
Дванадцять мисливців
Дванадцять мисливців
Жив на світі королевич, у якого була наречена, і він ту наречену дуже любив. Якось він сидів у нареченої задоволений і веселий, прийшла до нього вістка, що батько його хворий і при смерті, а перед кончиною бажає його побачити.
Тоді сказав він своїй милій:
— Мені треба поїхати і тебе на час покинути, так от, візьми на пам'ять про мене колечко. Як буду я королем, так знову до тебе приїду і тебе з собою заберу.
І поїхав, коли прибув до батька, то застав його на смертному ложі на останньому подиху. Той і сказав йому:
— Сину, я хотів ще раз побачити тебе перед смертю; обіцяй мені, що обереш наречену по моєму бажанню, – і вказав йому на одну королівну, яку призначав йому в дружини.
Син був так здивований, що й отямитися не встиг, і сказав:
— Дорогий батьку, ваша воля буде виконана, – і після цього король закрив очі і помер.
Коли минув час печалі після смерті короля, королевич повинен був виконати дане йому обіцянку і послав сватів до тієї королівни, на яку вказав йому батько перед смертю, і сватання його було прийнято її батьками.
Про це почула перша наречена королевича і так стала журитися, що геть ослабла. Ось і запитав у неї батько:
— Дитятко миле, що ти так сумуєш? Адже варто тільки тобі захотіти чого – небудь, і все буде виконано за твоїм бажанням.
Королівна замислилася і сказала:
— Татечку, мені потрібні одинадцять дівчат, схожих на мене і обличчям, і ростом, і всією зовнішністю.
Каже король:
— Якщо це можливо, твоє бажання буде виконане, – і наказав у всьому царстві шукати, що нарешті – таки підшукали одинадцять дівчат, цілком схожих на неї і обличчям, і ростом, і всією зовнішністю.
Коли вони були приведені до королівни, та наказала зшити дванадцять мисливських одеж, абсолютно однакових, і нарядила в ті одежі одинадцять дівчат, і сама наділа на себе дванадцяту, таку ж.
Потім вона попрощалася з батьком, поїхала з батьківського дому і попрямувала разом зі своєю свитою до двору колишнього нареченого, якого вона так міцно любила.
Вона запитала у нього, чи не потрібні йому мисливці і чи не може він їх усіх разом прийняти на службу?
Король подивився на неї і не впізнав, подумав що то хлопці – мисливці; але так як всі були красиві, браві хлопці, то король погодився всіх взяти на службу, і таким чином всі дванадцять дівчат надійшли до короля в єгеря.
У короля був в будинку лев, і він був всезнаючим віщуном: йому було відомо все невідоме і таємне. Ось він одного вечора і каже королю:
— Ти мабуть думаєш, що до тебе прийшло на службу дванадцять єгерів?
— Ну, так! Звичайно дванадцять єгерів! – відповів король.
— Ну, так я тобі скажу, що ти помиляєшся, – сказав лев, – це в тебе не дванадцять єгерів, а дванадцять дівчат.
— Бути не може! Як ти мені це доведеш?
— О! Дуже просто! – сказав лев. – Ось звели у себе в розсипати по підлозі горох, так і сам зараз побачиш, чи правду я кажу. Адже чоловіки ступають на ногу твердо, і коли підуть по гороху , жодна горошинка не зрушиться; а дівчата ступають ніжно, немов ковзають або перепурхують, ось горох у них під ногами і розкочується."
Сподобався королю порада, і звелів він у себе в палаці горох розсипати.
А у короля був слуга, який дружив з мисливцями, і як тільки дізнався, що їм належало пройти випробування, пішов до них, переказав їм усе, що проти них затіяно, і додав: "Лев хоче довести королю, що ви – дівчата."
Подякувала йому королівна і потім сказала своїм подругам:
— Зробіть над собою зусилля і ступайте на горох міцніше.
Коли ж на другий ранок король покликав до себе своїх дванадцять єгерів, то вони так твердо пройшли по гороху, і хода у них була така вагома і впевнена, що жодна горошинка з місця не рушила і не покотилася.
Коли вони віддалилися, король сказав леву:
— Ти мене обдурив: хода у них молодецька.
— Тому що вони знали про випробування і зробили як треба. А ось ти звели поставити в палаці дванадцять самопрядок, так і побачиш, що вони до них підійдуть і в радість буде їм – не те, що чоловіки.
Сподобалася королю порада, і звелів він поставити самопрядки в палаці.
Але слуга пішов до них і відкрив затію короля.
Тоді королівна наодинці зі своїми одинадцятьма товаришками сказала:
— Дивіться, остерігся, і проходячи повз самопрядки, навіть не озирайтеся на них.
І ось, коли на другий ранок король наказав покликати до себе своїх дванадцять єгерів, то вони, проходячи через палац, навіть і поглядом не поглянули на самопрядки.
Король і сказав леву:
— Ось бачиш, ти знову мені збрехав; мої єгеря – чоловіки! Вони на самопрядки жодного разу не глянули.
— Вони знали, що самопрядки поставлені їм для випробування, – сказав лев, – а тому навмисне не глянули!
Але з тієї пори король втратив до лева всяку довіру. Дванадцять єгерів постійно супроводжували короля на полювання, і він чим далі, тим більше до них прив'язувався.
Ось одного разу під час полювання прийшла до короля звістку про те, що наречена його вже в дорозі.
Коли перша наречена це почула, їй так було боляче, що у неї серце надірвалося від горя, і вона без почуттів впала додолу.
Король подумав, що з його улюбленим єгерем трапилася якась недуга, і він, бажаючи допомогти йому, підбіг і поспішив зняти з його руки рукавичку.
Тут він помітив кільце, яке колись дав своїй першій нареченій на пам'ять, і, глянувши їй в обличчя, зразу впізнав її! Він так був зворушений, що поцілував її і сказав:
— Ти моя, а я твій, і ніхто в світі нас розлучити не може.
А до іншої нареченій послав гінця і просив через нього, щоб вона повернулася в своє королівство, тому що у нього вже є дружина, а хто старий ключ розшукає, тому вже не потрібен новий.
Потім було відсвятковане весілля, і від тоді лев знову увійшов до короля в милість, бо все ж виявилася його правда.