Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Гензель і Гретель

Гензель і Гретель

   Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двоє діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час голодаючи, а коли стала в країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.

   Якось вночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журився він через все це. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки (мачуха його дітей):

 — Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

 — Знаєш чоловіче, – відповіла жінка. – заведемо завтра вранці дітей у най густіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не потраплять, і так ми їх позбудемося.

 — Ні, жінко, – мовив чоловік, – щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

 — Ну і дурний! – гукнула жінка. – Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

 — А все ж таки жаль мені моїх бідних дітей, – сказав батько.

   А діти з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

 — Тепер ми пропадемо!

 — Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель, – якось дамо собі раду.

   Коли старі заснули, він встав, одягнувся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі камінці, Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

 — Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, – а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

 — Вставайте ледацюги, підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

 — Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.

   Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

   Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

 — Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

 — Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;

А мачуха мовила:

 — Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.

   А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі камінці й непомітно кидав їх на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

 — Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

   Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:

 — Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

   Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

   Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.

 — Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:

— Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

   Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від камінця до камінця; ті камінці блищали при місяці й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж зранку. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то почала на них кричати.

 — Погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

   Але батько дуже зрадів, бо важко було йому на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

   Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха буркотить батькові:

 — І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що пів окрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Відведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

   Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та вмовляла.

   А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

   А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати камінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері і Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

 — Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

   Рано – вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

 — Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і зиркаєш на всі боки? – питає батько. – Ходи не відставай.

 — Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», – відповів Гензель.

 — Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.

   Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

 — Сидіть тут, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.

   Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.

 — Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав по дорозі, вони й доведуть нас додому.

   Зійшов місяць, і вони вирушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

 — Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо їли тільки ягодами, які збирали дорогою, і так втомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

   Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову вирушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось – ось вони знесиляться і пропадуть, як не прийде звідкілясь порятунок.

   Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.

 — Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

   Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:

 

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину!

 

Діти відповіли:

 

Це вітер лісний

Гуде навісний!

 

   І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відломав чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати.

   Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла стара бабця. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:

 — Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

   Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили в рай.

   Але баба тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чекала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх приманити. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.

   У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

   Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

 — Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано – вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».

   А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

 — Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

   Гретель гірко заплакала, але марно: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

   Тепер для Гензеля готувалися найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкарлупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

 — Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

   А Гензель простягав їй тоненьку палочку. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

   Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше чекати.

 — Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки. – Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

   Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

 — Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!

 — Ану годі скиглити! – гаркнула стара. – Все одно нічого не поможе.

   Рано – вранці мусила Гретель вставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

 — Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. -Я вже натопила піч і замісила тісто.

   Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

 — Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

   Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

 — Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

 — Дурепа! – крикнула стара. – Сама ж бачиш, дверцята такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

   Тоді Гретель дала їй ззаду такого стусана, що стара покотилася аж на кінець печі.

   А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто жах!

   А Гретель і Гензель втекли, і погана відьма згоріла в страшних муках. 

Додати коментар