Два мандрівники

   Гора з горою не сходиться, а люди, буває, сходяться, добрі і злі. Так ось зійшлися одного разу під час мандрівки швець з кравцем.

   Був кравець невеликого росту, хлопець собою пригожий, завжди привітний та веселий. Побачив, що підходить до нього назустріч швець, – він дізнався по скриньці, що той шевським ремеслом займається, – і заспівав йому назустріч жартівливу пісеньку:

Шви мені роби хутчіш,

Тягни нитку веселіш,

Молоточком – тук, тук, тук!

Посильніш прибий каблук.

   Але швець не міг переносити глузувань, він скривив обличчя, немов оцту напився, і зробив рух, ніби збираючись схопити кравчика за шиворот. А той розсміявся, простягнув йому свою пляшку і каже:

— Так це не зі зла сказано. На, випий, ось жовч і промиєш.

   Сьорбнув швець ковток, і гроза на його обличчі почала проходити. Він подав назад кравцеві пляшку і каже:

— Та-а, порядно випив, але тут справа не в жадобі, а що напився, як треба, це так! Що ж, рушимо, мабуть, разом!

— Я згоден, – відповів кравець, – якщо у тебе є охота йти у велике місто, де роботи багато знайдеться.

— Так я теж в місто зібрався, – відповів швець, – в маленькому щось містечку нічого не заробиш, а в селі люди охочіше босоніж ходять.

   Пішли вони мандрувати з тієї пори разом, йшли потихеньку, не так, щоб дуже кваплячись.

   Часу у обох у них вистачало, а на рахунок хліба то його було замало. Коли вони приходили в якесь місто, то бродили вулицями, розхвалюючи своє ремесло, а так як вид у кравця був свіжий і бадьорий так притім були в нього гарні рум'яні щоки, то всі давали йому роботу охоче, а якщо випаде щастя, то, бувало, дочка майстра і поцілує його ще на прощання. Зійдеться він з шевцем, і завжди бувало у нього в гаманці більше, ніж у того. Похмурий швець перекосить своє обличчя і подумає: "Чим більше пройдисвіт, тим і щастя йому більше." А кравець засміється, заспіває собі пісеньку і поділить весь заробіток зі своїм товаришем порівну. А заведеться у нього в кишені кілька грошей, велить подати собі мерщій чогось смачного, стукає на радощах по столу так, що стакани танцюють, і це у нього називалося: "зароблено легко – і прожито легко."

   Так мандрували вони якийсь час і підійшли раз до дрімучого лісу, а дорога до королівського міста проходила через ліс. Вели до міста дві стежки: по одній треба було йти сім днів, а по іншій всього два дні, але ніхто з них не знав, який шлях вийде коротше. Всілися два мандрівника під дубом, стали радитись, як їм бути і на скільки днів брати з собою хліба. Швець сказав:

— Треба розрахунок вести наперед, я візьму хліба з собою на сім днів.

— Що ти? – сказав кравець. – Тягти хліб про запас на сім днів на спині, як в'ючний осел, це і озирнутися не можна буде! Я покладаюся на Господа Бога і загадувати наперед не збираюся. Гроші, що у мене в кишені, придатні адже і влітку і взимку однаково, а хліб під час спеки засохне і запліснявіє; та й куртка у мене мала; ледве до ліктів дістає. Чому б нам не пошукати вірну дорогу? Хліба на два дні – і все.

   І ось купив собі кожен з них хліба, і пішли вони навмання через ліс.

   Було в лісі тихо, як у церкві. Чи не віяв вітер, не дзюрчав жоден струмок, птахи не співали, і крізь густі гілки не проникав жоден промінь сонця. Швець не промовив жодного слова, важкий хліб відтягував йому плечі, піт градом котився по його сердитому і похмурому обличчі. А кравець був веселий, йшов підстрибом і, затиснувши в долонях листочок, то насвистував, то наспівував пісеньку і думав: "Господь на небесах, мабуть, радіє, що я такий веселий."

   Так минуло два дні, але на третій день в лісі не видно було ні кінця ні краю, і серце у кравця раптом стривожило; але все – таки веселості своєї він не втратив, а покладався на Господа Бога та на свою удачу. На третій день увечері він влігся під деревом голодний. Так трапилося і на четвертий, і коли швець всівся на дереві, зваленому бурею, і почав закушувати, то кравця залишалося тільки одне – дивитися на це. Коли він попросив дати йому шматочок хліба, швець уїдливо засміявся і сказав:

— Ти завжди був такий веселий, ну, спробуй тепер, як бути сумним.

   Коротше кажучи, не було у шевця жалості. На п'ятий день бідний кравець не міг вже від виснаження більше піднятися і слова вимовити; щоки у нього зблідли, очі стали червоні. Ось швець і каже:

— Нині я дам тобі шматок хліба, але за це виколю тобі праве око.

   Нещасному кравцеві так хотілося жити, що йому нічого не залишалося, як погодитися; він заплакав востаннє обома очима, а потім швець, у якого серце було кам'яне, виколов йому гострим ножем праве око.

   Згадалося тут кравцеві, що любила казати йому колись мати, коли він в коморі ласував: "Їж скільки можна, а терпи скільки має бути." Ось з'їв він дорого йому хліба, піднявся на ноги, забув про своє нещастя і втішився тим, що ж і одним оком можна досить бачити. Але на шостий день він знову відчув голод, у нього уже слюна пропадала. Увечері звалився він під деревом, а на сьомий ранок від виснаження не міг і піднятися, і смерть була вже близька. Тут швець і каже:

— Хочу я надати тобі милість і дати тобі ще шматок хліба. Але ти даром його не отримаєш, за це я виколю тобі і друге око.

   Зрозумів кравець, що все своє життя був легковажним, став просити у Господа Бога прощення і каже шевцю:

— Роби, що знаєш, я готовий витерпіти все, що треба. Але пам'ятай, що  настане година, коли ти отримаєш відплату за свій злочин, який ти наді мною скоїв і якого я від тебе не заслужив. В щасливі дні я ділився з тобою всім, що у мене було. Адже моє ремесло таке, що стібок за стібком треба стежити. Якщо я втрачу очі і не зможу шити, то доведеться мені йти милостиню просити. Ти хоч принаймні не кидай мене тут одного, а то мені пропадати доведеться.

   Але швець, який забув у серці своєму Бога, взяв ніж і виколов кравцеві і ліве око. Дав він йому потім поїсти шматок хліба, тицьнув йому в руку палицю і повів його за собою.

   Ось зайшло сонце, вийшли вони з лісу, і стояла на лісовій галявині шибениця. Повів туди швець сліпого кравця, кинув його там лежати, а сам рушив далі. Від втоми, болі і голоду нещасний заснув і проспав цілу ніч. Коли стало світати, він прокинувся, не знаючи, де він знаходиться. А висіли на шибениці два бідних грішника, і сидів у кожного на голові ворон. І заговорив один з воронів:

— Братику, ти що, не спиш?

— Так, не сплю, – відповів другий ворон.

— Я тобі щось скажу, – заговорив знову перший. – Роса, що впала нині вночі з шибениці, може повернути зір всякому, хто нею вмиється. Ех, якщо б знали про це сліпі, то кожному з них захотілося б повернути собі зір, навіть якщо б вони не повірили, що це можливо.

   Почув це кравець, дістав хустку, приклав його до трави і протер нею собі очні ямки. І вмить виповнилося те, що сказав ворон: опинилися у нього два нових і здорових ока. Побачив незабаром кравець сонце, яке підіймалося над горами. Розкинувся перед ним на рівнині велике королівське місто з розкішними воротами і сотнею веж. Він міг розрізнити кожен листок на деревах, бачити пролітаючих птахів і комарів. Дістав кравець з кишені голку, і зміг так само легко, як колись, всунути в неї нитку, серце забилося в нього від радості. Він кинувся на коліна, став дякувати Господа Бога за надану йому милість і прочитав ранкову молитву, не забувши помолитися і про бідних грішників, що висіли, як дзвони, і билися під вітром один об другого. Взяв він на плечі свою торбинку і, невдовзі забувши про перенесені страждання, відправився далі, насвистуючи та наспівуючи пісеньку.

   Першим, кого він зустрів, був гнідий коник, весело скакавши по полю. Кравець вхопив його за гриву, збираючись сісти на нього верхи і їхати в місто. Але лоша стало його просити, щоб він залишив його на волі.

— Я ще зовсім молодий, – сказав він, – і навіть такий легенький кравець, як ти, і той може переламати мені хребет. Відпусти мене бігати на волі, поки я не зміцнію. Підійде час, і я зможу тобі віддячити.

— Ну, біжи собі, – сказав кравець, – бачу, що ти теж такий стрибунець, як і я. – Він хльоснув його по спині прутиком, і лоша на радощах, змахнувши задніми копитами, перескочило через кущі і канаву і помчав по полю.

Але хлопець відучора нічого не їв.

— Хоча сонце і наповнює мені світлом очі, – сказав він, – а хліб у рот, однак, не потрапляє. Перше, що зустрінеться мені на шляху, якщо воно виявиться хоч трохи їстівним, треба буде зловити.

В цей час назустріч йому прямував по лузі лелека.

— Чекай, чекай! – крикнув кравець і схопив його за ногу. – Не знаю, чи можна тебе їсти, але з голоду довго розбиратися не станеш, я відріжу тобі голову і тебе зажарю.

— Не вбивай мене, – відповів лелека, – я священний птах, ніхто мене не ображає, я приношу людям велику користь. Залиш мене в живих, я коли – небудь відслужу тобі.

— Ну, лети собі, довготелесий, – сказав кравець. І піднявся лелека на повітря, звісивши свої довгі ноги, і спокійно полетів.

— Що ж з цього вийде? – мовив про себе кравець. – Мені все голодно, а в животі все порожньо. Ну, що попадеться мені тепер на шляху, то вже буде моє.

   Побачив він, що підпливають до берега озера дві молодих качки.

— Ви з'явилися саме до речі, – сказав він, схопивши одну з них, і зібрався було скрутити їй голову. Але стара качка, що сховалася в очереті, почала голосно крякати, підпливла з роззявленим дзьобом і стала його просити, щоб зглянувся він над її милим дитям.

— Ти тільки подумай, – сказала вона, – як би плакала твоя мати, якщо б хто зібрався тебе поцупити і вбити.

— Ну, заспокойся, – сказав добродушний кравець, – я не стану дітей твоїх чіпати, – і він кинув спійману качку в воду.

   Повернувся, раптом бачить – стоїть він перед старим дуплистим деревом, і літають там взад і вперед дикі бджоли.

— От уже тепер буде мені нагорода за мої добрі справи, – сказав кравець, – медок мене підкріпить!

   Але вилетіла бджолина матка, почала йому загрожувати і сказала:

— Якщо ти моїх бджіл тронеш і зруйнуєш гніздо, то наші жала тисячами розпечених голок впнуться тобі в тіло. А якщо ти залишиш нас в спокої і підеш своєю дорогою, то ми тобі коли – небудь відслужимо.

Побачив кравець, що і тут нічого не виходить, і каже:

— Три страви порожніх та на четвертій нічого – ось так обід!

   І він потягся з голодним шлунком в місто; і якраз в той час дзвонили до обіду, і був в харчевні для нього вже обід приготовлений, і можна було йому сідати за стіл. Наївся він і каже:

— А тепер хотілося б мені і за роботу взятися.

   Він обійшов місто в пошуках майстерні і незабаром знайшов гарне місце. А так як ремесло своє він знав добре, то незабаром він став знаменитий, і кожному хотілося, щоб камзол шив йому тільки цей кравець. І що не день – то повага до нього все збільшувалася.

—  Чим далі, тим справи з кожним днем йдуть все краще і краще.

Нарешті король призначив його своїм придворним кравцем.

   Але от як буває на світі: в той же день його колишній товариш, швець, став теж придворним майстром. Тільки він побачив кравця і помітив, що у того знову два здорових ока, стала його мучити совість. "Перш ніж він мені помститься, – подумав швець, – треба буде йому яму вирити." Але той, хто іншому яму копає, сам у неї потрапляє. Увечері, коли швець відробив і вже настали сутінки, пробрався він до короля і каже:

— Пане мій, а кравець людина самовпевнена: він насмілився заявити, що зможе добути золоту корону, яка пропала в стародавні часи.

— Це мені було б приємно, – сказав король і звелів покликати до себе на другий ранок кравця і наказав йому розшукати корону або назавжди покинути місто.

   "Ого, – подумав кравець, – вимагає більше того, що має. Якщо цей король – буркотун вимагає від мене те, чого жодна людина виконати не може, то нема чого мені тут чекати до завтра, а треба скоріше з міста вибиратися."

  Пов'язав він свою торбинку, але тільки вийшов за міські ворота, стало йому шкода розлучатися зі своїм щастям і йти з міста, де йому так пощастило.    Підійшов він до озера, де колись завів знайомство з качками; і якраз в цей час сиділа на березі стара качка, якій він віддав каченя, і чистила себе дзьобом. Вона відразу його впізнала і запитала, чому він так засмутився.

— Якщо б ти знала, що зі мною трапилося, то дивуватися не стала б, – відповів кравець і розповів їй про свою долю.

— Якщо це і все, – відповіла качка, – то ми вихід знайдемо. Корона в воду впала, лежить на самому дні, ми її жваво звідти дістанемо. Ти тільки розстели на березі свою торбу.

   Пірнула качка зі своїми дванадцятьма каченятами і хвилин через п'ять виплила наверх, сидячи в середині корони, що трималася у ній на крилах, а дванадцять каченят пливли з нею поруч, підклавши під неї свої дзьоби, і допомагали її тримати. Підпливли вони до берега і поклали корону в торбину.

   Ти не повіриш, мабуть, яка гарна була корона! Коли на ній засяяло сонце, вона блищала, як сто тисяч карбункулів! Зав'язав кравець свою торбину чотирма вузлами і відніс корону королю. Зрадів король і повісив за це кравцеві на шию ланцюг золотий.

   Побачив швець, що витівка його не вдалася, придумав тоді другу, з'явився до короля і каже:

— Пане король, а кравець так зазнався, що насмілюється заявляти, ніби він зможе весь королівський замок, з усім, що знаходиться в ньому всередині, виліпити з воску і копію зробити його таким, як ваш.

   Велів король, щоб кравець з'явився до нього, і наказав йому виліпити з воску королівський замок, з усім, що знаходиться в ньому, копію як зовні, так і всередині, і якщо він цього не виконає як слід або буде в замку бракувати на стіні хоча б одного цвяха, то він буде посаджений на все життя в підземелля.

   Подумав кравець: "Справи стають все гірше і гірше, цього жодна людина не зможе," – поклав він на плечі свою торбу і пішов з міста. Ось підійшов він до дуплистого дерева, сів на землю і зажурився. Вилетіли бджоли, і запитала у нього бджолина матка:

— Що голову набік звісив, вже чи не всохла вона в тебе?

— Ах, ні, – відповів кравець, – мене пригнічує інше, – і розповів про те, що зажадав від нього король.

Загули тут, задзижчали між собою бджоли, і каже матка:

— Іди ти зараз додому, а завтра в цей самий час приходь сюди та захопи з собою велику торбину – все буде гаразд!

   Вернувся кравець назад, а бджоли полетіли прямо в королівський замок, влетіли туди у відкрите вікно, заповзли в усі кути і закутки і все достеменно розгледіли. Полетіли вони потім назад і виліпили з воску замок, копію його, та так швидко, що можна було подумати, що замок росте прямо на очах. Надвечір все було вже готове, і коли кравець з'явився на другий ранок, то стояло все таке, як треба, і було в ньому все до самого останнього цвяшка на стіні і черепиці на даху; був він притому такий стрункий і білосніжний, і пахло від нього медом.

   Зав'язав його кравець обережно в торбу і приніс королю; і той не міг ніяк надивуватися, глядючи на замок, поставив його у себе в головному залі і подарував за це кравцеві великий кам'яний будинок.

   Але швець справи не залишив, прийшов утретє до короля і каже:

— Мій король, а кравець адже довідався, від чого вода у дворі замку фонтаном не б'є, і насмілюється заявити, що буде вона бити в середині двору високо, в зріст людини, і буде вода чиста, як кришталь.

Велів король привести до себе кравця і сказав:

— Якщо завтра до ранку вода у мене у дворі не заб'є фонтаном, як ти це сам обіцяв, то кат на тому ж самому дворі зробить тебе на одну голову коротше.

   Бідний кравець, недовго роздумуючи, поспішив скоріше до міських воріт, а так як цього разу справа йшла про життя, то сльози котилися йому по щоках. Ось йшов він, зовсім похнюпившись, раптом підскочило до нього лоша, якого він колись відпустив на волю; за цей час він став красивим гнідим конем.

— Тепер настав час, – сказав йому кінь, – коли я зможу тобі віддячити за твоє добре діло. Я вже знаю, що тобі треба; ти скач на мене, тепер у мене на спині можуть і двоє таких, як ти, поміститися.

   Відлягло у кравця на серці; скочив він одним махом на коня, помчав кінь щодуху в місто, і прямо в королівський двір. Пробіг кінь тричі швидко, як блискавка, навколо двору і після третього кола впав додолу. І в ту ж мить щось страшно загриміло: злетів на повітря, як ядро, і пролетів над замком, і забила вода фонтаном в зріст людини і коня, і була вода прозора, як кришталь, і заграли на ній сонячні промені.

   Як побачив це король, так і застиг від подиву. Він підійшов і обійняв кравчика в присутності всіх придворних.

Але щастя тривало недовго.

   Було у короля багато дочок, одна красивіша іншої, але сина у нього не було. Ось з'явився злий швець до короля в четвертий раз і каже:

— Пане королю, а кравець свого зазнайства не залишив. Він тепер насмілився заявити, що якщо б він побажав, то міг би веліти принести королю сина.

Велів король покликати кравця і сказав:

— Якщо ти за дев'ять днів влаштуєш так, що мені принесуть сина, то отримаєш мою старшу дочку в дружини.

   "Нагорода, правда, велика, – подумав хлопець."

   Пішов він додому, сів на свій кравецький стіл і почав роздумувати, як тут йому бути.

— Нічого не вийде! – вигукнув він нарешті. – Треба звідси йти; тут, як видно, жити спокійно не можна.

   Зав'язав він свою торбу і поспішив до міських воріт. Вийшов він на луг і побачив старого свого приятеля – лелеку, що походжав взад і вперед, як знаменитий мудрець; він іноді зупинявся, придивлявся до жаби, а потім її ковтав. Лелека підійшов до нього і з ним привітався.

— Я бачу, – почав він, – у тебе за плечима торбинка. Чому ти з міста йдеш?

   Розповів кравець лелеці, що зажадав від нього король, а виконати він цього не в силах, і став на нещасну свою доля скаржитися.

— Покинь через це сумувати та голову собі морочити, – сказав йому лелека, – я виручу тебе з біди. Віддавна приношу я в місто діток, можу і для тебе витягнути з колодязя маленького принца. Йди додому і будь спокійний. Через дев'ять днів вирушай в королівський замок, я туди прилечу.

   Вернувся хлопець додому і в призначений термін був вже в замку. А незабаром прилетів туди лелека і постукав у вікно. Кравець відкрив йому, і довготелесий увійшов обережно до кімнати; важливо крокуючи, він йшов по мармуровій підлозі, і було у нього в дзьобі немовля; і простягав той, немов ангел, свої рученята королеві. Поклав лелека немовля до неї на коліна, і почала королева немовля пестити, цілувати, і була така щаслива і радісна. Зняв лелека з плеча, перед тим як відлетіти з замка, свою дорожню сумку і подав її королеві. А лежали там льодяники, їх поділили між принцесами. Але старшій нічого не дісталося, зате отримала вона в чоловіки веселого кравця.

— Я відчуваю, ніби мені випало велике щастя, – сказав кравець. – Моя мати була права, вона завжди любила казати: "Хто на Бога сподівається та щасливий, у того все буде вдосталь."

   І довелося шевцю шити черевики, в яких кравець танцював на весільному бенкеті, а потім було шевцю велено назавжди покинути місто. А дорога проходила через той ліс, повз шибениці. Від люті, гніву і полуденної спеки кинувся швець в знемозі на землю. Тільки закрив він очі, збираючись заснути, як кинулися, голосно кричучи, ворони, які сиділи на головах у повішених, і виклювали йому очі. Збожеволівши, він кинувся бігти до лісу, – там він і загинув, так як з тієї пори ніхто його більше не бачив і нічого про нього більше не чув.