Любов і горе порівну

   Жив – був колись на світі кравець, був він людиною сварливою; а дружина була у нього добра, роботяща і скромна, але ніяк не могла вона йому догодити. Що б вона не робила, він був всім завжди незадоволений, бурчав, лаявся, шарпав її за волосся і бив. Довідалося про те начальство, викликали його до суду і посадили у в'язницю, щоб він виправився. Просидів він там деякий час на хлібі і воді, а потім його випустили; але взяли з нього слово, що він більше бити свою дружину не стане, буде жити з нею в мирі та злагоді і ділити з нею любов і горе, як личить чоловікові і дружині. Деякий час все йшло добре, а потім він знову взявся за старе, став сварливий і почав лаятись знову. А так як йому бити дружину було недозволено, то вирішив він хапати її за коси і виривати у неї волосся. Дружина від нього тікала, вискакувала надвір, а він кидався за нею з аршином і ножицями або з тим, що йому під руку попадалося. Якщо він, бувало, її зловить, то почне сміятися, а якщо йому наздогнати її не вдавалося, він приходив в лють, гримів і кричав. І так тривало до тих пір, поки не приходили на допомогу сусіди. Знову начальство закликало кравця і нагадало йому про його обіцянку.

— Милостиві панове судді, – відповів він, – я свою клятву дотримав, я її не бив, а ділив з нею любов і горе.

— Як же це так? – Запитали судді. – Адже вона знову на вас скаржиться.

— Та я її зовсім не бив, я тільки хотів причесати їй рукою волосся, у неї вид був такий дивний, а вона від мене втекла і хотіла мене в дурні пошити. Я кинувся за нею, щоб вона повернулася і взялася за свою роботу. Я ділив з нею разом і любов і горе порівну, тільки я, бувало, її зловлю – мені від цього любо, а їй горе: чи не зловлю її – їй любо, а мені горе.

   Судді такою відповіддю не задовільнилися і призначили кравцю заслужене покарання.