Щасливий Ганс

Прослужив Ганс сім років у господаря і каже йому:

— Господарю, термін роботи моєї скінчився; хочу я додому до матері повернутися, заплатіть мені.

А господар відповідає:

— Ти служив мені вірно і чесно, і яка твоя служба була, така буде тобі і нагорода, – і дав він йому шматок золота завбільшки голови Ганса. Вийняв Ганс з кишені свою хустку, загорнув у нього золотий злиток, звалив його на плечі і рушив у дорогу додому.

   Іде він, з ноги на ногу перевалюючись, бачить – назустріч йому мчить вершник на коні. "Ах, – говорить Ганс вголос, – як славно їздити верхи на коні! Сидить собі людина, як на стільці, об камінь не спіткнеться і рухається вперед, не обтяжуючи себе." Почув це вершник, притримав коня і крикнув:

— Гей, Гансе, чого ти пішки йдеш?

— А ось повинен я, – каже, – віднести додому цей злиток; хоча він з чистого золота, але голову прямо тримати не можна, та й в плечі він тисне.

— Знаєш що, – сказав вершник, – давай ми поміняємося: дам я тобі свого коня, а ти мені віддаси свій злиток.

— З великим задоволенням, – відповів Ганс, – але скажу вам наперед, доведеться вам з ним повозитися.

   Зліз вершник з коня, взяв золото, допоміг Гансу сісти на коня, дав йому в руки поводи і сказав:

— Якщо надумаєш їхати швидше, ти крикни "гоп-гоп."

   Сів Ганс на коня, зрадів і поїхав собі далі. Заманулося йому ще скоріше коня припустити, став він кричати "гоп-гоп." Пустився кінь навскач, і не встиг він і озирнутися, як лежав уже в придорожній канаві. Кінь перескочив би через канаву, якби не притримав селянин, що гнав по дорозі корову. Ганс виліз із ями і встав на ноги. І говорить він селянину:

— Гм, їздити верхи на коні, особливо якщо потрапиш на таку шкапу, як ця; і трясе та ще скидає тебе, – тут і шию-то легко скрутити. Ну, вже більше жодного разу я на неї не сяду. Ось корова твоя – це справа інша; йдеш собі за нею спокійнісінько, та крім того кожен день отримуєш і молоко, і масло, і сир. Багато б я дав, щоб мати таку корову!

— Ну що ж, – відповів селянин, – якщо тобі завгодно, я згоден помінятися з тобою на коня.

   Ганс з великою радістю погодився, а селянин скочив на коня і швидко від нього поскакав.

   Ганс спокійно погнав свою корову, згадуючи про вдалу операцію. "Буде у мене тепер шматок хліба, нестачі в цьому, мабуть, не буде, а захочеться – можна буде і масла та сиру поїсти; а захочеться попити – подою я корову і нап'юся молока. Чого ж мені ще треба?"

   Зайшов він по дорозі в харчевню відпочити і поїв на радощах все, що в нього було з собою і на обід і на вечерю, а на свої останні два гроша велів налити собі пів кухля пива. Потім погнав він свою корову далі по дорозі, в село до своєї матері. До полудня спека ставала все важча, а Гансу треба було йти принаймні ще цілу годину полем. Стало Гансу несила від спеки, і язик у роті у нього зовсім пересох. "З цією справою можна буде впоратися, – подумав він, – подою я свою корову та поп'ю молока." Прив'язав Ганс корову до сухого дерева, а так як дійниці у нього з собою не було, то підставив він свою шкіряну шапку; але як він не старався, а молока не видоїв ні краплі. А так як став він доїти не уміючи, то корова від нетерпіння вдарила його задньою ногою в голову, та так сильно, що він гепнувся додолу і якийсь час ніяк не міг збагнути, де він знаходиться. На щастя, проходив на ту пору по дорозі м'ясник, він віз на візку порося.

— Що це з тобою сталося? – Крикнув він і допоміг доброму Гансу піднятися.  

   Ганс розповів, що з ним сталося. М'ясник подав йому свою дорожню флягу і сказав:

— На, випий та підкріпися. Корова, мабуть, ялова; стара і придатна хіба що для упряжі або на забій.

— Ех-ех-ех, – сказав Ганс, чухаючи собі потилицю, – і хто б це міг подумати! Воно, звичайно, добре, якщо таку худобину можна буде вдома зарізати, і м'яса скільки буде! Та чи багато зробиш смачного з яловичини? По-моєму, м'ясо якось не дуже соковите. От якби мати такого порося! І смак у нього інший, та ще й ковбас можна наробити.

— Послухай, Гансе, – сказав різник, – вже я для твого задоволення готовий помінятися: віддам тобі за корову свиню.

— Так бережи тебе Господь за твою доброту до мене, – сказав Ганс, віддав йому корову і попросив, щоб м'ясник розв'язав свинку і дав би йому в руки мотузку, до якої була та прив'язана.

   Відправився Ганс далі, і став він роздумувати, що всі його бажання виконуються, а якщо зустрінеться якась перешкода, то все знову добре улагоджується. А тут вплутався йти з ним разом по шляху хлопець, ніс він під пахвою красивого білого гусака. Заговорили вони, і Ганс почав розповідати йому про своє щастя і як йому вдавалося все обмінювати вигідно і вдало. Хлопець йому розповів, що несе гусака цього на гулянку з нагоди хрестин.

— Ось спробуй ти його підняти, – сказав він і схопив гуску за крила, – бач, який він важкий! Ми цілих вісім тижнів його відгодовували. Якщо засмажити його та почати їсти, то доведеться, мабуть, жир з обох щік витирати.

— Так, – сказав Ганс, взяв його в руку і спробував, який він буде на вагу, – що й казати, жирний, але моя свиня теж не легка.

   Став хлопець тим часом по сторонах з тривогою озиратися і похитувати головою.

— Послухай, – сказав він знову, – а з твоєю свинею справа може вийти погана. У селі, через яке я проходив, тільки що у старости свиню з хліва вкрали. Боюся я, чи не ця сама вона і є. Послали вже і людей на пошуки, і погано доведеться, якщо тебе з нею зловлять, – в кращому випадку заховають тебе куди-небудь.

Стало страшно доброму Гансу.

— Ах, Боже ти мій! – Сказав він, – виручи ти мене з біди, тобі тут в разі чого легше впоратися буде, візьми ти мою свиню, а мені дай свого гусака.

— Це небезпечно, – відповів хлопець, – але не хочеться мені в твоїй біді бути винним. – Узяв він мотузку в руку і швидко погнав свиню крутими дорогами; а добрий Ганс йшов без турбот і печалей, з гусаком під пахвою, додому.

   "Якщо воно гарненько поміркувати, – сказав він про себе, – я обміняв ще вигідно: буде в мене славне печене, та до того ж і жиру чимало, а його можна буде перетопити, і вистачить його, щоб їсти з хлібом, принаймні на цілу чверть року; та ще який прекрасний білий пух, – я накажу їм набити собі подушку, і засипати щось на ній як буде солодко. Ось матері буде радість! "

   Проходив він вже через останнє село і побачив точильника, що стояв біля свого візка; колесо його дзижчало, і він, працюючи, наспівував.

   Ганс зупинився і став дивитися на його роботу; нарешті він звернувся до нього і каже:

— Мабуть, тобі добре живеться, ти он як весело гостриш.

— Так, – відповів точильник, – ремесло моє золоте. Хороший точильник як полізе до себе в кишеню, так і гроші знайдуться. Але де це ти купив такого красивого гусака?

— Та я його не купував, я його на свиню проміняв.

— А свиню ти звідки взяв?

— Виміняв на корову.

— А корову?

— Виміняв на коня.

— А коня?

— За нього я дав злиток золота завбільшки з мою голову.

— А золото?

— А то сплата за мої сім років роботи.

— Ну, що й казати, – зауважив точильник, – треба б тобі так справу влаштувати, щоб гроші в тебе завжди в кишені водилися, і будеш ти тоді цілком щасливий.

— А як це зробити? – Запитав Ганс.

— Треба тобі стати точильником, таким от, як я; потрібно для цього всього лише один точильний камінь, а все інше вже само собою додасться. От є у мене камінь, – правда, він трохи попсований, та візьму я за нього всього лише твого гусака, згоден?

— Та як можеш ти ще питати? – Відповідав Ганс, – адже стану я тоді найщасливішою людиною на світі; якщо будуть у мене завжди гроші в кишені водитися, про що ж мені тоді і сумувати буде?

І він віддав йому гусака, а замість нього взяв точильний камінь.

— Ну, – сказав точильник, підіймаючи з землі простий важкий булижник, – ось тобі на додачу хороший камінь, на ньому буде зручно старі цвяхи розправляти. Візьми і його заразом і донеси як слід.

   Витяг Ганс камені на плечі і з легким серцем вирушив далі; очі його сяяли від радості: "Мабуть, народився я в сорочці, – вигукнув він, – все, чого я не побажаю, само йде до мене в руки, немов до якого-небудь щасливця." А треба сказати, був він на ногах з самого раннього ранку і стомився; та й голод став його мучити, а весь свій дорожній запас він на радощах з приводу проданої корови проїв. І ось він уже ледве – ледве пересував ноги і раз у раз зупинявся, щоб перепочити, а до того ж і камені сильно відтягували йому плечі. І став він подумувати, що було б непогано, якщо б можна було їх позбутися. Ледве дістався він до придорожнього колодязя, збираючись відпочити і свіжої води напитися; а щоб як-небудь не пошкодити каменів, він поклав їх обережно біля самого краю колодязя. Потім сів він і хотів було нагнутися, щоб води напитися, та якось недогледів, зіштовхнув їх, – і обидва каменю шубовснули прямо в колодязь. Ганс, побачивши, що вони пішли на саме дно, скочив від радості, кинувся на коліна і в сльозах став дякувати Бога за те, що став він до нього і на цей раз милостивий і звільнив його так легко від важких каменів, які йому тільки заважали, і сталося це так, що йому ні в чому і дорікати собі не доведеться.

— Немає на світі, – вигукнув він, – такої щасливої ​​людини, як я!

   З легким серцем і без всякої ноші вирушив він далі і повернувся, нарешті, додому до своєї матері.