Що не зробить старий – все гаразд
Що не зробить старий — все гаразд
Хочу я розповісти тобі одну історію, яку сам чув, коли ще був малим, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені все кращою й кращою. Адже й з історіями трапляється так, як з багатьма людьми, вони стають з роками все кращими й кращими, і це дуже добре!
Адже ти бував, напевне, на селі? Ти бачив старі – престарі хатинки під солом’яними стріхами? Мохом і травою поросли дахи, а на самому гребінці у них гніздо лелеки, без лелеки не обійтись. Стіни покосилися, вікна низенькі; тільки одне з них відкривається. Хлібні пічки випинають наперед свої товсті черевця, і бузина звисає через тин. А там, де є невеличка калабанька води з качкою і каченятами, вже напевне похилилась і покручена верба. Та ще, звичайно, є на ланцюгу пес, який гарчить на всіх і кожного.
Саме така хатинка стояла в одному селі, і в ній жили старенькі селяни — чоловік і жінка.
Та хоч яке маленьке було їхнє господарство, а все ж таки вони мали дещо і навіть могли й іншим позичити.
Це була конячка, яка паслася на траві біля придорожної канави.
Старий їздив на конячці до міста, часто позичав її сусідам, ну, а ті, відомо, за послугу віддячували послугою! Та все-таки для них було вигідніше продати або проміняти цю конячку і купити щось корисніше і потрібніше.
Тільки на що б таке?
— Ну, на цьому ти, старий, більше розумієшся! — сказала жінка, – якраз ярмарок у містечку, їдь туди та й продай конячинку або вигідно виміняй! Ти що не зробиш — завжди добре! Їдь на ярмарок!
І вона пов’язала йому на шию хустку — це вже вона вміла робити краще за чоловіка, – зав’язала її подвійним бантом, і вийшло дуже красиво. Потім почистила капелюх старого долонею і поцілувала його в губи. От і поїхав чоловік на конячці, яку треба було або продати, або — проміняти. Авжеж, старий на ньому розумівся!
Сонце припікало, на небі хоч би хмаринка!
Дорога аж курилася, бо на ярмарок поспішало багато людей! Хто конем, хто гарбою, а хто й на своїх на двох — пішака.
Спека була страшенна, а по дорозі ні кущика тобі, ні тіні.
Йшов по дорозі якийсь чоловік і вів корову. І така вона була чудесна, якою тільки може бути корова! «Напевно, й молоко вона дає чудесне! – подумав селянин. – Оце був би обмін».
— Гей, ти! З коровою! — гукнув він. – Поговоримо трохи вдвох! Бачиш мою коняку? Я гадаю, вона коштує більше за твою корову. Та про мене! Мені більше потрібна корова. Міняймося?
— Гаразд, з охотою! — відповів господар корови, і вони помінялись.
Справу було закінчено, і старий міг повернутися додому, адже він виконав те, що хотів. Та якщо він вирішив побувати на ярмарку, то вже треба побувати — хоча б для того, щоб подивитися ярмарок! І він пішов далі.
Йшов він швидко, й корова йшла швидко, і незабаром збоку на шляху побачив чоловіка, який вів вівцю. Вівця була добра, гладка, вовна густа.
«Отаку я мав би охоче! — подумав старий. – Трави й вистачало б на нашому краю рівчака, а на зиму її можна було б взяти й до хати. Справді, нам зручніше тримати вівцю, ніж корову. Чи не помінятися?».
Що ж, господар вівці залюбки погодився. Міньба відбулася, і старий пішов далі з своєю вівцею.
Раптом коло перелазу він побачив чоловіка з здоровенним гусаком під пахвою.
— О, важкеньке те, що ти тримаєш! — сказав старий. – Тут досхочу і сала, і пір’я. А добре було б помилуватися, коли б стояв цей гусак на прив’язі коло нашої калюжки. І старій моїй було б для кого збирати недоїдки. Вона частенько каже: «От якби у нас був гусак!» Тепер вона матиме його! Хочеш мінятися? Я Дам тобі за гусака вівцю ще й спасибі в додачу!
Звичайно, той охоче погодився, і вони помінялися. Старий поніс гусака.
Вже недалечко від міста, коло міської застави, була страшенна тіснява та штовханина і від людей і від худоби. Натовп розтягнувся по шляху аж до рівчака, до города сторожа. На городі ходила курка, її прив’язали, щоб вона з переляку бува не втекла.
Курка була куцохвоста, підморгувала одним оком, і здавалося, що вона дуже гладка. «Кво-кво», казала вона. Що вона думала при цьому, я не знаю, але старий тільки побачив її, як подумав: «Кращої за цю курку я ніколи не бачив! Вона навіть ліпша за попівську квочку — от її я б узяв! Курка завжди знайде собі зернятко, вона сама зможе себе прогодувати. Я гадаю, це буде дуже добре, якщо поміняю на неї гусака».
— Може, поміняймося? — спитав він власника курки.
— Помінятися? — спитав той. – Чого ж, я не проти!
І вони помінялися. Сторож узяв гусака, а старий поніс курку.
Старий зробив немало справ по дорозі до міста, а спека стояла страшенна, і він заморився. Не завадило б зараз чогось перекусити та випити. Тут саме й корчма трапилась, – до неї старий і попрямував. Звідти в цю мить виходив парубок з повнісіньким лантухом, вони й; зіткнулися в дверях.
— Що це в тебе? — спитав старий.
Гнилі яблука! — відповів парубок. – Несу цілий лантух свиням!
— Та як же їх багато! От би намилувалась моя стара! Торік на нашій старій яблуні коло стайні виросло одне-однісіньке яблучко. Його треба було зберегти, і воно стояло на комоді, поки не тріснуло. «Це все-таки показує на достатки в домі», – казала моя стара. Побачила б вона оцей достаток! Так, так, треба буде порадувати її!
— А що ви дасте за лантух? — спитав парубок.
— Що я дам? Та от поміняю курку! – І він віддав курку, узяв лантух з яблуками, зайшов до кімнати і попрямував до прилавка. Лантух свій він поставив біля пічки. Пічка топилася, та старий про це не подумав. У кімнаті було багато гостей, перекупщики коней, волів і два англійці, такі багаті, що кишені у них аж тріскалися від золота. Вони завжди любили тримати парі — от тепер ти послухай!
Сусс! Сусс! Що це затріщало в печі? А то яблука почали пектися.
— Що це таке? — запитали гості і взнали всю історію про коняку, яку поміняв на корову, і далі аж до самісіньких гнилих яблук.
— Ну й матимеш ти стусанів від своєї жінки, коли повернешся додому! — сказали вони. – Ото буде репету!
— Поцілунок матиму, а не стусани! — відповів селянин. – Стара моя скаже: «Що не зробить старий — все гаразд!»
— Хочеш, об заклад поб’ємося? — запропонували англійці. – Бочку золотих! Сто фунтів в кожному золотому!
— І однієї-повної мірки золота досить! — сказав селянин, – а я можу поставити тільки повну мірку яблук та мене з старою в додачу, тільки це вже не буде повна мірка, а ще й з верхом!
— Ну-ну! — сказали ті і побилися об заклад.
Під’їхав віз корчмаря, на нього залізли англійці, заліз дід, поклали яблука і поїхали просто до дідового дому.
— Добрий вечір, стара!
— Здоровенький був, старий!
— Ну, я обміняв!
— Та ти ж у мене на цьому розумієшся! — мовила стара і обняла старого, не звертаючи уваги ні на лантух, ні на незнайомих.
— Я поміняв коняку на корову!
— От добре! Тепер ми з молоком! — сказала стара. – Тепер ми матимемо до столу і молочний суп, і масло, і сир. Це чудовий обмін!
— Так то воно так, але корову я проміняв на вівцю.
— Та це ж, напевне, вже краще! — сказала стара. – Ти завжди все гаразд обміркуєш. У нас трави якраз для вівці вистачить. Тепер у нас буде овече молоко, овечий сир і вовняні панчохи, може навіть, і вовняні фуфайки. Ти таки розумний в мене чоловік.
— Але вівцю я проміняв на гусака!
— Та це у нас в цьому році на свято буде смажений гусак? Старенький! Ти тільки про те й дбаєш, щоб мене потішити! Як це ти добре вигадав! Гусак ходитиме на прив’язі і ще як розжиріє до свята!
— Та гусака я проміняв на курку! — сказав старий.
— Курку!. Оце добре діло! — мовила стара. – Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник! Я завжди так цього бажала!
— А курку я проміняв на лантух гнилих яблук.
— Ну, за це вже я тебе поцілую! — сказала стара. – Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву — яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. «Позичити? — питає вона. – Нічого в нашому саду, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема — нічого я не можу позичити!» Ну, так тепер я можу позичити цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький!
І вона поцілувала його в губи.
— Це нам до вподоби, – мовили англійці. – Щоразу все гірше, а вона радіє — це варто грошей.
І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дістались не стусани, а поцілунок.
Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить, – все гаразд.
Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти почув і знаєш: що не зробить старий — все гаразд.