Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Білосніжка і Розороза

Білосніжка і Розороза

   Жила бідна вдова одна в своїй хатинці, а перед хатинкою був у неї сад; росло в тому саду два рожевих деревця, і цвіли на одному білі троянди, а на іншому – червоні; і було у неї двоє дітей, схожих на ці рожеві деревця, звали одну – Білосніжка, а іншу – Розороза. Були вони такі скромні і добрі, такі працьовиті і слухняні, що таких ще й не було на світі; тільки Білосніжка була тихіша і ніжніша, ніж Розороза. Розороза все більше стрибала і бігала по лугах і полях, збирала квіти і ловила метеликів; а Білосніжка – та більше сиділа вдома біля матері, допомагала їй по господарству, а коли не було роботи, читала їй що – небудь вголос. Обидві сестри так любили один одного, що якщо кудись йшли, то трималися завжди за руки, і якщо Білосніжка, бувало, скаже: "Ми завжди будемо разом" – то Розороза їй відповість: "Так, поки ми живі, ми ніколи не розлучимося "- а мати додавала:" Що буде в однієї з вас, нехай поділиться тим і з іншого." 

   Часто дівчинки бігали в лісі одні, збирали стиглі ягоди, але жоден звір їх не чіпав, і все довірливо підходили до них. Зайчик їв у них з руки капустяний лист, косуля паслася поруч з ними, весело стрибав біля них олень, і птиці залишалися сидіти на гілках і виспівували різні пісні, які тільки знали. І жодного разу ніякої біди з сестрами не траплялося. Якщо вони, бувало, в лісі затримаються і настане вже ніч, вони ляжуть поруч на м'якому моху і сплять так до ранку; мати знала про це і ніколи про них не турбувалася.

   Одного разу заночували вони в лісі, прокинулися на світанку, бачать – сидить поруч з ними чудесне дитя в білому блискучому платті. Воно встало і ласкаво на них дивилось, але нічого їм не сказало і пішло в глибину лісу. Озирнулися вони і побачили, що спали вони якраз на самому краю прірви і, впали б у неї, якби в темряві зробили хоч один крок. І от мати їм пояснила, що то, мабуть, був ангел, який охороняє добрих дітей.

   Білосніжка і Розороза тримали хатинку в такій чистоті, що в неї приємно було зазирнути. Влітку за будинком наглядала Розороза. Щоранку, поки мати ще спала, ставила вона біля її ліжка квіти – з кожного деревця по троянді. Взимку Білосніжка затоплювала піч, підвішувала до вогнища казанок на гаку; і мідний казан блищав, як золото, такий був чистий. Увечері, коли падав білими сніжинками сніг, мати казала:

— Іди, Білосніжка, і замкни на засувку двері.   

   Вони сідали потім біля вогня, і мати одягала окуляри і читала їм вголос з великої книги. А дівчатка сиділи, пряли і слухали. Поруч з ними лежало на підлозі ягня, а ззаду сидів на сідалі білий голубок, сховавши голову під крило.

   Раз ввечері сиділи вони мирно всі разом, раптом хтось постукав у двері і попросив, щоб його впустили. Мати каже:

– Розороза, відкрий мерщій двері, це, мабуть, який – небудь мандрівник проситься наніч.  

   Розороза пішла і відсунула засувку, думаючи, що це який – небудь бідний чоловік; але то був ведмідь, який просунув у двері свою велику чорну голову. Розороза голосно скрикнула і відскочила назад, ягня в той час забекало, голубок спурхнув, а Білосніжка забралася до матері на ліжко. Але ведмідь раптом заговорив і сказав:   

— Не бійтеся, я вас не чіпатиму, я дуже замерз і хочу у вас трохи відігрітися.

— Ах ти, бідний ведмідь, – сказала мати, – ну, лягай тоді ближче до вогню; тільки дивись, не спали своєї шуби.

Потім вона покликала дівчат:

— Білосніжка, Розороза, йдіть сюди, ведмідь нас не зачепить, він добрий.

   Дівчатка підійшли ближче, і мало – помалу і ягня з голубком теж перестали боятися ведмедя. Тоді ведмідь і каже:

— Діти, струсіть сніжок з моєю шуби.

   Дівчатка принесли мітлу і як слід почистили ведмедю шубу; він розтягнувся у вогнища і почав весело бурчати від задоволення. Незабаром вони і зовсім до ведмедя звикли і стали жартувати над своїм незграбним гостем. Вони шарпали його за шерсть, ставали йому на спину, тягали його по кімнаті або брали прут і били його, а коли він бурчав, вони весело сміялися. І ведмедю це подобалося, але коли вже занадто сильно вони йому докучали, він кричав:

— Ах, діти, залиште мене в спокої:

Ви мене вже пошкодуйте,

Молодого не мурдуйте.

 

   Коли прийшов час лягати спати і всі вже були в ліжку, мати сказала ведмедю:

— А ти вже, Бог з тобою, залишайся лежати собі біля печі, вже тут ти сховаєшся від холоду і негоди.

   Коли почало світати, діти випустили ведмедя, і він затупотів по заметах в ліс. З тієї пори став ведмідь приходити до них щовечора. Він лягав у вогнища і завжди дозволяв дітям з ним гратися; і всі так до нього звикли, що навіть дверей не замикали, поки не з'явиться їх чорний приятель.

   Але ось настала весна, все кругом зазеленіло, і сказав тоді ведмідь:

— Білосніжко! Ну, тепер мені пора забиратися, – ціле літо я до вас не приходитиму.

— Куди ж ти підеш, милий ведмідь? – запитала його Білосніжка.

— Мені треба йти в ліс, свої скарби від злих карликів сторожити. Взимку, коли земля замерзає, їх ніхто там не відкопає; але тепер, коли земля на сонці відтанула і зігрілася, карлики, ще заберуться, почнуть шукати скарби, докопаються і їх вкрадуть; а що потрапить до них у руки, то заховають вони в своїй печері, і не так – то легко їх буде розшукати.

   Білосніжка сильно засумувала, що доводиться їм розлучатися. Коли вона відкрила двері, то ведмідь, пробираючись, зачепився за дверний гак, сіпнувся і вирвав шматок шкури, – і здалося Білосніжці, ніби золото блиснуло; але вона не була в цьому впевнена. Ведмідь швидко втік і незабаром зник за деревами.

   Через деякий час мати послала дітей до лісу збирати хмиз. В лісі знайшли вони велике зрубане дерево; лежало воно на землі, і біля стовбура в траві щось стрибало; але вони ніяк не могли розібрати, що це таке. Вони підійшли ближче, бачать – стоїть перед ними карлик, обличчя в нього старе, зморщене, і довга – довжелезна сива борода. Кінчик бороди потрапив в тріщину дерева, і чоловічок стрибав, як песик на прив'язі, і не знав, як йому свою бороду витягнути. Він витріщив на дівчат червоні палаючі очі і крикнув:

— Ну, чого стоїте, хіба не можна підійти і допомогти мені?

— Та як це з тобою, чоловічку, трапилося? – запитала його Розороза.

— Дурна гуска, та до того ж і цікава, – відповів карлик, – хотів я було дерево розколоти, щоб дров собі для грубки нарубати; якщо класти товсті поліна, то наші страви швидко підгоряють, – ми ж не такі ненажерливі, як ви, грубий та жадібний народ. Клин увігнав я вдало, і все йшло як слід, але прокляте дерево було занадто гладке, ось клин випадково і вискочив, дерево так швидко зійшлося, що я не встиг витягнути своєї красивої бороди. Ось вона і защеміла, і не можу тепер вибратися звідси. Чого смієтеся, дурні, товсті пики? Тьху, до чого ж ви погані!

   Діти стали щосили бороду тягти, але витягнути її ніяк не могли, – вже дуже міцно вона застрягла.

— Я збігаю людей покличу, – сказала Розороза.

– Ех, голови ви баранячі! – Прокричав карлик. – Навіщо людей кликати – вас тут і двох буде достатньо. Краще нічого придумати не можете?

— Ти вже потерпи трохи, – сказала Білосніжка, – я що – небудь придумаю, – і вона дістала з кишені маленькі ножиці і відрізала кінчик бороди. Як тільки карлик звільнився, він миттю схопив мішок, повний золота, захований під корінням, витягнув його звідти і пробурчав про себе: "Ось неотесаний народ, відрізали шматок такої чудової бороди, чорт вас візьми!" Схопив мішок свій на плечі і пішов, – на дітей навіть не глянув.

   Захотілося незабаром після того Білосніжці і Розорозі наловити риби до обіду. Підійшли вони до струмка, бачать – скаче над водою ніби великий коник –  стрибунець, точно в воду стрибнути збирається. Підбігли вони і впізнали того самого карлика.

— Ти куди це зібрався? – запитала його Розороза. – Уж не в воду чи стрибнути хочеш?

— Я не такий вже дурень, – крикнув їй карлик, – хіба не бачите, що клята риба мене за собою тягне?

   Чоловічок сидів і ловив рибу, а вітер, заплутав його бороду у жилку, і коли клюнула велика риба, у карлика не вистачило сил її витягнути; риба була сильнішою чим він і тягнула карлика за собою. Як не хапався він за траву і за очерет, нічого вдіяти не міг, і довелося б йому пірнати слідом за рибою, ось – ось потягла б вона його під воду. Дівчатка прибігли саме вчасно, підхопили карлика і стали бороду з волосіні вивільняти; але нічого у них не виходило, борода і волосінь міцно переплуталися. Залишалося тільки одне – дістати невеликі ножиці і відрізати бороду, – от і пропав ще шматок бороди. Побачив це карлик, почав на них кричати:

— Хіба це нормально, жаби ви такі, псувати бороду? Мало вам того, що ви мені вже раз бороду обкраяли, а тепер збираєтеся відрізати ще шматок, так притім найкрасивіший? Мені тепер до своїх і на очі показуватися не можна буде! Щоб вам пусто було!  Тут дістав він мішок із перлами, захований в очеретах, і, не сказавши більше ні слова, потягнув його кудись і зник за прибережним каменем.

   Трапилося, що незабаром після того послала мати обох дівчаток в місто купити ниток, голок, шнурків і стрічок. А дорога йшла через долину, де всюди лежали в безладі величезні уламки скель. І раптом побачили вони на небі велику птицю; вона повільно кружляла над ними, спускаючись все нижче, і сіла, нарешті, поблизу на скелю. Потім вони почули різкий, жалібний крик. Вони підбігли і з жахом побачили, що орел схопив їх старого знайомого карлика, збираючись його понести. Добрі діти негайно вчепилися за чоловічка і стали його у орла забирати; і випустив, нарешті, орел свою здобич. Не встиг карлик отямитися від переляку, як почав кричати своїм верескливим голосом:

— Хіба не можна було тягнути мене легше? Ось вхопилися за мій тоненький світерок і весь його розірвали, весь він тепер в дірках, ах ви такі – сякі, незграбні та неповороткі!

   Взяв потім карлик свій мішок з дорогоцінними каменями і шмигнув знову в свою печеру під скелями. Але дівчата вже звикли до його невдячності; вони продовжували свій шлях, прийшли в місто і зробили свої покупки.

   На зворотньому шляху через долину вони побачили карлика: він висипав з мішка дорогоцінні камені, не підозрюючи, що хто – небудь буде так пізно проходити мимо. Вечірнє сонце падало на блискучі камені, і вони так красиво сяяли і світилися різними кольорами, що діти зупинилися і задивилися на них.

— Чого ви стоїте, мерзенні роззяви? – закричав карлик, і його попелясто – сіре обличчя стало від гніву червоне, як кіновар.

   Він би продовжував ще лаятись, але раптом почувся гучний рев, і чорний ведмідь затупав з лісової хащі. Схопився переляканий карлик, але дістатися до своєї лазівки не встиг – ведмідь був вже зовсім близько. І крикнув карлик з великого страху:

— Дорогий мій ведмедю, пощади ти мене, я віддам тобі за це всі свої скарби! Глянь на ці прекрасні дорогоцінні камені, що лежать перед тобою. Не вбивай мене! Що користі тобі від такого маленького, щуплого чоловічка? Та ти мене на зубах і не відчуєш; з'їж краще ось цих двох злих дівчаток; вони будуть для тебе ласим шматком, вони жирні, як молоді перепелиці, з'їж їх, так буде краще для нас обох!

   Але ведмідь не звернув уваги на його слова і вдарив злобного чоловічка лапою так, що той більше вже і не піднявся.

Дівчатка кинулися бігти, але ведмідь крикнув їм услід:

— Білосніжко, Розороза, не бійтеся, почекайте, я вас проведу.  

   Вони впізнали його по голосу, зупинилися. Підійшов до них ведмідь, і раптом звалилася з нього ведмежа шкура, – і стояв перед ними красивий юнак, одягнений весь в золото.

— Я син короля, – сказав він, – я був зачарований цим злим карликом. Він вкрав у мене мої скарби, обернув мене в дикого ведмедя і змусив жити в лісі до тієї пори, поки його смерть не розчарує мене знову. А тепер він отримав відплату.

   І вийшла Білосніжка за принца заміж, а Розороза – за його брата; а великі скарби вони поділили між собою порівну. Мати – стара жила ще довгі роки щасливо й спокійно разом зі своїми дітьми. Два рожевих деревця вона взяла разом із собою, і вони росли перед її вікном, і щороку зацвітали на них прекрасні троянди – білі і червоні. 

Додати коментар