Вовк і людина

   Розповіла раз вовку лисиця про силу людини, що жоден звір не встоїть перед ним і хіба однією тільки хитрістю можна вберегти від нього свою шкуру. Ну, вовк і каже:

— Зустріти б мені хоч раз людину, я на неї нападу!

— Я можу тобі в цьому допомогти, – відповіла йому лисиця, – приходь завтра рано на зорі, і я покажу тобі людину.

   З'явився вовк рано на зорі, і вивела його лиса на дорогу, по якій завжди проходив мисливець. Але спершу пройшов там старий відставний солдат.

— Ось це і є людина?

— Ні, – відповідає лисиця, – цей був колись людиною.

Потім пройшов по дорозі хлопчик у школу.

— Ось це і є людина?

— Ні, – відповіла лисиця, – цей буде ще людиною.

   Ось йде, нарешті, мисливець, за спиною у нього двостволка, а на поясі мисливський ніж. Каже вовку лисиця:

— Бачиш, он іде людина, ти на нього напади, а я мерщій сховаюсь в нору. – Тут вовк і кинувся на людину.

Побачив його мисливець і каже:

— Шкода, що не зарядив рушницю кулею.

   Взяв він рушницю, прицілився і випустив заряд дробу прямо вовкові в морду. Вовк скривився, але, проте ж, не злякався і пішов прямо на нього; мисливець випустив другий заряд. Вовк стиснув зуби від болю і кинувся на масливця; вихопив тоді мисливець свій мисливський ніж і вдарив ним вовка в бік раз і другий; пустився вовк, стікаючи кров'ю, бігти і прибіг, виючи, до лисиці.

— Ну, братику – вовче, – сказала лисиця, – розкажи, як ти розправився з людиною?

— Ах, – говорить їй вовк, – я й не уявляв собі, щоб людина була такою сильною; зняв він спочатку палицю з плеча і як повіє, і як полетіло мені щось в обличчя, та як залоскоче; а потім дмухнув він ще раз в палицю – як блискавка з градом пролетіла біля самого носа; підходжу я до нього ближче, а він як витягне з тіла блискуче ребро і як вдарить мене ним, тут я ледве і живий залишився!

— От бачиш, – сказала лисиця, – який ти, однак, хвалько! Замахуєшся широко, а вдарити і не можеш.