Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Слоненя

Слоненя

   В далекі й давноминулі часи Слон зовсім не мав хобота. У нього був лише пухкенький і чорненький ніс, завбільшки з черевик. Слон міг ним погойдувати сюди – туди, але не міг нічого підняти чи взяти. 
   Та ось народився ще один Слон. І це вже був не такий собі Слон, а маленький Слоник великого Слона чи просто Слоненя. Воно було страшенно цікаве і докучало всім своїми запитаннями. А жило це Слоненя в Африці, й цілу Африку воно заповнило своєю невситимою цікавістю. 
   Питало Слоненя свою довгоногу тітку Страусиху, чому в неї пір'я росте саме на хвості, і довгонога тітка Страусиха била його за це своїми твердими – твердими кігтями. 
   Питало Слоненя свого довготелесого дядька Жирафа, чому в нього шкіра вся в плямах, і довготелесий дядько Жираф брикав його своїм твердим та міцним копитом. 
   І все ж Слоненя було сповнене своєю цікавістю! Питало воно свою гладку тітку Гіпопотамиху, чому в неї червоні очі, і гладка тітка Гіпопотамиха стусала його своєю широкою ратицею. 
   Питало воно свого волохатого дядька Павіана, чому дині солодкі на смак, і волохатий дядько Павіан давав йому ляпаса своєю волохатою лапою. 
   І все ж таки Слоненя було сповнене цікавістю! Слоненя питало всіх і про все, що тільки бачило, чуло, відчувало, нюхало чи торкалося, — і всі дядьки й тітки неодмінно били його. І все ж Слоненя було сповнене своєї цікавістю! 
   Одного чудового ранку, саме на весняне свято Рівнодення, цікавому й допитливому Слоненяті спало на думку нове запитання, з яким воно раніше ні до кого не зверталось. Слоненя запитало: 
— А що Крокодил їсть на обід? 
   І тут усі одразу голосно й грізно гукнули: «Цить!» — і одразу ж усі разом дали йому доброго причухану. 
А коли з цим було покінчено, Слоненя пішло собі геть. 
   Раптом у колючому кущі «Зажди-трішки» воно побачило маленьку пташину, на ім'я Колоколо. І Слоненя сказало: 
— Татко відлупцював мене, і мама відлупцювала мене, і всі мої дядьки й тітки також відлупцювали мене за мою невситиму цікавість. І все ж таки я хочу знати, що Крокодил їсть на обід? 
Тоді пташка Колоколо відповіла йому сумним голоском: 
— Іди до берегів великої сіро – зеленої мілкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, — там ти дізнаєшся! 
   Наступного ж ранку, коли скінчилося весняне свято Рівнодення, невситимо цікаве Слоненя взяло з собою сто фунтів бананів (таких дрібненьких, у червоній шкуринці), сто фунтів цукрової тростини (такої довгої, з рожевою шкіркою), сімнадцять динь (у зеленій поренаній лушпайці) і сказало всім своїм родичам:

— Ну, прощавайте! Піду я до великої сіро – зеленої мілкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, та дізнаюся, що Крокодил їсть на обід. 
   І всі родичі знов його добре відлупцювали «на щастя», хоч Слоненя дуже чемно просило не турбуватись про нього. Так воно і пішло. 
І хоч Слоненя трохи сердилось на родичів, але ніскілечки не дивувалось; воно їло собі дині, гублячи лушпайки по дорозі, бо тоді ще не могло їх підбирати. 
   Вийшло Слоненя з тієї місцевості, де тепер стоїть місто Грем, а прийшло до Кімберлея; з Кімберлея воно попрямувало в країну Кама, а з країни Кама потяпало на північний схід і все їло дині, аж поки, нарешті, дісталося берегів великої сіро – зеленої мілкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, — саме того місця, про яке йому казала пташка Колоколо. 
   Але ж ти знай і добре – добре запам'ятай, що до цього тижня, дня, години і навіть хвилини це невситимо цікаве Слоненя ніколи не бачило Крокодила і зовсім не знало, який він з себе. Тож йому аж млосно робилося від невситимої цікавості. 
   Перший, хто йому зустрівся, був Перістий-Скелястий Удав-Пітон, що обвився навколо скелі. 
— Прошу пробачення, — спитало його Слоненя якнайчемніше, — та чи, бува, не траплялось вам бачити в цих невідомих мені краях таку істоту, як Крокодил? 
— Чи не траплялось мені бачити Крокодила? — перепитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон страшним і зневажливим голосом. — А про що ти ще запитаєш? 
— Дуже прошу, вибачте мені, — повело далі Слоненя, — та чи не скажете ви, що Крокодил їсть на обід? 
   Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон швидко розкрутився, сповз зі скелі й дав добрячого ляпаса Слоненяті своїм лускатим замашним хвостом. 
— От чудасія, — буркнуло Слоненя, — і тато, й мама, і дядько, й тітка, що вже казати про мою другу тітку Гіпопотамиху та другого дядька Павіана, — всі стільки били мене за мою невситиму цікавість. А тепер і тут мене побито і чи не за те саме. 
   Слоненя дуже ввічливо попрощалося із Перістим-Скелястим Удавом-Пітоном, допомогло йому знов обкрутитись навколо скелі, а саме пішло далі, знову трохи сердите, але ніскілечки не здивоване. Живилося воно динями й губило скрізь лушпайки, бо тоді ще не могло їх підбирати. Так воно йшло – йшло і прийшло аж до самісіньких берегів великої сіро – зеленої мілкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, і там наступило зненацька на якусь товсту й велику колоду. Одначе то була не колода, то був справжнісінький Крокодил, і Крокодил моргнув одним своїм оком! 
— Прошу пробачення, — промовило Слоненя дуже ввічливо й чемно. – Чи не траплялось вам бачити Крокодила в цих незнайомих мені краях? 
   Тоді Крокодил моргнув і другим своїм оком, і підняв половину свого хвоста з річкового мулу. 
   Слоненя дуже ввічливо відступило назад, бо йому не хотілося бути побитим ще раз. 
— Підійди ближче, маля! — сказав Крокодил. — Чому ти про це питаєш? 
— Прошу пробачити мені, — відповіло Слоненя дуже ввічливо й чемно, — але тато бив мене, і мама теж била, що вже казати про довгоногу тітку Страусиху та довготелесого дядька Жирафа, які ще дужче били мене, тільки не так, як гладка тіточка Гіпопотамиха з волохатим дядьком Павіаном. Але найдужче вдарив мене нещодавно Перістий-Скелястий Удав-Пітон своїм лускатим замашним хвостом. Отже, коли й ви хочете мене побити, то смію вам сказати, що більше цього не бажаю. 
— Підійди ближче, маля, — сказав Крокодил, — бо я і є той, кого ти шукаєш. Я – Крокодил, — і, на доказ того, що він каже правду, Крокодил пустив крокодилячу сльозу. 
   Слоненяті аж серце зайшлося. Важко переводячи дух, воно стало навколішки й промовило: 
— То ви і є той, кого я так довго шукав? Тоді скажіть мені, будь ласка, що ви їсте на обід? 
— Підійди ближче, маля, — промовив Крокодил, — і я скажу тобі тихесенько на вухо. 
   Слоненя нахилило голову до смердючої ікластої крокодилової пащі, а Крокодил — хап! — та й спіймав його за малесенький ніс, який до того тижня, дня, години і навіть хвилини був справді ж не більший за добрий черевик, тільки набагато корисніший. 
— Я гадаю, — сказав Крокодил, і промовив він це крізь зуби, я гадаю, що сьогодні почну свій обід із Сло-не-ня-ти! Слоненятко ж почувши такі слова, дуже розгнівалось і закричало в ніс: 
— Пустіть ме-ме-не, ме-мені бо-о-оляче!

Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз зі скелі й сказав: 
— Послухай-но, юний мій друже, якщо ти зараз же, цієї миті не потягнеш з усієї сили, скільки її в тебе є, то, на мою думку, твоє знайомство з цим товстошкірим чувалом (так він назвав Крокодила) скінчиться дуже погано. Він втягне тебе в річку, не встигнеш і писнути! 
   Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон. Тоді Слоненя присіло на свої куценькі задні ноги, а передніми вперлося в землю, і почало тягти. Воно тягло, тягло щосили, аж почав витягуватись його ніс. А Крокодил посунувся глибше у воду і так почав бити хвостом, що спінив геть усю річку, і теж тяг, тяг і тяг. 
   А ніс у Слоненяти тим часом розтягувався й ріс. Воно вже сіло на всі чотири опецькуваті ніжки й тягло, тягло, тягло, і ніс його розтягувався дедалі дужче й дужче. А Крокодил молотив хвостом, мов величезним веслом, і теж тяг, тяг і тяг, і з кожним ривком ніс Слоненяти робився все довшим та довшим, а Слоненяті стра-ше-е-нно боліло! 
   І от Слоненя відчуло, що сунеться в річку, і воно промовило в ніс, який тепер витягся на цілих п'ять футів: 
— Ой-йой! Я вже не можу! 
   Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз на берег, обвився подвійним вузлом навколо задніх ніг Слоненяти й сказав: 
— Ах ти ж дурненький, недосвідчений мандрівнику! Нам слід напружити всі сили, бо коли ми цього не зробимо, то, як я вже бачу, ота вкрита панциром звірина з хвостом – пропелером (так він назвав Крокодила) вкоротить твій юний вік. 
   Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон. І взявся він тягти Слоненя, а Слоненя йому допомагати. І Крокодил також тяг. Але Удав-Пітон і Слоненя тягли дужче, і Крокодил, нарешті, випустив ніс Слоненяти й так шубовснув у воду, що луна покотилась по всій ріці Лімпопо — від її верхів'я аж до синього моря. 
   А Слоненя — лясь! — та й сіло на землю і зразу сказало Перістому-Скелястому Удаву-Пітону: 
— Дуже вам вдячний! 
   Тоді воно глянуло на свій ніс і почало його пестити, загортати в свіже бананове листя, опускати у велику сіро – зелену мілку ріку Лімпопо, щоб хоч трохи його остудити. 
— Навіщо ти це робиш? — спитав Удав-Пітон. 
— Даруйте, — відповіло Слоненя, — але мій ніс втратив усякий фасон, і я чекаю, коли він покоротшає. 
— Довго ж тобі доведеться чекати, — сказав Пітон. — А проте не кожен знає, що для нього добре. 
   Три дні сиділо Слоненя біля річки, чекаючи, коли ж його ніс покоротшає. Але ніс і не думав коротшати, а саме Слоненя від того, що весь час дивилося тільки на ніс, стало трохи косооким. Тепер ти розумієш, що Крокодил розтяг Слоненяті носа і зробив з нього справжній хобот, точнісінько такий, який є нині в кожного слона. 
   Третього дня надвечір прилетіла муха й дуже боляче вкусила Слоненя в плече. Та Слоненя, перш ніж воно саме щось збагнуло, підняло хобот і самісіньким його кінчиком убило ту муху на місці. 
— Ось тобі перша користь! — сказав Удав. — Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А тепер спробуй щось з'їсти. 
   І Слоненя, перш ніж саме воно щось збагнуло, простягло хобот, вирвало цілий жмут трави, обтрусило її й запхало собі в рот. 
— Ось тобі друга користь! — сказав Удав-Пітон. — Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А як, по-твоєму, чи не занадто сьогодні пече сонце? 
— Авжеж, ваша правда, — відповіло Слоненя. 
   І воно, перш ніж саме щось збагнуло, втягло в хобот мулу з берегів ріки Лімпопо і заляпало ним собі голову, і прохолодна болотяна шапка розповзлась аж до самих вух. 
— Ось тобі третя користь! — сказав Удав. — Ну, а що ти тепер думаєш про ляпаси? 
— Вибачте мені, — відповіло Слоненя, — але особисто я їх зовсім не хотів би. 
— А може, ти хотів би комусь іншому дати ляпаса? — спитав Удав. 
— Аякже, звичайно, хотів би! — відповіло Слоненя. 
— Ну так-от, скоро ти переконаєшся, як чудово можна давати ляпаси твоїм новим носом. 
— Дякую вам, — відповіло Слоненя, — я запам'ятаю ваші слова. А тепер час мені рушати додому, до своїх любих родичів, — та й випробувати свій новий ніс. 
   І Слоненя пішло через усю Африку, погойдуючи та помахуючи хоботом. Коли йому хотілось поласувати плодами, воно зривало їх просто з дерева, а не чекало, поки вони самі впадуть на землю, як робило раніше. 
   Коли йому бажалося трави, воно виривало її хоботом просто з землі, а не ставало на коліна, як робило це раніше. Коли насідали мухи, воно ламало гілку і, наче віялом, відганяло їх. Коли ж нестерпно пекло сонце, воно, ніби шапкою, покривало грязюкою голову. 
   А коли Слоненяті ставало сумно під час його довгої мандрівки по Африці, воно наспівувало в хобот пісеньки, і той спів був гучніший за десять мідних сурм. 
   Слоненя навмисно збочило з дороги, щоб розшукати гладку Гіпопотамиху (не ту, що доводилась йому тіткою), і добре відлупцювало її своїм хоботом. Отак воно й переконалося, що Удав-Пітон сказав йому чистісіньку правду. Дорогою Слоненя ще й визбирало всі ті лушпайки з динь, які воно погубило, йдучи на Лімпопо, бо Слоненятко це було охайним і культурним. 
   І от, нарешті, одного темного вечора повернулося Слоненя до всіх своїх любих родичів, скрутило хобот і сказало: 
— Як поживаєте? 
Всі були дуже раді бачити його, і всі в одно гукнули: 
— А йди-но сюди, ми ще надаємо тобі ляпасів за твою невситиму цікавість! 
— Пхе! — сказало Слоненя. — Певно, ніхто з вас і не знає, як треба по-справжньому давати ляпаси. А от я знаю і зараз вам покажу.

   Слоненя розкрутило хобот і так уперіщило ним двох своїх любих братиків, що ті аж ногами вкрилися. 
— О, клянемося бананами! — заверещали вони. — Де це ти навчився таких прийомів і що ти зробив із своїм носом? 
— Це Крокодил з великої сіро – зеленої мілкої ріки Лімпопо зробив мені такий ніс, — відказало Слоненя. — Я спитав, що він їсть на обід, і він на згадку про нашу зустріч обдарував мене таким хоботком. 
— Та й негарний же він у тебе, — зауважив його дядько, волохатий Павіан. 
— Хай так, — відповіло Слоненя, — зате мій хобот дуже корисний. І воно вхопило волохатого дядька Павіана всього лиш за одну його волохату лапу та й пожбурило до шершнів у гніздо. Потім це негідне Слоненя по черзі почало гамселити всіх своїх любих родичів і доти їх било, аж поки їм дух забило, і всі вони страшенно здивувались. 
   У довгоногої тітки Страусихи капосне Слоненя повисмикувало все пір'я з хвоста. 
   Довготелесого дядька Жирафа воно спіймало за задню ногу і протягло через колючий терновий кущ. 
   Гладкій тітці Гіпопотамисі Слоненя дмухнуло і крикнуло у вухо, коли та по обіді задрімала в болоті. Та нікому не дозволило воно чіпати пташку Колоколо.

   Нарешті Слоненя так насолило всім своїм любим родичам, що всі вони наввипередки побігли до берегів великої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, щоб і їм Крокодил поробив нові носи. А коли вони повернулись додому, то вже ніхто з них не бив Слоненяти, і відтоді усі слони, яких тобі доведеться бачити, й усі ті, яких тобі не доведеться бачити, мають точнісінько такі самі довгі хоботи, який придбало собі невситимо цікаве Слоненя.

Додати коментар