Бугай і одуд

   Де вам приємніше всього пасти своє стадо? – запитав хтось раз у старого пастуха.

— Там, пане, де трава не надто соковита і не надто суха; кращого пасовища не знайти.

— А чому це так? – запитав чоловік.

— А ви чуєте там, на лузі, глухий шум? – Відповів пастух. – Це бугай, що був колись пастухом; і одуд був пастухом теж. Розповім я вам про це казку.

   Пас якось бугай свої стада на зелених, соковитих луках, де квітів було вдосталь, і від того були у нього корови здорові та міцні. А одуд ганяв свою худобу на високі голі гори, де один лише вітер ганяє пісок, і були у нього корови від того худі і ніяк не могли поправитися.

   Коли наступав вечір і пастухи гнали стада додому, бугай не міг зібрати своїх корів, вони були неслухняні і від нього тікали. Кричав він: "В путь підемо! В путь підемо!", але це не допомагало, корови не слухалися його кличу. А одуд, той не міг підняти свою худобу на ноги, так як стала вона у нього худа і безсильна. "Іди – но, іди, іди!" – кричав він, але це не допомагало, корови продовжували лежати на піску.

   Так воно і трапляється, якщо не має порядку. І навіть тепер, коли вони вже стадо не пасуть, бугай все кричить:

— "В путь підемо!"

А одуд:

—  "Іди – но, іди, іди!"