Діва Малейн

   Жив колись король. Був у нього син, який сватався за дочку одного могутнього короля, її звали діва Малейн, і була вона надзвичайно красива. Але батько хотів її видати заміж за іншого, – і королевичу відмовили. Але вони всією душею полюбили один одного, не хотіли розлучатися, і сказала діва Малейн своєму батькові:

— Я не хочу брати в чоловіки нікого іншого.

   Тоді розгнівався батько і звелів збудувати темну вежу, куди не міг би заглянути жоден промінь сонця або місяця. Коли побудували вежу, король сказав:

— Ти повинна будеш просидіти в ній сім років поспіль, а потім я прийду і подивлюся, чи похитнулась твоя упертість.

   Принесли на ці сім років у вежу їжі і пиття, потім відвели туди королівну разом з її служницею і замурували їх там, і ось розлучились вони з землею і з небом. Сиділи вони там в темряві, не знаючи, коли настає день, а коли ніч. Королевич часто ходив навколо вежі і кликав королівну по імені, але жоден звук не проникав крізь товсті стіни. І що йому було робити – як тільки горювати та плакати? Час ішов, і, ведучи рахунок їжі і питва, вони помітили, що підходить термін семи років. Вони думали, що час їх визволення вже настав, але не чути було ударів молота, і жоден камінь не падав зі стіни: здавалося, ніби батько про них зовсім забув. Ось залишилося їжі вже зовсім не багато, вони передчували свою жахливу смерть, і сказала діва Малейн:

— Треба буде востаннє спробувати, може ми зможемо пробити стіну.

   Вона взяла ніж і почала колупати і довбати між каменями. Коли вона втомлювалася, її змінювала служниця. Після довгих праць їм вдалося витягнути один камінь, потім другий і третій, а через три дні в їх темницю проник перший промінь світла; нарешті діра стала така велика, що вони могли виглянути назовні.

   Небо було блакитне; на них повіяло свіжим вітром. Але як сумно виглядало все навколо: її отчий замок лежав у руїнах, місто і села, наскільки можна було окинути поглядом, були всі спалені, а поля усюди спустошені війною; не видно було жодної живої душі.

   Коли дірка в стіні стала настільки великою, що вони могли в неї пролізти, перший вистрибнула з вежі служниця, а за нею діва Малейн.

   Але куди їм тепер йти? Вороги спустошили все королівство, короля прогнали, а жителів усіх перебили. Вони пішли на пошуки іншої землі, але ніде вони не знаходили притулку або живої людини, яка б дала їм шматок хліба. Голод їх був такий великий, що їм доводилося їсти кропиву. Після довгих мандрівок вони потрапили, нарешті, в іншу країну і просили усюди дати їм роботу; але куди вони не зверталися, їм усюди відмовляли – ніхто не хотів над ними зглянутися. Нарешті вони дісталися до великого міста і прийшли до королівського палацу. Звідти їх теж прогнали, але врешті – решт кухар їм запропонував залишитися у нього на кухні, і вони стали мити посуд.

   А син короля, в чиє королівство вони потрапили, виявився нареченим діви Малейн. Батько вибрав йому іншу наречену, вона була настільки ж потворна так і зла серцем. Було призначене весілля, і вже прибула наречена, але через свою некрасу вона нікому на очі не показувалася і закрилася у себе в кімнаті, а діва Малейн повинна була приносити їй з кухні їжу. Ось настав день, коли треба було нареченій йти з нареченим до церкви, але вона соромилася своєї зовнішності і боялася, що якщо вона з'явиться на вулиці, то люди стануть над нею знущатися і сміятися. І сказала вона діві Малейн:

— Тобі випало велике щастя, я поранила собі ногу, і мені буде важко йти в церкву. Ти повинна надіти моє весільне плаття і відправитися замість мене: більшої шани на твою долю і випасти не могло б.

Але діва Малейн відмовилася і відповіла так:

— Я не хочу тієї шани, що мені не личить.

   Обіцяла їй наречена і золото, але все було марно. Нарешті вона в гніві сказала:

— Якщо ти мене не послухаєш, то життям за це поплатишся: варто мені тільки сказати слово, і тобі відрубають голову.

   І ось їй довелося підкоритися і надіти на себе пишний одяг і всі її прикраси. Коли вона увійшла в королівський зал, всі були здивовані її надзвичайною красою, і сказав король своєму синові:

— От і наречена, яку я для тебе вибрав. Тепер ти повинен повести її до церкви.

   Здивувався наречений і подумав: "Як вона схожа на мою Малейн, і я б повірив, що це вона і є, але ж Малейн давно заточена у вежі, а може, вже й померла."

   Він взяв її за руку і повів до церкви. А по дорозі росла кропива, і каже їй наречена:

Кущ кропиви,

Кущ кропиви ситий,

Що стоїш ти сумовитий?

Пам'ятаю, як блукалась,

Я тобою харчувалась.

— Що це ти говориш? – Запитав королевич.

— Нічого, – відповіла вона, – я згадувала про діву Малейн.

   Він здивувався, що вона про неї знає, але промовчав. Підійшли вони до містка біля церковної площі, а наречена каже:

Не зломили, проліт моста,

Наречена я не та.

— Що це ти говориш? – Запитав королевич.

— Нічого, – відповіла вона, – я все згадую про діву Малейн.

— А хіба ти знаєш діву Малейн?

— Ні, – відповіла вона, – звідки мені її знати, я про неї тільки чула.

Ось вони підійшли до. Церковної брами, а вона й каже знову:

Не зломили паркана,

Наречена я не та.

— Що це ти говориш? – Запитав він.

— Ах, – відповіла вона, – та все думаю про діву Малейн.

   Дістав він дорогоцінне намисто, повісив їй на шию і застебнув його кільцем в кільце. Потім увійшли вони до церкви, і священик поєднав у вівтаря їм руки і повінчав їх.

   Повів королевич її додому, але за всю дорогу вона й слова не промовила. Прибувши в королівський замок, вона поспішила в кімнату нареченої, зняла з себе пишну сукню і прикраси, і наділа свою сіру сорочку, але залишила на шиї намисто, що отримала від нареченого.

   Коли час підійшло до ночі і повинні були відвести наречену в кімнату королевича, вона вкрила собі обличчя фатою, щоб він не помітив обману. Ось залишилися вони удвох, і сказав їй королевич:

— Що це ти говорила по дорозі кущу кропиви?

— Якому кущу кропиви? – Запитала вона. – Навіщо мені з якоюсь кропивою розмовляти!

— Якщо ти цього не робила, значить ти несправжня наречена, – сказав королевич.

Але вона не розгубилася і відповіла:

— Піду до себе в кімнату я, пригадаю.

Вона вийшла з кімнати і накинулася на діву Малейн:

— Дівко, що це ти говорила кропиві?

— Та я тільки сказала:

Кущ кропиви,

Кущ кропиви ситий,

Що стоїш ти сумовитий?

Пам'ятаю, як блукалась,

Я тобою харчувалась.

Прибігла наречена назад в кімнату і каже королевичу:

— Тепер я згадала, що говорила кущу кропиви, – і вона повторила те що говорила дівчина.

— А що ти говорила церковному містку, коли ми через нього переходили? – Запитав королевич.

— Церковному містку? – Перепитала вона. – Ні з яким церковним містком я не розмовляла!

— Отже, ти несправжня наречена.

Але вона сказала знову:

— Піду до кімнати – пригадаю.

Вона прибігла, накинулася на діву Малейн:

— Скажи мені, дівко, що це ти говорила церковному містку?

— Та я тільки сказала.

Не зломили, проліт моста,

Наречена я не та.

— За це ти життям своїм поплатишся, – крикнула наречена, але поспішила назад до кімнати і сказала:

— Тепер я згадала, що говорила церковному містку, – і вона повторила чуті нею слова.

— А що говорила ти церковному паркану?

— Церковному паркану? – Перепитала вона.

— Отже, ти несправжня наречена.

Вона вийшла з кімнати, накинулася на діву Малейн:

— А ну, скажи – но, служниця, що ти говорила церковному паркану?

— Та я тільки сказала.

Не зломили паркана,

Наречена я не та.

— За це ти головою поплатишся! – Крикнула наречена, зовсім вже розгнівавшись, але поспішила повернутися в кімнату і сказала королевичу:

— Згадала, що я говорила, – і вона повторила ці слова.

— А куди ти поділа те намисто, що я дав тобі біля церковних воріт?

— Яке намисто? – Перепитала вона. – Ти мені ніякого намиста не давав.

— Та я ж сам його тобі на шию повісив і усунув колечко в колечко. Якщо ти про це не знаєш, значить, ти несправжня наречена.

   Він зірвав з її обличчя покривало, і як побачив її жахливе лице, відскочив від неї з переляку і каже:

— Як ти сюди потрапила? Хто ти така?

— Я твоя наречена наречена, але я боялася, що люди, побачивши мене в обличчя, будуть наді мною сміятися, і я веліла служниці надіти моє плаття і піти до церкви замість мене.

— А де ж вона? – Запитав королевич. – Я хочу на неї подивитися, піди і приведи мені її сюди.

   Тоді вона вийшла і оголосила слугам, що служниця брехуха, щоб її вивели у двір і відрубали б їй негайно голову. Схопили слуги дівчину,  зібралися її вже було тягнути, але вона так голосно закричала, кличучи на допомогу, що почув королевич її голос, і вибіг зі своєї кімнати і негайно велів дівчину відпустити. Завели в кімнату, і він побачив у неї на шиї золоте намисто, що подарував їй у церковних воріт.

— Ти справжня наречена, – сказав він, – ти ходила зі мною до церкви.

Ось залишилися вони там удвох, а він їй каже:

— Ти по дорозі в церкву називала ім'я діви Малейн, що була моєю нареченою. Якби я міг подумати, що це можливо, мені довелося б повірити, що це вона стоїть зараз переді мною: ти у всьому на неї схожа.

Вона відповіла:

— Я і є діва Малейн. Через тебе я просиділа сім років в ув'язненні, терпіла голод і спрагу і прожила довгі роки в біді і горі. Але сьогодні знову для мене засяяло сонце. Я повінчана з тобою в церкві, і я твоя справжня дружина.

   Вони поцілували один одного і з цієї пори були щасливі все своє життя. А тій некрасивій нареченій відрубали в покарання голову.

   Вежа, в якій сиділа діва Малейн, стояла там ще довгий – довгий час, і діти, проходячи повз неї, співали:

Дін, дон, дій!

Хто закритий в вежі цій?

Королівна там живе,

І до неї ніхто не ввійде.

Стіни міцні стоять,

Камені валиться не хотять.

Ходи Гансе ти сюди,

Проведи мене туди.