Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Великий Клаус і маленький Клаус

Великий Клаус і маленький Клаус

   В одному селі жили два чоловіки, і обидва вони мали однакові імена, їх звали Клаусами. Але в одного було чотири коняки, а у другого лише одна. Щоб не сплутати цих Клаусів, того, хто мав чотири коняки, звали великим Клаусом, а того, хто мав лише одну,- маленьким Клаусом. От послухаємо, що з ними трапилось!

   Цілий тиждень мусив маленький Клаус орати своєю конячкою поля великого Клауса. За те великий Клаус давав йому своїх чотирьох — проте тільки раз на тиждень, та й то у неділю! Ой, як помахував маленький Клаус своїм батіжком на всіх п’ятьох коней! Адже сьогодні всі вони були начебто його власні, хоч і на один тільки день.

   Сонце весело сяяло, дзвони дзвонили, люди були в святкових вбраннях. Усі вони бачили маленького Клауса, який орав п’ятьма кіньми, і він був з цього дуже задоволений, ляскав батіжком і кричав:

– Но! Но, мої конячки!

– Не смій так казати! — говорив великий Клаус. – Твоя конячка лише одна!

   Але, коли хто-небудь проходив повз нього, маленький Клаус забував, що не смів так казати, і кричав:

– Но! Но, мої конячки!

– Слухай, я тебе прошу не казати так! — сказав великий Клаус. – Якщо ти скажеш так ще раз, я стукну твою конячку по голові, і вона зразу здохне.

– Я не буду більше так казати! — відповів маленький Клаус. Але незабаром хтось із знайомих пройшов мимо і привітався до нього, і маленький Клаус подумав, який це у нього пишний вигляд, коли він оре аж п’ятьма кіньми своє поле, ляснув знову батіжком і закричав:

– Но! Но, мої конячки!

– От я тобі понокаю твоїх конячок! — закричав великий Клаус, узяв ціпок та так дав по голові його єдиній коняці, що та впала мертва.

– Ах, тепер нема в мене жодної коняки! — мовив маленький Клаус і заплакав.

   Потім здер він з коняки шкуру, добре її висушив, поклав у мішок, закинув мішок за плечі та й пішов у місто продавати.

   Йти треба було чимало, та ще великим темним лісом. Як навмисне, була негода, і він зовсім заблукав у лісі. Коли маленький Клаус вийшов на шлях, вже сутеніло, і було однаково далеко — і до міста йти, і додому назад вертатися. До ночі він ні туди, ні сюди не дістався б.

   Саме край дороги стояв великий селянський двір. Віконниці в хаті були зачинені, але крізь них світився вогонь.

   «Попрошу я тут дозволу переночувати»,- подумав маленький Клаус, підійшов до дверей і постукав.

   Господиня відчинила, але, дізнавшись, в чім справа, сказала, щоб він ішов своєю дорогою. Чоловіка, мовляв, нема дома, а без нього вона не хоче пускати чужих.

– Ну, доведеться заночувати надворі,- сказав маленький Клаус, коли господиня зачинила двері перед його носом.

   Коло хати стояв великий стіг сіна, а між стогом і хатою була маленька повітка під плескатою солом’яною стріхою.

   «От я там і ляжу! — подумав маленький Клаус, глянувши на стріху. —Це буде чудова постіль, сподіваюсь, що чорногуз не злетить згори та не вщипне мене за ногу».

Це він подумав тому, що на стрісі стояв чорногуз, – там було його гніздо.

   От зліз маленький Клаус на повітку, ліг там і почав повертатися з боку на бік, щоб умоститися зручніше.

   Віконниці не щільно затуляли вікна, і він міг бачити всю кімнату. А там стояв великий накритий стіл з вином, печенею та чудовою рибою. За столом сиділа господиня і дяк, більше нікого. Вона частувала його, а він уминав рибу, бо це була його любима страва.

   «От би й мені присусідитись до них»,- подумав маленький Клаус і просунув голову в вікно.

   Ой, який чудовий пиріг він побачив! Справді, це було у них якесь свято! Тут він почув, як хтось під’їхав до дому. Це повернувся чоловік господині.

   Чоловік господині був дуже доброю людиною, але мав одну особливу рису — він не любив дяків. Досить було йому зустрінути дяка, як він просто казився. Тому-то дяк ходив до його жінки, коли його не було дома, а жінка і частувала його найкращими стравами. Коли вона почула, що повернувся чоловік, злякалася і почала просити дяка влізти в порожню скриню.

   Той послухався, бо знав, що господар не любить дяків. Господиня мерщій поховала всі страви в піч, щоб господар бува не спитав, чому це на столі така вечеря.

– Ох,— зітхнув маленький Клаус на повітці, побачивши, як зникла вся їжа і питво.

– Хто там нагорі? — спитав селянин і, глянувши туди, побачив маленького Клауса. – Чого ти лежиш там? Іди краще до хати!

   Маленький Клаус розповів, як він заблукав, і попросив знову, щоб його пустили переночувати.

– Ну, звичайно! — сказав селянин. – Але спочатку нам треба чимось підживитися.

   Жінка зустріла їх дуже ласкаво, накрила стіл і поставила велику миску каші.

   Господар був голодний і їв з великим апетитом, але маленький Клаус ніяк не міг відігнати думку про печеню, рибу та пиріг, заховані в печі.

   Під столом, коло його ніг, лежав мішок із шкірою коняки, яку він ніс – у місто продавати. Каша йому була не до смаку, от він і наступив ногою на цей мішок, а суха шкура голосно зарипіла.

– Т-сс! — сказав маленький Клаус своєму мішку, але за кілька хвилин знову наступив на нього. Шкіра зарипіла ще голосніше.

– Ей, що там у тебе в мішку? — спитав хазяїн.

– О, це в мене чарівник! — сказав маленький Клаус. – Він каже, щоб ми не їли каші, він наворожив нам повну піч печені, риби та пирогів!

– Отаке! — скрикнув господар, відкрив швидко піч і побачив там чудові страви — все, що туди заховала жінка. Він гадав, що то наворожив чарівник!

   Жінка нічого не могла сказати і витягла все з печі, і обидва вони взялися до печені, до риби, до пирогів. Тоді наступив маленький Клаус знову на свій мішок, і шкіра зарипіла.

– Що він говорить тепер? — спитав господар.

– Він каже,- відповів маленький Клаус,- що наворожив ще три пляшки вина. Вони стоять там, у кутку, за піччю.

   Мусила господиня і вино поставити. Випив селянин вина, і йому стало дуже весело. Він був би не проти того, щоб мати й собі такого чарівника, який сидить у мішку в маленького Клауса.

– А Чи може він викликати чорта? — спитав хазяїн. – Я б на нього подивився, бо я тепер веселий!

– Звичайно — відповів маленький Клаус,- мій чарівник може все, що я накажу. Правда ж? — спитав він і наступив на мішок так, що той зарипів.

– Ти чуєш? Він каже — так. Але чорт — дуже страшний, краще не треба на нього дивитися.

– Та я його анітрохи не боюсь. А який же він на вигляд?

– Та він викапаний дяк!

– Тьху! — сказав господар. – Отака гидота! Треба вам знати, я ненавиджу дяків! Але що поробиш; я ж знатиму, що це чорт, і мені не буде так противно! До того ж я зараз хоробрий! Тільки хай він не підходить дуже близько!

– От я звелю зараз це моєму чарівникові,- сказав маленький Клаус, наступив на мішок і прихилив до нього вухо.

– Що він каже?

– Він каже, щоб ми відкрили ту скриню, що стоїть у кутку. – Там причаївся чорт, але треба тримати вікно, щоб він не вистрибнув.

– Так допоможіть мені! — попросив господар і підійшов до скрині, де жінка сховала справжнього дяка, який там сидів і тремтів від жаху.

Селянин відчинив трохи віко і заглянув у скриню.

– Тьфу! — закричав він і відскочив назад. — Ну, побачив його, побачив! Точнісінько наш дяк! Та й бридота ж!

Після цього вони ще випили і так випивали до пізньої ночі.

– Чарівника цього ти мені продай! — мовив селянин. – Проси, скільки хочеш, все дам. Справді, хоч цілу мірку грошей!

– Ні, цього я не можу! — сказав маленький Клаус. – Ти ж подумай, скільки я користі маю від цього чарівника.

– Ох, мені так хочеться мати його! — сказав селянин і почав упрошувати маленького Клауса.

– Ну, нехай,- сказав, нарешті, маленький Клаус. – Ти приязно прийняв мене, дав мені переночувати, хай уже чарівник буде твій за мірку грошей, тільки дивись, насипай повніше.

– Це ти одержиш! — сказав господар. – Але скриню ти також візьми, я й години не можу тримати її вдома. Звідки я знаю, може, він і досі сидить там?

   Маленький Клаус дав селянинові мішок з висушеною шкурою і одержав за нього мірку грошей. Селянин подарував йому навіть тачку, щоб було на чому везти і гроші, і скриню.

– Бувай здоров! — сказав маленький Клаус і покотив тачку з грішми та скринею, в якій сидів дяк.

   По той бік лісу була велика, глибока річка. Вода в ній текла так швидко, що ледве можна було її перепливти. Через річку був перекинутий новий міст.

   Маленький Клаус зупинився посередині і сказав навмисне голосно, щоб дяк у скрині почув:

– Навіщо мені ця дурна скриня? Вона така тяжка, ніби камінням напхана. Я тільки заморюся тягнути її далі. Краще кину її в річку. Припливе вона до мене додому — добре, не припливе — також нічого поганого з того не буде!

   Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути в воду.

– Стривай! — закричав із скрині дяк. – Випусти мене спочатку!

– Ай! — закричав маленький Клаус, удаючи, що він налякався. – Він і досі там. Треба швидше кинути його в воду, щоб він потонув!

– Ой, ні, ні! — закричав дяк. – Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей.

– Ну, це інша справа! — сказав маленький Клаус і, відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню в воду, і вони пішли до його дому, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей.

Тепер тачка була повна грошей.

– Ну, конячку я непогано оплатив! — сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей. – От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину конячку, але я йому не скажу правди!

   І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно.

«Навіщо вона йому?» — подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки — може, щось пристане.

   Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки.

– Що це таке? — здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса. – Звідки у тебе стільки грошей?

– Та це я вчора продав шкуру своєї конячки.

– Тобі багато заплатили! — сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та й повіз у місто продавати.

– Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він на вулицях.

Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру.

– Мірка грошей за кожну,- сказав великий Клаус.

– Чи ти сказився? — закричали всі. – Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо!

– Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він далі і всім, хто питав, почому шкура, відповідав: – Мірка грошей штука!

– Він хоче нас дурити! — розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його.

– Шкури! Шкури! — передражнювали вони його. – От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! – кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били.

– Ну,- сказав він, коли повернувся додому,- буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб’ю!

Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав:

– Ти обдурив мене! Спочатку я побив моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки,- але більше ти не зможеш мене дурити!

Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув:

– Піду та й утоплю тебе!

   Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов у церкву відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса.

– Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв’язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його.

– Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус. – Я такий молодий, а вже мушу вмирати.

– А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти,- сказав чередник.

– Розв’яжи лантух!- закричав маленький Клаус. – Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш!

– З великою охотою,- сказав чередник і розв’язав лантух, з якого вистрибнув маленький Клаус.

– Але ти подивись за моєю чередою,- сказав старий і вліз у лантух.

Маленький Клаус зав’язав його і погнав корів та биків на пасовище.

   Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став куди легшим. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса.

«Он, бач, як стало легко! — подумав він. – Напевне, це тому, що я помолився».

Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув:

– Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене! Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя — бачить, іде маленький Клаус і жене череду.

– Що таке? — сказав великий Клаус. – Хіба я не втопив тебе?

– Звичайно, втопив! — сказав маленький Клаус. – Ти кинув мене півгодини тому в річку.

– А звідкіль же в тебе така чудова череда? — спитав великий Клаус.

– Це морська череда! — сказав маленький Клаус. – Я мушу розповісти тобі цілу історію і подякувати, що ти мене втопив, бо тепер я буду дійсно багатим! Ой, як було мені страшно, коли я був у лантусі! Вітер свистав мені в вуха, коли ти кинув мене з мосту в холодну воду. Я пішов зразу на дно, але не забився, бо там внизу росте ніжна, м’яка травиця. На неї я й упав. Лантух одразу розв’язався, і чудова дівчина у білосніжному платті, з зеленим вінком на мокрому волоссі взяла мене за руку і сказала: «Це ти, маленький Клаусе? Ну, на тобі спочатку маленьку череду! Недалеко звідси, на дорозі, пасеться друга, велика череда, я і її дарую тобі!» Тут я побачив, що ріка для водяних мешканців була однаково, що шлях. Унизу, на дні, ходять і їздять вони від моря, аж сюди, де річці кінець. Як там гарно! Повно квітів, свіжої трави! Риби, плаваючи в воді, шугали повз мої вуха, як пташки в повітрі. Які там гарні люди, а які череди пасуться коло рівчаків та канав!

– Але чому ти так швидко повернувся? — спитав великий Клаус. – Мене б не виманили звідти, якщо там добре.

– Ну,- сказав маленький Клаус,- це ж я не просто собі так зробив. Ти ж чув, що я тобі розповідав: морська дівчина сказала мені, що далі на шляху,- а шляхом вона називає річку,- пасеться друга череда, яку вона мені подарувала. Але ж я знаю, що річка робить закрути то туди, то сюди, і я б мусив зробити великий гак. Ні, я вирішив іти коротшим шляхом, вийти на сушу та й піти навпростець до того місця, де чекає на мене череда. Я виграю таким чином з півверсти!

– Ох, ти щаслива людина! — сказав великий Клаус. – Як ти гадаєш, а я дістану таку морську череду, коли спущуся на дно?

– Напевне! — відповів маленький Клаус. – Але я не зможу тягти тебе до річки,- ти надто важкий для мене! Якщо хочеш, дійди сам і влізь у мішок — і я тебе з великою охотою кину в воду!

– Дякую тобі! — мовив великий Клаус. – Але, якщо я там не дістану ніякої череди, я, повір мені, коли повернуся, добре одлупцюю тебе!

– Та ні, все буде гаразд! І вони пішли до річки.

Тільки череда побачила воду, так і кинулась до неї — вся худоба дуже хотіла пити.

– Бач, як поспішають! – мовив маленький Клаус. – їм хочеться швидше додому!

– Так, так, ти краще поможи мені спочатку, а то одлупцюю,- сказав великий Клаус, влізаючи у великий мішок, який лежав на спині в одного бика. – Та поклади каменюку в мішок, а то я, боюсь, не піду на дно!

– Підеш! — заспокоїв маленький Клаус. Але все-таки поклав у мішок велику каменюку, міцно зав’язав мішок і штовхнув у воду. Шубовсть! — і великий Клаус пішов прямо на дно.

– Ох, боюсь, не знайде він там череди,- сказав маленький Клаус і погнав свою худобу додому.

 

Додати коментар