Кравець в раю

   Вийшло так, що Бог в один прекрасний день задумав пройтися по райського садку і взяв із собою всіх апостолів і всіх святих, так що на небі нікого не залишилося, крім Святого Петра. Господь наказав Петру під час своєї відсутності нікого не впускати в рай, а тому Петро і стояв на варті.

   Трохи згодом хтось стукає. Петро запитав: "Хто там і що потрібно?" Тоненький голосок відповів йому:

— Я чесний бідолаха – кравець і прошу вас пропуск в рай.

— Так, знаємо ми вас, чесних! – Сказав Святий Петро. – Чесний ти, як злодій на шибениці, а у самого либонь лапа загребаста і куди як вправна щодо урізання чужого сукна! Не ввійдеш ти в рай – Господь заборонив мені впускати кого б то не було, поки його не буде.

— Згляньтесь наді мною! – Вигукнув кравець. – Адже ці маленькі обрізочки, які самі собою відпадають від сукна, навіть і за злодійство рахувати не можна, про них навіть і говорити не варто. Прошу зауважити, що я ось шкутильгаю і рани у мене зробилися на ногах від довгої дороги сюди … Як же ви хочете, щоб я назад йшов? Ви вже тільки впустіть мене, вже я там прийму на себе всю чорну роботу, я і з дітьми готовий возитися, і лавки мити і обтирати, на яких вони граються, і одежу їх штопати.

   Святий Петро піддався співчуттю і відчинив двері раю рівно настільки, щоб кульгавий кравець, худий міг прослизнути в рай. Він повинен був притулитися в куточку за дверима і там сидіти тихенько, щоб його не примітив Господь, коли повернеться, і не розгнівався на нього.

   Кравець послухався, але тільки Святий Петро вийшов за двері, кравець піднявся зі свого місця, пішов блукати по всіх закутках неба і все оглядав з цікавістю.

   Нарешті прийшов він до місця, на якому стояло багато прекрасних дорогих стільців, а серед них крісло з чистого золота, прикрашене блискучими дорогоцінними каменями; це крісло було значно вище інших стільців, а перед ним стояла золота лава для ніг.

   Це і було те крісло, на якому сидів сам Господь, коли бував у себе вдома, і звідси він міг бачити все, що відбувалося на землі.

   Кравець зупинився і довго дивився на крісло, бо воно йому сподобалося більше всього іншого. Дивився, дивився і не міг утриматися від бажання посидіти на цьому кріслі – виліз на нього і сів.

   Тоді побачив він все, що відбувалося на землі, і звернув особливу увагу на стару, потворну бабу, яка полоскала білизну біля струмка і тихенько відклала в сторону два покривала. Кравець так розгнівався на це, що схопив золоту лавку і жбурнув її з неба на землю в злодійку. Але так як він не міг повернути лавку з землі, то потихеньку зісковзнув з крісла, сів на своє колишнє місце за дверима і зробив вигляд, ніби він нічого не зробив.

   Коли Господь Бог зі своєю небесною свитою повернувся в свої небесні покої, то, звичайно, не помітив кравця за дверима, але коли опустився у своє крісло, то побачив, що лавки при ньому не було.

   Він запитав у Святого Петра, куди поділася лава, і той не знав, що йому відповісти. Тоді Господь запитав Петра, чи не впускав він кого – небудь.

— Не знаю, хто б сюди міг увійти, – відповів Петро. – Хіба тільки кульгавий кравець, що сидить за дверима.

   Тоді Господь наказав покликати кравця і запитав його, чи не він взяв лавку і де він її подів.

— Ах, Господи, – радісно відповів кравець, – я ту лавку, розгнівавшись, жбурнув на землю в стару, яка на моїх очах вкрала з прання два покривала.

— О ти, лукавець! – Сказав Господь. – Так адже якби я надумав так судити, як ти судиш, що б я з тобою повинен був зробити? Як ти думаєш? Адже тоді б у мене тут ні стільців, ні лавок, ні крісел, ні навіть кочерги не залишилося – все б довелося покидати на вас, грішників! Відтепер ти не можеш далі залишатися на небі, забирайся за ворота – знай, куди ти потрапив! Тут ніхто не сміє карати, крім мене, Господа.

   Петро повинен був знову випровадити кравця за двері раю, і так як у того чоботи були рвані і ноги в міхурах, то він узяв в руки палицю і відправився в спокій, де сидять у царстві небесному благочестиві солдати і проводять час у веселощах.