Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon П’ятеро з одного стручка

П’ятеро з одного стручка

   П’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї домівки — сиділи прямісінько в один рядок одна за одною.

   Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно — вдень світло, вночі — темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все більше та більше думали, – треба ж було робити що – небудь!

— Чи я назавжди залишусь тут сидіти? — спитала одна. – Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!

Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.

— Весь світ жовкне, – казали вони, – і це було знову ж таки цілком вірно.

   Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в стручку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню.

— Ну, ми швидко будемо на волі! — казали вони і чекали, що буде потім.

— Хотіла б я знати, хто з нас най дальше піде, – сказала найменша горошина. – Ну, це швидко виявиться!

— Хай буде що мусить бути! — промовила найбільша.

   Трах! Стручок лопнув, і всі п’ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.

І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря.

— Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! — і з цими словами перша горошина зникла.

— Я лечу прямо на сонце! – сказала друга. – Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла.

— Поспимо, де не опинимось, – сказали ще дві горошини і покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.

— Хай буде, що буде! — сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі, – в м’яку землю і мох.

   В кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Вдома в кімнатці лежала її єдина донька — підліток, маленька й худенька.

Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні померти.

— Помре й вона, як її маленька сестричка, – сумувала бідна жінка.

   Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче цілі довгі дні, поки мати ходила на заробітки.

   Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилось крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.

— Що там зеленіє? — спитала вона. – Он гойдається від вітру!

Мати підійшла до вікна і відкрила одну половину.

— Ах! — сказала мати. – Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? От і в тебе буде маленький садочок під вікном!

   Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу.

— Мамо, мені здається, я видужую! — сказала дівчинка ввечері. – Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!

— Якби ж то! — сказала мати, хоч сама не вірила в це.

   Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер, – адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися, коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.

— Подивись! На ньому вже квіти! — мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.

   Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. — Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.

   Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.

   Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася – в повному цвіту біло – рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

А що ж трапилося з іншими горошинами?

   Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!» -впала в ринву. Там клюнув її голуб.

   З іншими двома сталось те ж саме, їх з’їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.

   Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в — стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла.

— О, як чудово я поправилась! — казала вона. – Я мабуть, лопну, бо вже більше випити, я думаю, не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п’ятьох сестер у стручку!

І рівчак погодився з нею.

   А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум’яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

 

Додати коментар