Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Король – жабеня або Залізний Генріх

Король – жабеня або Залізний Генріх

   У стародавні часи, коли закляття ще допомагали, жив на світі король; всі дочки були у нього красуні, але наймолодша була така прекрасна, що навіть сонце і то дивувалася, сяючи на її обличчі.

   Поблизу королівського замку розкинувся великий дрімучий ліс, і був у тому лісі під старою липою колодязь; і ось у спекотні дні молодша королівна виходила в ліс, сідала на край колодязя, і коли ставало їй нудно, вона брала золотий м'яч, підкидала його вгору і ловила – це було її найулюбленішою грою.

   Але одного разу, підкинувши свій золотий м'яч, вона зловити його не встигла, він упав додолу і покотився прямо в колодязь. Королівна очей не спускала з золотого м'яча, але він зник, а колодязь був такий глибокий, що і дна не було видно. Заплакала тоді королівна, і стала плакати все сильніше і сильніше, і ніяк не могла заспокоїтися.

Ось плаче вона за м'ячем і раптом чує – хтось їй каже:

— Що з тобою, королівна? Ти так плачеш, що і камінь розжалобити можеш.

   Вона озирнулася, щоб дізнатися, звідки цей голос, раптом бачить – жабеня висунуло з води свою голову.

— А-а, це ти, старий квакун, – сказала вона, – я плачу за своїм золотим м'ячиком, що впав у колодязь.

— Заспокойся, чого плакати, – каже жабеня, – я тобі допоможу. А що ти мені даси, якщо я знайду твою іграшку?

— Все, що захочеш, милий жабеня, – відповіла королівна. – Мої сукні, перлів, дорогоцінні камені і впридачу золоту корону, яку я ношу.

Каже їй жабеня:

— Не треба мені ні твоїх суконь, ні перлів, ні дорогоцінних каменів, і твоєї золотої корони я не хочу, а от якщо б ти мене полюбила та зі мною подружилася, і ми грали б разом, і сидів би я поруч з тобою за столиком, їв з твоєї золотої тарілочки, пив з твого маленького горнятка і спав з тобою разом в ліжку, – якщо ти мені пообіцяєш все це, я миттю стрибну вниз і дістану тобі твій золотий м'яч.

— Так, так, обіцяю тобі все, що хочеш, тільки дістань мені мій м'яч! – А сама про себе подумала:

   "Що там дурне жабеня базікає? Сидить він у воді серед жаб та кумкає, – де вже йому бути людині товаришем!"

   Отримавши з неї обіцянку, жабеня пірнуло у воду, опустилося на саме дно, швидко випливло наверх, тримаючи в роті м'яч, і кинув його на траву. Побачивши знову свою гарну іграшку, королівна дуже зраділа, підняла її з землі і втекла.

— Чекай, чекай! – Крикнуло жабеня. – Візьми і мене з собою, адже мені за тобою не встигнути!

   Але що з того, що він голосно кричав їй услід своє "ква – ква"? Вона і слухати його не хотіла, поспішаючи додому. А потім і зовсім забула про бідного жабеня, і довелося йому знову спуститися в свій колодязь.

   На другий день вона сіла з королем і придворними за стіл і стала їсти зі своєї золотої тарілочки. Раптом – топ – шльоп – шльоп – підіймається хтось мармуровими сходами і, піднявшись нагору, стукає у двері і каже:

— Молода королівна, відчини мені двері!

   Вона побігла подивитися, хто б це міг до неї постукати. Відкриває двері, бачить – сидить перед нею жабеня. Миттю зачинила вона двері і сіла знову за стіл, але зробилося їй так страшно, що помітив король, як сильно б'ється у неї сердечко, і каже:

— Дитя моє, чого ти так злякалася? Чи не велетень який сховався за дверима і хоче тебе викрасти?

— Ах, ні, – сказала королівна, – це зовсім не велетень, а мерзенне жабеня.

— А що йому від тебе треба?

— Та ось сиділа я вчора в лісі біля колодязя і гралася, і впав у воду мій золотий м'яч. Я гірко заплакала, а жабеня дістало мені його і стало вимагати, щоб я взяла його в товариші, а я і пообіцяла йому, – але ніколи не думала, щоб воно могло вибратися з води. А ось тепер з'явилося й хоче сюди увійти.

А тим часом жабеня постукав знову і закричав:

— Привіт королівно! Двері відкрий, чи ти забула, що вчора пообіцяла біля колодязя?

Тоді король сказав:

— Ти свою обіцянку повинна виконати. Іди і відкрий йому двері.

   Вона пішла, відкрила двері, і ось жабеня стрибнуло у кімнату, поскакав слідом за нею, доскакав до її стільця, сів і каже:

— Візьми і посади мене поряд з собою.

   Вона не наважувалася, але король велів їй виконати його бажання. Вона посадила жабеня на стілець, а він на стіл став проситися; посадила вона його на стіл, а він каже:

— А тепер присунь мені ближче свою золоту тарілочку, будемо їсти з тобою разом.

Хоча вона і виконала це, але було видно, що дуже неохоче.

   Почало жабеня їсти, а королівні і шматок в горло не лізе. Нарешті жабеня каже:

— Я наївся досхочу і втомився, – тепер віднеси мене в свою спальню, застели мені свого шовкового ліжечка, і ляжемо з тобою разом спати.

   Як заплакала тут королівна, страшно їй стало, боїться до нього і доторкнутися, а він ще в постельці спати з нею збирається. Розгнівався король і каже:

— Хто тобі в біді допоміг, тим нехтувати не годиться.

   Взяла вона тоді жабеня двома пальцями, понесла його до себе в спальню, посадила в кутку, а сама лягла в ліжечко. А воно стрибнуло і каже:

— Я втомився, мені теж спати хочеться, – візьми мене до себе, а не то я твоєму батькові поскаржуся.

Розсердилася тут королівна і вдарила його щосили об стіну.

— Ну, тепер, мерзенне жабеня, ти заспокоїшся!

   Але тільки впало воно додолу, як раптом обернувся королевичем з прекрасними, лагідними очима. І став з тієї пори, з волі її батька, її милим другом і чоловіком. Він розповів їй, що його зачарувала зла відьма, і ніхто б не міг звільнити його з колодязя, крім неї однієї, і що завтра вони відправляться в його королівство.

   Ось лягли вони спати і заснули. А на другий ранок, тільки розбудило їх сонечко, під'їхала до палацу карета з восьмериком білих коней, і були у них білі султани на голові, а збруя із золотих ланцюгів, і стояв на зап'ятках слуга королевича, а був то вірний Генріх. Коли його господар був звернений в жабеня, вірний Генріх так горював і сумував, що велів зв'язати собі серце трьома залізними обручами, щоб не розірвалося воно від горя і печалі.

   І повинен був у цій кареті їхати молодий король в своє королівство. Посадив вірний Генріх молодих в карету, а сам став на зап'ятках і радів, що господар його позбувся злого закляття.

   Ось проїхали вони частину дороги, раптом королевич чує – ззаду щось тріснуло. Обернувся він і крикнув:

— Генріх, тріснула карета!

— Не вона то, пане мій,

То і з серця груз упав,

Що так сильно тужував,

Коли ви сиділи там,

І служили всім жабам.

   Ось знову і знову затріщало щось в дорозі, королевич думав, що це тріснула карета, але були то обручі, що злетіли з серця вірного Генріха, бо господар його позбувся злого закляття і знову став щасливим.

Додати коментар