Собака і горобець

   В однієї собаки – вівчарки господар був недобрий чоловік, і тому їй доводилося чимало терпіти голоду. Будучи не в силах виносити цей голод, собака зрештою пішла від нього.

На дорозі зустрівся з нею горобець і сказав:

— А скажи ти мені, песику – братику, чому ти так зажурився?

Собака відповідає:

— Я мучусь від голоду, а поїсти мені нічого.

І горобець сказав:

— Підемо в місто, там я тебе нагодую досхочу.

   Ось і пішли вони разом в місто, і коли підійшли до м'ясної крамниці, горобець сказав:

— Постій тут, я тобі зараз шматок м'ясця з прилавка скину.

   І точно: всівся на прилавок, озирнувся на всі боки, побачив, що ніхто за ним не дивиться, і до тих пір клював поки шматок не звалився на підлогу. Пес його підхопив, побіг у затишний куточок і з'їв.

Тоді горобець сказав:

— Підемо до іншої крамниці, я тобі там ще один шматок з прилавка скину, щоб ти міг насититися.

Коли ж пес і другий шматок з'їв, горобець запитав у нього:

— Ну що наївся?

— Так, м’ясця я поїв досхочу, – відповідав пес, – а от хліба у мене ще і в роті не було.

Горобець каже:

— І це тобі добудемо, іди за мною.

   І повів його до крамниці хлібника, і до тих пір клював поки хлібина не звалилися з прилавка, і коли пес ще хліба захотів, повів його до іншого хлібника і там теж добув йому хліба.

Коли все це було з'їдено, горобець каже:

— Ну а тепер ситий?

— Так, – відповів пес, – і тепер ми можемо зробити маленьку прогулянку за місто.

   Ось і вийшли вони разом на велику дорогу. Погода була тепла, і пес сказав:

— Втомився я, і непогано б мені поспати трохи.

— Так! Так! Засни, – відповідав горобець, – а я тим часом сяду на гілці.

   Пес розкинувся на дорозі і заснув. Лежить він і спить, а по дорозі їде візник і везе у візку дві бочки вина на трійці коней. Горобець побачив, що він не хоче звертати з дороги і їде по тій колії, поперек якої лежав, розтягнувшись, пес, і закричав:

— Візник, зверни трохи в сторону, не то я тебе розіб'ю.

   Візник пробурчав собі під ніс: "Подивимося, як це ти мене провчиш?" – Затьохкав бичем і перекотив повозку через пса, так що той залишився мертвим на місці.

Тоді горобець крикнув йому:

— Ти задавив мого песика – братика, так знай же: це буде тобі коштувати воза і коней!

— Ага, воза і коней! – Сказав візник. – Подивився б я, як це ти мені нашкодити можеш. І поїхав далі.

   Тоді горобець підібрався під брезент, яким віз був накритий, і давай розкльовувати дірку бочки настільки, що затичка з неї вискочила; і витекло з бочки все вино, а візник того й не помітив. Коли ж він озирнувся назад і побачив, що з воза капає, то став оглядати бочки і тут тільки переконався, що одна з бочок порожня.

— Ах, який я нещасний! – Вигукнув він.

— Недостатньо ще! – Сказав йому горобець і, злетівши одному з коней на голову, виклювати йому очі.

   Побачивши це, візник витягнув з-за пояса свій гак і жбурнув ним у горобця; але горобець замайорів вгору, а гак догодив коню в голову і вбив його насмерть.

— Ото не везіння! – Вигукнув він.

— Це ще не все! – Сказав горобець, і коли візник поплентався далі на своїй парі коней, горобець знову заліз під брезент, виклювати і з іншої бочки затичку і випустив з неї все вино.

Коли візник це побачив, він знову вигукнув:

— Ох біда!

Але горобець сів другому коню на голову і теж виклював очі.

   Візник підбіг і накинувся на нього з гаком, але горобець замайорів вгору, гаком потрапило коню по голові і вбив його. Горобець сів і третьому коню виклював очі.

   Візник в люті знову накинувся на горобця з гаком, але горобець від нього полетів, а він і третього коня убив.

— Ото халепа! – Вигукнув він.

— Це ще не все! – Відповів горобець. – Тепер я полечу вперед і вдома все у тебе розіб'ю! – І полетів вперед.

   Візник кинув віз на дорозі і побіг додому пішки, гнівний і озлоблений.

— Ах, – сказав він дружині, прийшовши додому, – скільки бід на мене обрушилося: і вино у мене з бочок витекло, і всі три коні впали!

— Чоловіче! Та що це за зла пташка до нас у дім прилетіла! Вона зі всього світа птахів скликала, і всі вони накинулися на нашу пшеницю і поїдають її наввипередки.

   Піднявся візник на горницю, щоб поглянути на своє поле, і побачив, що тисячі й тисячі птахів сидять на тому полі і пшеницю всю вже склювали, і горобець тут же, між птахами. Тут закричав візник:

— О Боже!

— Ще не кінець! – Відповів горобець. – Ти мені, візник, ще й життям поплатишся! – І полетів геть.

   Візник, що втратив у той день все своє надбання, зійшов вниз до кімнати і сів на грубку розлючений.

А горобець тим часом присів на підвіконня і крикнув:

— Візнику, ти мені ще життям поплатишся!

   Тоді візник вхопився за гак і кинувся до горобця, але тільки скло у вікні розбив, а по горобцеві не потрапив.

А горобець і в будинок влетів, і на грубку сів, і крикнув:

— Візнику, ти мені ще життям поплатишся!

   Візник, зовсім знавіснілий і засліплений люттю, кинувся до печі і розбив її вщент, і метався слідом за горобцем, куди б той не сідав, і перебив все домашнє начиння, дзеркальце, лави, стіл, навіть стіни свого будинку, а горобець все від нього ухилявся.

Нарешті – таки вдалося йому вхопити горобця рукою.

— Вбий його? – сказала візнику дружина.

— Ні-і-і! – Вигукнув він. – Убити його мало! Треба його заморити болісною смертю – я проковтну його живцем!

   Взяв, та й проковтнув горобця. А горобець почав у нього в шлунку літати і злетів візникові в саму горлянку, а звідти в рот, виставив з рота голову і крикнув:

— Візнику, а ти все ж поплатишся мені життям!

Тоді візник подав дружині своїй гак і сказав:

— Жінко, убий ти горобця у мене в роті!

   Дружина крюком вдарила, та трохи промахнулася і попала чоловікові крюком по голові, убивши його наповал. А горобець тим часом з рота його випурхнув і полетів.