Фрідер і Катерлізхен

   Жили-були на білому світі чоловік (якого звали Фрідер) так дружина (її звали Катерлізхен); одружилися вони не так давно і вважалися все ще молодими.

   Одного разу сказав Фрідер: "Я піду в поле, Катерлізхен; а як повернуся звідти, хай у тебе тоді на столі буде приготовлено що-небудь смажене для втамування голоду та який-небудь прохолодний напій для втамування спраги."

— Іди, іди, Фрідер, – відповідала йому Катерлізхен, – вже я тобі все як слід приготую.

   Коли ж настав час обіду, вона дістала з коптільні ковбасу, поклала її на деко, добавила до неї масла і поставила деко на вогонь. Ковбаса стала присмажуватися і шкварчати, а Катерлізхен, стоячи біля вогню і тримаючись за ручку деко, сама про себе роздумувала …

   "А що? – Прийшло раптом їй в голову. – Поки ковбаса засмажиться, адже я б тим часом могла в льох спуститися і пиття націдити."

   Ось вона встановила деко на вогні міцніше, взяла кухоль, зійшла в льох і стала цідити пиво. Тече пиво в кухоль, Катерлізхен на нього дивиться, та раптом: "Е-е, собака у мене нагорі не прив'язана! Мабуть, ще ковбасу з деко витягне, ось буде лихо!" – І вибігла по сходах з льоху …

   І бачить: собака вже тримає ковбасу в зубах і волочить її за собою по землі.

   Проте ж Катерлізхен не лінива бігати, пустилася за собакою в погоню і гналася за нею досить-таки довго по полю; але собака бігла швидше неї і ковбасу з зубів не випускала, і відтягла її за поле. "Ну, що є – то є!" – Сказала Катерлізхен, повернулася назад і, стомившись від біганини, пішла додому тихенько, щоб трохи остудити себе.

   А тим часом пиво з бочки бігло та бігло, бо Катерлізхен забула кран повернути; налилися повна кружка, а потім потекло пиво повз кружки в льох і текло до тих пір, поки вся бочка не спорожнилася.

   Катерлізхен ще зі сходів побачила, яка біда трапилася в погребі. "Ось тобі на! – Вигукнула вона. – Що тепер робити, щоб Фрідер цієї біди не помітив?"

   Подумала, подумала, та й згадала, що ще з останньої ярмарки на горищі лежить у них мішок пшеничного борошна, от і придумала вона той мішок з горища знести та в погребі і розсипати по підлозі, залитому пивом.

   Полізла вона на горище, стягнула звідти мішок і спустила його з плечей якраз на кружку, повну пива; кружка перекинулася, і пиво, приготоване для Фрідеріх, теж розлилося по погребу.

   "Недарма люди кажуть, – промовила Катерлізхен, – що де одне годиться, там і іншому знайдеться місце!" – І розсипала борошно з мішка по всьому погребу. І коли розсипала, намилуватися не могла на свою роботу і навіть сказала: "Ось як тут все чисто й охайно тепер!"

   В обідній час прийшов і Фрідер додому. "Ану, Катерлізхен, що ти мені приготувала?"

— Ах, Фрідер! – Відповідала вона. – Задумала я тобі ковбасу засмажити; але поки я пиво з бочки цідила в погребі, собака потягла ковбасу, а як я погналася за собакою, все пиво з бочки пішло; задумала я льох від пива пшеничним борошном висушити і кухоль з пивом теж перекинула. А втім, будь певен, в погребі тепер у нас сухо.

— Ох жінко! – Сказав їй Фрідер. – Краще б ти цього не робила! Ковбасу дала собаці потягти, пиву дала з бочки витекти та ще пиво засипати пшеничним борошном вигадала!

— Так, так, чоловіче! Та я всього цього не передбачала: ти б повинен був мені все вперед сказати.

   Фрідер подумав: "Ну, якщо і далі так з дружиною піде, так і точно доведеться мені самому про все заздалегідь подумати."

   От і сталося, що накопичив порядну суму талерами, проміняв він їх на золото і сказав Катерлізхен: "Ось бачиш тут ці жовті черепочком? Ці черепочки я складу в горщик та сховаю в хліві під яслами у корови; тільки дивись – не чіпай їх, а не те тобі від мене дістанеться!

І вона сказала: Ні, чоловіче, ні за що не трону.

   Коли ж Фрідер пішов, прийшли в село торговці продавати глиняні горщики і запитали Катерлізхен, чи не бажає вона що-небудь купити. "Е-е, добрі люди, – сказала Катерлізхен, – немає в мене ніяких грошей, і нічого я у вас купити не можу; а от якщо вам потрібні жовті черепочком, так на черепочки і я б у вас дещо купила."

— Жовті черепочки? А чому б не потрібні? Покажи їх нам!

— Так ось ступайте в хлів і порийтесь під яслами у корови, там і знайдете жовті черепочки в горщику, а я при цьому і бути не смію!

   Шахраї – торговці пішли за її вказівкою, порилися під яслами та відрили чисте золото. Золото вони забрали, та з ним і втекли, а товар свій, горщики в будинку покинули.

   Катерлізхен і подумала, що і ця нова посуда їй стати в нагоді; але так як на кухні в неї не бракувало, то у всіх нових горщиків вона повибивала дно і розставила їх у вигляді прикраси на парканні стовпи навколо всього будинку.

   Як повернувся Фрідер додому, як вгледів цю нову прикрасу, так і став говорити: "Дорога, що це ти знову наробила?"

— А це я купила на ті жовті черепочки, що під яслами у корови зариті були … Сама я туди не ходила – так продавці вже їх відкопали.

— Ах, Катерлізхен! Що ти наробила? Адже це ж не черепки були, а чисте золото, і в тому було все наше багатство. Ти б цього не повинна була робити! — Чоловіче, – відповідала вона, – та я ж цього не знала; ти б мені повинен був наперед сказати.

   Постояла хвилинку Катерлізхен, подумала і каже: "Слухай, чоловіче, адже золото твоє ти можеш знову добути, побіжимо швидше слідом за злодіями." — Підемо – сказав Фрідер, – спробуємо; захопи тільки з собою хліба і сиру, щоб було нам що по дорозі перекусити.

— Гаразд, чоловіче, захоплю.

   Пустилися вони в погоню, і так як Фрідер був на ногу легше дружини, то Катерлізхен від нього і відстала. "Так ще й краще, – подумала вона, – як будемо назад повертатися, мені ж менш йти доведеться."

   Ось і прийшли вони дорогою до гори, де на обох схилах прорізані були колесами глибокі колії. "Ти ба, – сказала Катерлізхен, – адже вони тут бідну землю порізали, зрили і пошматували так, що за весь вік не загоїться!" Та з великої жалості взяла і намазала всі колії маслом, щоб колеса по ним м'якше котилися; а між тим як вона над коліями нахилялася, викотилася у неї одна головка сиру з фартуха і покотилася вниз по горі. "Ну, ні – сказала Катерлізхен, – я раз зійшла на гору, а через тебе іншим разом сходити на неї не стану; нехай інший сир за ним скотиться і поверне його сюди."

   Взяла вона іншу головку сиру і кинула її слідом за першою. Проте ж сири не поверталися до неї; тоді вона і третій слідом за ними спустила і подумала: "Може бути, вони третього чекають і не хочуть повертатися одні."

   Але й тоді сири не поверталися; тоді вона вирішила: "Видно, третій не знайшов до них дороги і заблукав по дорозі, пошлю я і четвертий за ними, нехай покличе їх." Але і з четвертим те ж сталося, що і з третім.

   Тоді вона розсердилася, жбурнула під гору і п'яту, і шосту голівку, так що у неї сиру вже й зовсім не залишилося. Вона їх якийсь час чекала ще й прислухалася; але так як сири не поверталися, вона на них махнула рукою і пробурчала: "Вас добре б за смертю посилати! Чекати вас не стану: захочете і самі мене наженете!"

   Пішла Катерлізхен далі і зійшлася з чоловіком, який зупинився і чекав її, тому що йому їсти захотілося. "Ану, давай сюди, що в тебе там є в запасі!"

   Та подала йому сухий хліб. "А де ж масло і сир?"

— Ах, чоловіче, маслом я колії на дорозі вимазала; а сири наші скоро повернуться: один у мене з рук викотився, а інші я сама за ним слідом послала, щоб вони його назад привели.

— Ну, жінко, могла б ти цього і не робити! Ех, що вигадала – маслом дорогу змащувати, а сири з гори скачувати.

— Так, так, чоловіче, та все ти ж винен, навіщо не попередив мене.

   Довелося їм обом закушувати сухим хлібом; от і сказав Фрідер: "Жінко, чи замкнула ти дім наш, як з нього йшли?"

— Ні, чоловіче, ти б мені це сказати повинен був.

— Ну, так вернися ж додому і спочатку замкнеш двері, а потім вже і підемо далі; та до речі вже й поїсти чогось іншого принеси, я буду тебе тут чекати.

   Пішла Катерлізхен додому, та й думає: "Чоловік хоче чогось іншого поїсти, сир та масло йому не до смаку припали, так от, захоплю я для нього з дому цілий вузол сушених груш і кухоль оцту."

   Потім вона засунула засувкою двері верхнього поверху в будинку, а нижню зняла з петель і з собою захопила, поклавши на плечі, а при цьому подумала, що коли двері у неї під охороною будуть, так і в будинок ніхто увійти не зможе.

   Не скоро дійшла до місця Катерлізхен і все думала: "Хай благовірний тим часом відпочине."

   Коли ж дійшла вона до Фрідеріх, то сказала: "Ось тобі, чоловіче, і двері принесла, на, сторожи."

— Ах, Господи, то-то розумна у мене жіночка! Нижні двері з собою забрала, так що кожному тепер в будинок наш шлях відкритий, а у верхньому поверсі засувкою засунула! Ну, тепер вже пізно додому вертатись; але вже якщо ти сюди двері притягла, так тягни їх на собі і далі!

— Мабуть, двері я і понесу, чоловіче, а вже вузол з сушеними грушами і кухлем оцту мені нести важко; я їх на двері повішу, нехай їх двері несуть.

   Ось вони нарешті і в ліс увійшли, стали шукати шахраїв – торговців, проте ж не знайшли.

   Стало вже темніти, і забралися вони на дерево, припускаючи там переночувати. Але тільки нагорі всілися, як прийшли під те дерево ті самі добрі молодці, які несуть із собою все, що само за ними йти не хоче, і вміють розшукувати речі перш, ніж вони загубляться.

   Сіли вони під деревом, на яке Фрідер і Катерлізхен залізли, розвели вогонь і збиралися ділити свою здобич. Фрідер спустився з дерева на іншу сторону набрати каменів, знову вліз з ними на дерево і хотів прибити ними злодіїв на смерть. Але жоден з його каменів не влучив у ціль, і злодії стали говорити між собою: "Видно, скоро світати почне, вітром стало збивати з ялин шишки."

   А Катерлізхен тим часом все ще тримала двері на плечах, і так як їй було тримати важко, то вона і подумала, що це вузол з грушами двері відтягує, і сказала чоловікові: "Я вузол з грушами скину."

— Ні, жінко, тепер не кидай, а то по грушам і нас на дереві розшукають.

— Ні, кину, не можу, дуже вже вони мене обтяжують.

— Ну, так і роби, чорт візьми!

   І посипалися груші крізь гілки вниз, а ті, що внизу сиділи, навіть і уваги на них не звернули.

   Трохи згодом Катерлізхен, яка як і раніше знемагала під тягарем дверей, сказала чоловікові: "Ах, чоловіче! Мені і оцет теж треба скинути."

— Ні, не роби ти цього, а то вони, мабуть, нас відшукають!

— Ох, чоловіче, не можу: я повинна його виплеснути! Вже дуже він мене обтяжує!

   Виплеснула вона оцет і оббризкала внизу добрих молодців. Стали вони один з одним перемовлятися, що роса, мовляв, падає.

   Нарешті Катерлізхен здогадалася: "Чи то двері такі важкі?

   Двері звалилася з дерева з шумом і гуркотом, і злодії під деревом закричали: "Сам диявол на нас валиться з дерева!" – Кинулися врозтіч і всю здобич покинули на місці.

   Раненько вранці, коли Фрідер і Катерлізхен спустилися з дерева, вони знайшли під ним усе своє золото і понесли його додому.