Про рибака та його дружину
Про рибака та його дружину
Був собі колись рибак, а жив він зі своєю жінкою в хижі, зліпленій зі старого судна, біля самого моря. День у день ходив він ловити рибу – що наловить, ото й усе їхнє добро.
І ось одного дня пішов він, як завжди, до моря. Сів, закинув вудку та й дивиться на воду. А море тихе й прозоре, тільки риба не клює.
Коли це поплавок потягло вниз, усе глибше та глибше. Натужився рибак, сіпнув вудку й витяг велику камбалу. Відчепив він її від гачка, а камбала й каже йому:
— Подаруй мені життя, чоловіче! Я не справжня камбала, а зачарована принцеса. Яка тобі з мене буде користь? Хіба ти захочеш мене їсти? Відпусти мене назад у море!
— Навіщо стільки говорити, – сказав рибак. – Звичайно ж, я не понесу додому камбалу, що вміє говорити по – людському.
І він кинув її назад у море. Камбала поринула на дно, тільки довгий кривавий слід лишився за нею. А рибак встав і пішов додому, до своєї хижі, де на нього чекала дружина.
— Ти хіба нічого сьогодні не впіймав? – спитала вона.
— Та ні, спіймав був одну камбалу, – відповів рибак. – Але та камбала сказала, що насправді вона не рибина, а зачарована принцеса, то я її пустив назад, у море.
— І нічого не попросив у неї?
— А що я мав у неї просити? – спитав рибак.
— Ох, та хіба тобі не набридло жити в цій старій, трухлявій, смердючій хижі? Міг би попросити в неї бодай порядну хату. Йди назад до моря, поклич ту камбалу і скажи їй, що ми хочемо жити в хаті. Ось побачиш, що вона її нам подарує.
— Ну чого я маю ще раз іти до моря?
— А того, що ти її був впіймав і пустив назад у море. Повинна ж вона тобі віддячити. Іди!
Постояв рибак, постояв – і кликати рибину не хотілося, і сваритися з жінкою теж. Та врешті таки пішов до моря. Бачить – а воно вже не таке прозоре, як було, зробилося зелене з жовтими смугами. Став рибак на березі та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
Камбала виринула та й питає:
— А чого ж вона хоче?
— Та каже, що я ж тебе був зловив, то міг би й щось попросити в тебе, їй набридло жити в старій хижі, вона хоче хати.
— Іди додому, – сказала камбала. – Є вже в неї хата.
Прийшов рибак додому, аж бачить – на місці старої хижі стоїть хата, а біля неї на лавці сидить його дружина. Побачила вона чоловіка, підвелася, взяла його за руку та й каже:
— Ходімо в хату, поглянеш сам, чи не краще жити в ній, а не в старій хижі.
Зайшли вони до хати. А в хаті все є: і маленькі сіни, і гарна світлиця, і невеличка спальня з ліжком для кожного з них, і кухня, і комора на всілякі запаси, і присінок на господарське причандалля, – і кожен куточок якнайкраще споряджений, а начиння все олов'яне та мідне. За хатою – невелике подвір'я, де ходять кури й качки, а за подвір'ям – невеликий город, де ростуть садовина й городина.
— Ну як, хіба не гарна садиба? – запитала жінка.
— Гарна, – погодився чоловік. – Отак би вже й довіку нам жити, більше нічого й не треба.
— Ну, це ще ми подумаємо, – сказала жінка. Попоїли вони й полягали спати.
Так минуло днів десять, а тоді жінка й каже:
— Послухай чоловіче, в хаті нам також тісно, а подвір'я й город дуже малі. Могла б та камбала подарувати нам більший дім. Я б хотіла жити у великому мурованому замку. Піди до неї і попроси, нехай подарує нам замок!
— Ох, стара, чи нам мало цієї хати? Нащо нам той замок? – сказав чоловік.
— Треба, – відповіла жінка. – їй, мабуть, не важко дати нам усе, що ми хочемо. То хай дасть!
— Ні, стара, – сказав чоловік, – камбала вже дала нам хату, не можу я йти й просити в неї ще чогось, вона розгнівається.
— Іди! – гримнула на нього жінка. – Вона може дати нам замок і залюбки дасть. Іди, кажу!
Чоловікові мов камінь на серце ліг. Не хотілося йому знов іти до камбали з проханням. «Негарно так робити», – сказав він сам собі, але все – таки пішов.
Прийшов він до моря, бачить – а воно вже не зелене з жовтими смугами, а темно – синє і наче всередині кипить, аж бульбашки на поверхні здіймаються.
Підійшов рибак до самої води та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, таке хоче, що мені й казати соромно, – мовив чоловік. – Хоче жити у великому замку.
— Іди додому, є вже в неї замок, – сказала камбала.
Повернувся чоловік туди, де колись була їхня стара хижа, аж бачить – там стоїть великий мурований замок, а сходами до замку саме підіймається його жінка. Вона взяла його за руку та й каже:
— Ану ходімо в замок.
Зайшли вони до великих сіней, викладених мармуровими плитами. Навколо челядь, відчиняє перед ними двері, стіни, оббиті коштовною тканиною, аж блищать, меблі в кімнатах не прості, а золоті, зі стелі звисають кришталеві люстри, всі підлоги встелені килимами, а столи аж угинаються від наїдків і найкращих вин. А за палацом – величезне подвір'я зі стайнями, корівнями й возівнями, такими, що цілий день дивився б на них, очей не зводив би. Далі великий, розкішний сад, де повно найкращих квітів і всіляких дерев – і яблунь, і груш, і слив, а за садом – ліс, такий, що й не обійдеш його, з оленями, сарнами, зайцями та всім, чого тільки душа забажає.
— Ну що, хіба не гарний маєток? – сказала жінка.
— Гарний, ще б пак, – погодився чоловік. – Нехай уже так і буде. Житимемо в цьому розкішному замку, і більше нам нічого не треба.
— Це ще ми подумаємо, – сказала жінка. – Поки що лягаймо спати, а там буде видно.
Лягли вони спати.
Вранці, тільки почало світати, жінка прокинулась перша й глянула у вікно. А там, скільки око сягало, розлігся чудовий, квітучий край,
Чоловік лежав ще в ліжку й потягався. Жінка штовхнула його ліктем у бік:
— Ану вставай та глянь у вікно! Хіба не гарно було б, щоб увесь той край став нашим? А ми були б у ньому королем і королевою. Іди до камбали, скажи їй, що ми хочемо бути королем і королевою!
— Що ти собі надумала, стара? – каже чоловік. – Нащо нам так високо сягати? Я не хочу бути королем!
— Як собі знаєш, а я королевою хочу бути, – мовить жінка. – Іди до камбали, хай зробить мене королевою.
— Нащо воно тобі? Не можу я такого сказати їй.
— Чому не можеш? Зараз же йди, я вже хочу бути королевою!
Дуже зажурила чоловіка жінчина забаганка. «Недобре вона чинить, ой, недобре», – подумав він собі. Не хотілося йому йти до моря, та не було ніякої ради, довелося йти.
Прийшов він туди – а море почорніло, і по ньому сірі хвилі котяться. Став чоловік біля самої води та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, такого хоче, що в мене й язик не повернеться сказати,- мовить чоловік. – Хоче бути королевою.
— Іди додому, вона вже королева, – сказала камбала.
Повернувся чоловік до свого замку, аж бачить – він став іще більший, а на ньому з'явилася велика вежа з прегарними оздобами, перед брамою стоять вартові, а за ними цілі лави вояків із сурмами та барабанами.
Зайшов він до замку, а там усі підлоги мармурові, а всі столи золоті, застелені оксамитовими обрусами з золотими китицями. Служники відчинили перед ним золоті двері до парадної зали. А в кінці зали на високому золотому троні, оздобленому діамантами, сидить його жінка з великою золотою короною на голові і тримає в руці берло зі щирого золота та з коштовного каміння. Рядом неї стоять рядком по шестеро дівчат у дорогих шатах, кожна на голову нижча від попередньої, а в залі повно всілякого панства, одне бундючніше за друге.
Підійшов чоловік до трону та й питає:
— Ох, стара, то ти тепер королева?
— Так, я тепер королева, – відповіла жінка.
Постояв він, подивився на неї та й каже:
— А знаєш, стара, тобі справді личить бути королевою! Ну, то й добре, будь собі нею, тепер уже нам нема чого більше хотіти.
— Це ще ми подумаємо, – сказала жінка. – Поки що лягаймо спати, а там буде видно.
Полягали вони спати. Чоловік набігався за день, то зразу заснув, а жінка все перевертається з боку на бік, усе думає, чого б їй ще захотіти. Все наче вже має, і все її слухається, все їй кориться, а однаково жадоба не дає їй спокою. Так вона до самого ранку й ока не закрила.
Почало світати, небо вкрила червона заграва. Скоро мало зійти сонце. Глянула жінка на ту заграву і аж підвелася на ліжку. Ось хто її не слухає, хто їй не кориться, ось хто робить, що сам хоче й коли хоче! Сонце!
— Старий! – гукнула вона чоловіка і штовхнула його ліктем під ребра. – Ану вставай і йди до камбали! Я хочу бути сонцем.
Чоловік був іще сонний, та як почув ці слова, то так перелякався, що впав із ліжка. Він подумав, що йому вчулося, тому протер очі й перепитав:
— Що ти сказала, стара?
— А те сказала, що всі мене слухають, усі коряться мені, тільки сонце не слухає, тільки воно мені не кориться! Коли хоче, тоді й сходить, коли хоче – гріє, а коли не хоче, то заходить або ховається за хмару! І нічого я не можу йому вдіяти. Виходить, не я всьому голова, а воно! Біжи до камбали і скажи їй, що я хочу бути сонцем. Я не матиму спокійної хвилини, поки ним не стану!
— Що ти надумала, жінко! – жахнувся чоловік. – Як я з'явлюся з таким проханням до камбали? Королевою вона тебе змогла зробити, а сонцем не зможе. Не дурій, залишайся собі королевою!
Жінка розлютилася, коси на голові в неї стали сторч, вона турнула чоловіка ногою і закричала:
— Я довго цього не витримаю. Зараз – таки йди до камбали!
Чоловік одягся й чимдуж побіг до моря.
Прибіг він туди, бачить – а на морі буря. Небо стало чорне, як смола, а по ньому блискавки крешуть. Грім реве, а по морі хвилі, як гори, котяться, і на кожній гребінь із білої піни.
Чоловік підійшов якомога ближче до води й крикнув, хоч сам не чув свого голосу:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, лихо моє, вона хоче бути сонцем, – сказав чоловік.
— Іди додому, вона знов сидить у своїй старій хижі.
Там вони й досі сидять, якщо не померли.