приніс їм обіцяні сукні. Вихопили вони горішки в нього з рук і розкололи їх. Але що це? З кожного горішка ви­повзла довга змія і задушила сестер. Ніхто не зронив за ними й сльозинки!

   А князь палко любив свою Анушку й до самої смерті не каяв­ся, що взяв її за дружину.

Додати коментар