Ганс одружується

   Жив – був на світі селянський хлопець, звали його Гансом; захотілося його двоюрідному брату посватати для нього багату наречену. Посадив він Ганса на лежанку і велів добренько натопити піч. Потім приніс він глечик молока та великий коровай пшеничного хліба, дав йому в руки нову блискучу монету і каже:

— Гансе, монету цю ти тримай міцніше, а пшеничний хліб криши в молоко, і сиди так на місці поки я назад не повернуся.

— Гаразд, – каже Ганс, – виконаю.

   Одягнув брат старі полатані штани і відправився в інше село до багатої селянської дівчини і говорить:

— Чи не хочеш вийти заміж за мого двоюрідного брата Ганса? Хлопець він роботящий і тямущий, – він тобі сподобається.

А батько у неї був чоловік скупий; от він і питає:

— А як у нього на рахунок господарства? Хліба – то у нього вистачає?

— Та що й казати, шановний, – відповів брат, – мій – то молодший братик сидить собі в теплі та в холі, і монетка у нього в руці є, а їсти у нього, що й казати, вистачає. Та й добра  у нього не менше буде, ніж у мене латок, – і ляснув себе по залатаним штанам. – Якщо ви згодні будете, то пройдіть разом зі мною, і я вам на місці покажу, що все воно так і є, як я кажу.

Не хотілося скнарі упускати можливості, от він і каже:

— Якщо все так воно і є, то я проти весілля нічого не маю.

   І ось в призначений день справили вони весілля, і коли молода дружина зібралася піти на поле подивитися землі свого нареченого, Ганс спочатку зняв з себе святкове вбрання, надів свою залатану куртку і сказав:

— Зніму вбрання, а то ще замажу.

   І пішли вони разом на поле, і десь на шляху зустрічався їм виноградник, чи то орна земля або луки, Ганс вказував на них пальцем, а потім, поплескуючи по латаному каптану, говорив:

— Гляди, голубонька, ось ця латка моя, і та теж буде моя, – він хотів цим сказати, щоб дружина не на ті поля дивилася, а на його куртку, яка була справді його, проте наречена думала, що він розказує не про свої латки, а про свої угіддя.

— А в чому ти була на весіллі? 

— В парадному вбранні. Головний мій убір був зі снігу; а як зійшло сонечко, він весь і розтанув; а плаття було моє з павутини, але йшла я через колючий чагарник і все його роздерла, а туфельки були у мене скляні; спіткнулася я об камінь, задзвеніли вони "дзінь" та й розкололися.