Чобіт з буйволиної шкіри

   Якщо солдат нічого не боїться, то і тужити йому нема про що. Ось один з таких і отримав відставку, а так як ремеслу він не вчився і заробити собі нічого не міг, то став він бродити по світу і просити у добрих людей милостині. На плечах у нього висів старенький плащ, та залишилася ще пара чобіт з буйволиної шкіри.

   Йшов він одного разу світ за очі, не розбираючись ні в стежках, ні в дорогах, пробираючись полями все вперед і вперед, – і дістався нарешті до лісу.

   Не знав він, куди і потрапив. Раптом дивиться – сидить на пні якийсь чоловік, одягнений добре, і зелений мисливський камзол на ньому. Подав солдат йому руку, привітався, сів з ним поруч на траві і ноги витягнув.

— Я бачу, чоботи на тобі відмінні та до блиску начищені, – сказав він мисливцеві. – А довелося б тобі, як мені, походити по світу, давно б вони не витримали. Глянь на мої, вони з буйволиної шкіри, послужили мені вже чимало, а ходити в них можна скрізь.

Через деякий час піднявся солдат і каже:

— Розсиджуватися мені більше не можна, голод жене вперед, а куди ця дорога веде?

— Я і сам не знаю, – відповів мисливець, – я в цьому лісі заблукав.

— І з тобою сталося те ж, що і зі мною, – сказав солдат, – значить, ми один одному під пару; ну, так давай не розлучатися і пошукаємо дорогу разом.

   Посміхнувся мисливець, пішли вони далі удвох, а тут і ніч настала.

— З лісу нам не вибратися, – сказав солдат, – але я бачу, далеко вогник мерехтить, там ми, мабуть, і знайдемо що попоїсти.

   Вони підійшли до кам'яного будинку, постукали у двері, і відкрила їм стара.

— Ми шукаємо квартиру для ночівлі, – сказав солдат, – і дечого заправити в шлунок, а то він у мене порожній, як старий ранець.

— Тут вам ночувати не можна, – відповіла стара, – це розбійницький притон, і буде саме добре, якщо ви звідси заберетеся, поки вони додому не повернулися. А вже якщо вони вас знайдуть, то пропадати вам доведеться.

— Та вже гірше не буде, – відповів солдат. – У мене два дні в роті й крихти не було, і мені все одно, тут чи гинути або в лісі з голоду пропадати. 

   Мисливець не захотів йти слідом за ним, але солдат втягнув його за рукав.

— Заходь, брате, не відразу ж гинути доведеться.

Але стара їх пошкодувала і сказала:

— А ви на піч залазьте, і якщо мені що-небудь дасте, а самі заснете, то я вас сховаю.

   Тільки сховалися вони в кутку, як позападали з шумом дванадцять розбійників, сіли за стіл, який був уже накритий, і грубо зажадали подати їм їжу. Стара принесла велике блюдо з жарким, і розбійники з насолодою взялися за нього. Вдарив в ніс солдату запах смаженого, і каже він мисливцеві:

— Я більше витримати не в силах, підсяду я до столу і заспіваємо з ними разом.

— Ти нас погубиш, – сказав мисливець і схопив його за руку.

   Але солдат почав голосно покахикувати. Це почули розбійники, покидали ножі та виделки, вскочили з-за столу і знайшли обох за пічкою.

— Ага, голубчики, – закричали розбійники, – чого це ви в кут забралися? Що вам тут треба? Вас, видно, сюди шпіонами послали?

— Дайте мені спочатку поїсти, – сказав солдат, – я голодний, а потім вже робіть зі мною що хочете.

Розбійники так і остовпіли, а їх отаман каже:

— Я бачу, ти не з боязкого десятка. Гаразд, вечерю ти отримаєш, але потім доведеться тобі помети.

— Це ми ще подивимося, – сказав солдат, підсів до столу і сміливо накинувся на їжу.

— Ну, брат, підходь і їж, – крикнув він мисливцеві, – адже ти голодний не менш мене, а кращого жаркого ти і вдома у себе не знайдеш.

Але мисливцеві їсти не хотілося.

Подивилися розбійники на солдата з подивом і кажуть:

— А він хлопець не з боязких.

А солдат і каже їм:

— Їжа, що й казати, була хороша, ну, а тепер діставайте доброго вина.

   Отаман був у доброму настрої; він погодився і на це і крикнув старій:

— Дістань з льоху пляшку, та найкращого вина.

   Витягнув солдат пробку, підійшов з пляшкою до мисливця і каже:

— Тепер братику! Зараз ти побачиш диво з див: зараз я вип'ю за здоров'я всієї ватаги. – І він підняв пляшку над головами розбійників і крикнув:

— Бажаю вам усім здоров'я, але роти розкрити. Праві руки вгору! – І він сьорбнув порядний ковток.

   Тільки він вимовив ці слова, як всі розбійники ніби скам'яніли, сиділи непорушно, роти пороззявляли і підняли праву руку вгору.

І каже мисливець солдату:

— Я бачу, ти на різні фокуси майстер, але, пора додому повертатися.

— Ого, братику, це б ми занадто рано відступили. Ворога ми розбили, треба тепер захопити здобич. Бач, як міцно вони сіли і від подиву роти порозкривали; їм з місця тепер не зрушити, поки я їм це не дозволю. Іди їж і пий.

   Довелося старій принести ще пляшку найкращого вина, і солдат не встав до тих пір, поки ще раз не наївся дня на три вперед. Нарешті, коли стало вже світати, він сказав:

— Ну, прийшов час намет згортати, а щоб похід був у нас коротший, стара повинна вказати нам найближчий шлях до міста.

   Коли вони туди прибули, солдат попрямував до своїх старих товаришів і каже:

— Знайшов я в одному лісі повне гніздо воронят, давайте підемо туди разом і вигонем пташок з гнізда.

Привів він солдатів до мисливця і каже йому:

— Треба буде тобі разом з нами назад повернутися; подивишся, як будуть вони крилами розмахувати, коли ми їх за ноги схопимо.

   Він розставив свій загін навколо розбійників, потім узяв пляшку, сьорбнув ковток, підняв її у них над головами і крикнув:

— Доброго вам бажаємо!

   І раптом до розбійників повернулася здатність рухатися. Але їх негайно повалили на землю і зв'язали по руках і ногах. Потім солдат велів кинути їх на віз, як мішки, і сказав:

— Прямо до в'язниці.

   Але мисливець відвів убік одного з солдатської команди і дав йому ще інше доручення.

— Братику, – сказав солдат, – ми вдало захопили зненацька ворога та й підгодувалися непогано, а тепер будемо собі спокійно марширувати ззаду.

   Коли вони наближалися вже до міста, солдат помітив, що натовп народу поспішає з міських воріт, радісно кричить і підіймає вгору зелені гілки. Він побачив, що назустріч їм вийшла вся лейб – стража.

— Що це означає? – Запитав він з подивом у мисливця.

— Хіба ти не знаєш, – відповів той, – що король довгий час не був у своєму королівстві, а зараз повертається назад, і ось всі вийшли його зустрічати.

— Але де ж король? – Запитав солдат. – Я його щось не бачу.

— Він тут, – відповів мисливець, – я і є король, – і звелів оголосити про своє прибуття. І він розстебнув свій мисливський костюм, щоб було видно його королівська одяг.

   Злякався солдат, впав на коліна і став просити у нього вибачення, що через незнання, мовляв, він поводився з ним як з рівним та ще називав таким прізвиськом. Але король подав йому руку і сказав:

— Ти хоробрий солдат, ти врятував мені життя. Відтепер не будеш ти ні в чому мати потребу, я про тебе подбаю. І коли захочеш з'їсти шматок жаркого, такого ж смачного, як в розбійницькому кублі, то приходь на королівську кухню. А якщо побажаєш випити за моє здоров'я, то запитай спочатку у мене на те дозволу.