Як Чорне стало Білим

   Не завжди те зло, що видається нам поганим. Не завжди те чорне, що здасться чорним. Матінка-Земля пізньої осені теж спустошено чорна, але навесні вона вдягне барвисто-зелене вбрання, літом буде різнобарвно-квітучою, а зимою – сліпучо-білою. В житті немає абсолюту. Немає тільки білого і тільки чорного. Немає абсолютно добрих, чи абсолютно злих людей. У кожної людини є одне і друге в однаковій мірі, і лише вибір людини зумовлює її служити або добру, або злу.

   То не тумани стеляться долом, то пилюка здіймається від бігу турів. То не грім гримить – то б'ють об землю копитами тури золоторогі. До каменю Чорного, до річки Смородинки прибігли вони води стуленої напитися. Зустрічав їх Вадко – син Змія, володаря царства підземного.

— Розкажіть, тури золоторогі, звідки шлях ваш пролягає? Що дивного в світі бачили? Чим серце тішили? – звернувся Вадко до турів.

— Повертаємося ми з Вирію Світлого, – промовляли тури, – дивного нічого не бачили. Милувала наше око діва дивна в краю далекім. На берег вона виходила. Стан стрункий, мов у берізки. Русу косу вона розплітала, зорі по траві розсипала. Блакиттю очей чарувала. Перекидалася діва на білого лебедя й на хвилях морських гойдалася. Гойдалася і сльози-перли в морі губила.

— Ой, ви тури, мої золоторогі, то не діва була дивна, – з сумом промовив царевич, – то Макош матінка була. А перли її – то сльози. Видно, задумав мій батечко чорну справу.

   Перетворився Вадко на тура, раз стрибнув – гори перескочив, перетворився на щуку – море переплив, перетворився на ясного сокола – в небо злетів, до Кавказьких гір долетів, до родинного замку. Сів сокіл на віконечко батьківської опочивальні, прислухається. А в світлиці Чорний Змій з царівною розмовляє:

— Вирішив я, доню, весь світ підкорити. Мало мені бути володарем підземного світу. Хочу у Вирії володарювати. Хочу золотих яблук скуштувати і вічну молодість мати, – із запалом розповідав Чорний Змій.

— Ніхто досі не осмілився на Вирій посягати. Ніхто не зумів яблук золотих із саду Сварога здобути. Полиши, батечку, думку, – просила Параска, сестра Вадка.

— Та досі ніхто не зміг зрівнятися зі мною в силі. Немає воїна, що вийде проти мене. Ніхто мене не зупинить. То кому, як не мені, мати владу над всесвітом? – не вгамовувався Змій.

— Сон недобрий я бачила, – боязко почала Параска, – з заходу прилетів сокіл ясний, а зі сходу орел темний. І вони зійшлися в бою кривавому, і переміг сокіл орла, повищипував йому пір'я, пух розпустив по світу.

— Ну і що твій сон пророкує? Перемогу володарю темного світу? – запитав збентежений батько.

— Навпаки. Сокіл ясний – це син твій Вадко, орел темний – це ти, батьку. Не ходи на Вирій, не піднімай військо Чорне, бо загинеш від рук сина рідного, – пояснила донька.

— Ха-ха-ха, – грізно сміявся володар підземного царства. Щоб мій син Змієвич пішов проти мене? Не може бути. Все, що породжує зло є злом. Він не такий як усі ми, він має певні вади. Але він зло!

— Але, батьку, – хотіла, щось сказати Параска, та Змій перебив її.

— Я не дозволю, щоб мені перечили! – грізно вигукнув він і вдарив доньку.

   Не стерпів Вадко, за сестру образився, влетів у світлицю соколом, вдарився об землю і став леґенем.

— Не дозволю насилля над сестрою! Не пробачу, що постав ти проти Бога Вишнього! – грізно промовив Вадко. – Не підеш ти у Вирій війною, не отримаєш яблук молодильних.

— Проти батька рідного виступаєш? То ж скуштуй гостинця батьківського! – закричав володар Зла і перетворився на змія трьохголового.

   Не розгубився син, вихопив меча молодецького. Та не зміг першим напасти на батька. А змій цим скористався і дихнув на Вадка полум'ям пекельним так, що аж постоли сина зайнялися. Тоді не на жарт розлютився леґінь і одним ударом могутнього меча відтяв три потворні голови. Тут розсипався змій на безліч зміячок, що розповзлися по закутках.

   І став Вадко по праву правителем підземного царства. І володарював він над нечистою силою, над духами зла.

   Йшли дні, неділі. Дерева хизувались, міняючи вбрання: зелене, жовте, біле. А нечиста сила невгамовно намовляла Вадка заволодіти світом. То Вій, найстрашніший і найсильніший мешканець потойбічного світу, прийде і розмову заведе:

— Ой, ти славний Вадко, великий владико! Чи не хочеш ти весь світ завоювати? Чи не хочеш бути єдиним правителем? Чи не хочеш ти яблук Вирію?

То Параска докучає:

— Яблука Вирію не можна силою отримати, отже можна хитрістю заволодіти ними. Ти зможеш їх здобути, мудрий Вадко.

   Вадко тікав від цих розмов до каменю Чорного, до річки Смородинки. Ще змалку, коли тривожні думки не давали спокою, прибігав він сюди і довго вдивлявся в бистрі води ріки, чекаючи золоторогих турів. Ось і тепер прийшов він на своє улюблене місце, бо розмови про владу над усім, про вічну молодість не давали йому спокою. Старий Змій був правий, Вадко був породжений силами зла, і зло було притаманне йому, тому й хотілося всього, про що говорили йому. Тому сумління гризло його чорну душу, він довго боровся з "хочу" і "не можна".

   То не тумани стелилися долом, то тури, піднімаючи пилюку, бігли до Смородинки.

— Ой ви, тури золоторогі! Розкажіть, тури, звідки шлях тримаєте? Що дивного бачили в світі? Чим серце радували? – спитав Вадко, коли тури води студеної напилися.

— Були ми затри моря, в тридесятому царстві. Нічого дивного не бачили. Серце радували співом жар-птиці, око милували її красою. Пір'я птиці мов з чистого золота, ще й оздоблене дорогоцінним камінням, очі її – мов два смарагди. Пісня її мов плескіт води, мов подих Стрибога, легка і привітна. Яблучка золоті жар-птиця стереже.

— Ой ви, тури мої золоторогі! Це не жар-птиця, це Леля Сварогівна по саду Вирія гуляє, пісні дивні співає. Її врода ще краща за красу жар-птиці.

   І не роздумуючи більше й миті, перетворився Вадко на золоторогого тура. Раз стрибнув – гору перестрибнув, другий раз скочив – іншу перескочив. Перетворився він на щуку – море переплив, перетворився він на вовка – ліс перебіг. Став ясним соколом – поля й долини перелетів. Прилетів у сад Вирію. Сів на яблуньку, душу тішить: " Ось вони – золоті плоди, яких так прагнув батько. Ось вони – руку простягнув і маєш вічну молодість. Ось він сад заповітний, в якому усі прагнуть побувати, який хочуть усі здобути." Злі, недобрі думки почали крутитися в голові підземного володаря: як сад здобути, як світом заволодіти. Та чарівний спів відірвав його від солодких думок. Весняно привітна дівчина по траві ступала, та траву не пригинала. Висока і струнка, вона собою світ закривала. Русе волосся в косу заплітала. Барвистий вінок на голові мала. Щічки рум'яні, вуста пелюсткові. В очах її блакить небесна. Задивився на це диво Сокіл Ясний, на гілці похитнувся, до ніг красуні впав, об землю вдарився і красенем леґенем став. І промовив Вадко до красуні:

— Діво красна, Леле прекрасна. Летів я сюди, гадку мав світом заволодіти, та тебе побачив, і серце зомліло. Не потрібно мені ні світу, ні півсвіту. Лише дозволь тебе любити, красою твоєю милуватися, пісень твоїх слухати.

   Сторожа, що сад сторожила, голос чужий почула та й кинулася шукати чужинця. Галас здійняла. Не дочекався Вадко відповіді від Лелі, перетворився на сокола, злетів у синє небо, лише пір'я з крила загубив. Впало те пір'я до ніг Лелі пригожої. Підняла вона його, в рукав сховала і в світлицю свою принесла. Сподобався дівчині леґінь. Тіло в нього богатирське. Волосся кольору дубової кори на плечі спадає. Очі прекрасні, а в них мужність, відвага, настирність і ніжність. Не схожий Вадко на мешканців Вирію, виділяється він і з чорної зграї. Здається, все при ньому, а все ж не такий. Тому й ім'я таке отримав, що відрізнявся поміж нечистої сили як красивою зовнішністю, так і загадковою душею.

   Цілий день Леля потай від сестер розглядала пір'я, а ввечері тихо промовила:

— Соколе Ясний, легеню прекрасний, почуй мій голос, спустися з піднебесся, прилети до мене.

   Почув Сокіл, що в небі літав, хмари розганяв, Лелене прохання і стрімголов кинувся вниз. Влетів в покої коханої дівчини, вдарився об землю і став леґенем. І потекла розмова задушевна і посипалися слова щирі, ласкаві. Так би і всю ніч розмовляли і веселилися, якби сестри Лелені не почули. Прибігли сестри до Леленої світлиці, в двері постукали. Перетворився Вадко на сокола і випурхнув у віконце. Сестри вбігли у світлицю, а там одна Леля з кутка в куток походжає і слова нової пісеньки промовляє.

— Леле, з ким ти щойно розмовляла? З ким веселилася, жартувала? – занепокоїлися сестри.

— Що ви, сестриці. Я ж сама в світлиці. Нікого тут не було. Я сама з собою розмовляю і пісню нову складаю про зорі прекрасні на килимі неба, про Сокола Ясного, легеня прекрасного.

   Переглянулися сестри, нічого не відповіли і залишили Лелю саму.

   Вдень Сокіл Ясний по небу кружляв, купався в білих хмарах, здалеку любувався Лелею, а ввечері, як тільки дівчина покликала його, прилетів і на віконце сів. В покої залетів, на легеня перетворився. І знову розмова солодка, з веселощами і жартами, заполонила світлицю. Та сестри Лелені не спали, під її дверима на гостя чатували. Лише почули, що Леля з кимось розмовляє, хутко побігли до батька.

— Батьку, батьку! – навипередки гукали сестри. – У світлицю до Лелі хтось проник. Вона з ним розмовляє, сміється.

   Обурений Сварог поспішив до доньки. Здалеку почула Леля важкі кроки могутнього коваля.

— Ой, лишенько, батько іде! – прошепотіла вона.

— Не хвилюйся. Мене вже нема, а завтра я знову прилечу, лише поклич мене, – заспокоїв Вадко, перетворився на сокола і вилетів у вікно.

— Ану, доню, показуй , хто тут у тебе! – грізно наказав Сварог, переступаючи поріг Леленої світлиці.

— А хто тут може бути, батечку? Лише я і мої пісні, – відповіла збентежена дівчина, ховаючи пір'ячко в рукав.

— І справді нікого, – спантеличено помітив Сварог. – Що ж ви, Живо і Маринко, на сестру наговорюєте? І мене від справ відриваєте.

   Сварог пішов. Сестри переглянулися і недобре подивилися на Лелю. Заздрісно їм було, що Леля не хоче показати їм свого гостя, образливо було, що водить їх за ніс. Та Леля не помітила злих сестриних поглядів, не запідозрила біди, бо не сподівалася, що сестри шкоду можуть зробити. То мабуть правду говорять, що закоханні – сліпі. Вдень, поки Леля по саду ходила, квіти леліяла і пісень співала, повтикали Жива і Маринка голок у вікна Леленої світлиці. Ввечері покликала Леля Сокола. Прилетів він до неї, та не зміг влетіти. Довго бився він об рами, пробираючись в світлицю. Поранив птах себе сильно і, зрошуючи підвіконня кров'ю, промовив тоді він до Лелі:

— Не можу, кохана Леле, я тут більше зоставатися, не можу з тобою зустрічатися. Голки колючі моє тіло порвали, пір'я повисмикували. Час мені додому повертатися, бо загину тут. Якщо любиш мене, якщо хочеш бачити, то шукай за три моря, за три царства, біля гір Кавказьких. Шлях туди важкий. Сходиш три пари взуття, з'їси три торби хліба, поки дійдеш. А тепер прощавай!

   Знявся поранений птах у небо, і чорнота немов поглинула його. Цілу ніч проплакала Леля, а зранку зібралася в дорогу далеку. До батька прийшла і попросила:

— Відпусти мене, батьку, в дорогу далеку. Видно, так Долею вирішено – відправлятися мені до гір Кавказьких.

— Чому бути, того не минути, – загадково промовив Сварог і додав, – ну, що ж, іди.

   І пішла Леля полями неосяжними, лісами дрімучими. Переходила через гори круті, перепливала ріки бистрі. Літом сонце її зігрівало, зимою мороз не чіпав. В діброві сили черпала, і далі йшла. Три літа йшла, три торби хліба з'їла. А коли їжа закінчилася, то звірята з лісу почали приносити їй гриби та ягоди. Три пари чобіт зносилося, і пішла тоді Леля босою. Об каміння ноги оббивала, об коріння дряпала. А там, де падали краплинки крові з поранених ніг, виростали яскраво червоні квіти. Коли дерева почали міняти зелене листя на жовте, а привітний вітерець змінився частими дощами, набрела Леля в лісі на самотню хатину. В двері дівчина постукала. Їй відчинила стара жінка в одязі поношеному, але чистому. Бабуся була худорлява, згорблена, із запалими щоками, гачкуватим носом і сумними очима. Старість не змогла згасити краси цієї жінки.

— Проходь, люба, проходь, – запросила жінка Лелю, – хто ти? І звідки шлях тримаєш?

   Розповіла дівчина бабусі, хто вона, і кого шукає. Та журба в бабусиних очах не давала Лелі спокійно говорити, тому вона спитала:

— А хто ти, бабуся? Чому живеш тут сама, так далеко від людей?

— Я зовсім не бабуся. Хоч усі мене так називають, – гірко посміхнулася жінка, – мені і тридцяти п'яти зим ще немає. Звуть мене Яга. Колись і я була вродлива. Був у мене чоловік, відважний богатир, якого я безмежно кохала. Та загинув він в бою із Лютим Змієм. Гірко тужила я за ним. Та Злу цього було мало. Наслала на мене Мара своїх сестер Журбу і Пропасницю. Мало до смерті вони мене не замучили. Куди б я не йшла, вони рушали слідом. І сушили мене, і гризли мене – так я і втратила свою красу, і мало не розум. Спочатку я озлилася на людей, стала непривітною, злою, і навіть шкоду почала робити. Та добро, яке завжди жило в мені, перемогло. Я змогла перебороти злих духів. Але залишатися в поселенні не було сили. Тому і пішла шукати, сама не знаю чого. Так, блукаючи, я зайшла в цей ліс і віднайшла цю хатину. Тут і живу тепер на межі двох світів і допомагаю перехожим. Лісовик – мій добрий приятель, часто відвідує мене, та й звірята заглядають до мене. Так що я не сама. І знаєш що? За твою любов і відважність я допоможу тобі віднайти Вадка. Зараз лягай спати, відпочинь, а зранку – вирушиш в дорогу.

   Яга не збрехала. Як тільки перше проміння торкнулося сонної землі, розбудила вона Лелю, нагодувала і дала їй невеликий клубок ниток і золоту тарілку із срібним яблуком.

— Кинеш цей клубок на землю і він приведе тебе туди, куди загадаєш. Покотиш яблуко по тарілці – побачиш того, кого схочеш побачити. А зараз йди. Не гай часу, – промовила Яга.

— Спасибі тобі, Яго. Якщо образила тебе чим, прости мені. – сказала на прощання Леля.

— За любов тобі все прощається, – загадково відповіла Яга і зачинила за собою двері.

   І пішла Леля лісом осіннім за клубочком-дороговказом. Довго вона йшла. Вже мороз трусив міхами і посипав землю білим пухом, коли добралася дівчина до Кавказьких гір. Повстав перед нею Чорний замок з високими непрохідними мурами. Перед Чорною брамою клубок зупинився. Стала красуня гадати, як їй в замок проникнути, як Вадка побачити, адже злі сили палац стережуть. Сіла дівчина на камінь, витягнула тарілочку золоту, покотила по ній яблуко срібне. Побачила Леля сумного Вадка, що походжав темними палатами. І серце защеміло, бо коханий так близько, а до нього не дістатися. А над замком в цей час Параска чорною вороною пролітала. Побачила диво-цяцьку в руках у незнайомки і дуже захотілося їй мати таку. Спустилася вона з піднебесся, вдарилася об землю, перетворилася на смугляву діву. Підійшла до Лелі і попросила:

— Продай, красуне, забавку. Нащо вона тобі? Що хочеш за неї проси, все віддам, все зроблю.

— Ця річ дарована. Вона не на продаж…, – хотіла відмовити Леля, та раптом додала. – А ти, напевно, із-за мурів прилетіла? Ти там мешкаєш?

— Ну, – Параска схвально кивнула головою.

— Якщо допоможеш мені в замок пробратися і володаря побачити, то я тобі її подарую, – запропонувала Леля.

— А навіщо тобі бачити Вадка? – поцікавилася підземна царівна.

— Любий він мені. Три довгих літа його шукаю. Одежу зносила, взуття порвала. Допоможи – і тарілка твоя.

   Замислилася Параска. Пильно глянула на незнайомку. Втома і труднощі, з якими Леля поборола важкий і довгий шлях, не згасили її краси. Очі і далі віддзеркалювали небесну блакить. Хоч одежа на ній і порвана, та видно було, що вона не проста смертна. Та й Вадко після того, як побував в садах Вирію сильно змінився. Він і слухати більше не хотів про владу над світом. Все походжав темним замком. Не перекидався більше на яструба, не літав під хмарами, не збивав диких качок, не перекидався на вовка, не скакав лісами, не полював зайців. Здогадувалася Параска, що з братом щось трапилося, а що не знала. А тепер, коли побачила Лелю, все зрозуміла. Та не хотіла зла сестра віддавати брата, та забавка приглянулася. Тоді надумала вона, як здобути тарілочку і не дати зустрітися закоханим.

— Ну, що ж, чекай тут. Ввечері я прийду за тобою, – промовила Параска.

   А сама поспішила в замок, бо сонечко вже майже сідало. А їй потрібно було ще дещо зробити. У своїх покоях заварила Параска чаю з дурманом і сон-травою і принесла його брату.

— Брате, мій любий. Вже три літа ти місця собі не знаходиш. Птахів не полюєш, звірів не полошиш, риб не ловиш, серце не веселиш. Може розкажеш, що сталося в садах Вирію. Може ти тужиш за кимось?

— За яблуками з Вирію. Ніяк не наважуся їх скуштувати, а так хочеться, – схитрував Вадко.

   Та Параска відчула хитрість, побачила, як змінилося при цих словах обличчя брата, бо не вмів він дурити.

— Ось, випий узвару. Заспокій серце, – запропонувала сестра.

   І володар підземного світу, не сподіваючись нічого дурного, випив і одразу ж заснув міцним і непробудним сном.

   А Параска, задоволена своїм вчинком, спустилася за Лелею, провела її в покої брата, забрала тарілочку і, зачиняючи за собою двері, зухвало промовила:

— У тебе тільки одна ніч. Зранку, якщо слуги зла знайдуть тебе тут, то роздеруть. З першим промінням сонця я прийду по тебе.

   Довго будила Леля Вадка, та не чув він коханої. Слова ніжні до нього промовляла, просила, благала, та не поворухнувся він. Стомлена, зморена дорогою Леля, просиділа біля Вадка всю ніч. А коли сходила ранкова Зоря, пекуча Лелина сльоза впала на щоку Вадка, і пробудився він.

— Що ти тут робиш, кохана? – запитав здивований юнак.

— Ти ж казав, що якщо я люблю тебе і хочу бачити, щоб знайшла тебе в горах Кавказьких. Я й прийшла. Сльозами і кров'ю Матінку-Землю оросила, три торби хліба з'їла, і тебе віднайшла. У Параски диво-тарілку виміняла на ніч з тобою, а ти все спиш, – плачучи промовила Леля.

— Ось воно що. То Параска мене обпоїла дурманом, щоб ми не зустрілися. Але ти прийшла за мною. Я так довго чекав на тебе… Але тобі не можна тут залишатися… Зараз налізе нечисть підземна… Давай втечемо! Разом! – запропонував Вадко.

   Леля хитнула головою, і два соколи вилетіли у вікно, якраз в ту мить, як Параска відчиняла двері у Вадкову опочивальню. І полетіли вони в небі птахами гордими, попливли щуками у водах студених, побігли вовками в лісах дрімучих, поскакали турами в горах високих. Довго шлях тягнувся, поки порошила землю Матінка-Зима.

   Коли ж Параска прийшла по Лелю і побачила, що немає ні брати, ні дівиці, завила сиреною. Всю нечисту силу на ноги вона підняла і наказала наздогнати втікачів. І розповзлися злі духи по світу, шукаючи Вадка і Лелю. В лісі дрімучому набрели вони на хатину Яги.

— Куди шлях тримаєш, Параско? Куди нечисть гониш? – спитала Яга, побачивши розлючену царівну підземелля.

— Хочу володаря підземного царства назад повернути. Втік він з дівицею. А її заморю, замордую, засушу…, – іскри аж сипалися з очей розлюченої Параски.

— Ану, вгомонися, зупинися, нечиста сило! Мене послухай, – грізно промовила Яга, – Леля весь світ заради кохання пройшла, себе не шкодувала, життя мало не поклала. А ти, потворо пропаща, проміняла брата на забавку. Не смій їх чіпати! Бо зі мною будеш мати справу. Ти ще не забула, хто я? Я заступниця скривджених, я та, що Мару подолала.

   Раптом у лісі стало темно. Прогримів грім і вдарила блискавка. (І це зимою!) Загукав пугач, завив вовк, заворушилися дерева, затріпотіли гіллям кущі. Страшно стало Парасці. Хоч і Чорного бога вона донька, та не в силах була змагатися з мудрою Ягою, з лісовими мешканцями та й із самим Перуном. Відступила вона.

— Гей, потворо! – гукнула Яга. – А тарілку віддай.

Налетіла Яга на Параску сірим вихором і вихопила з рук її тарілку золоту із срібним яблучком. Так, що чорна царівна не бачила вже і не знала, де знаходиться її брат.

   А Леля і Вадко без перешкод дісталися Вирію. Переодяглася Леля в одяг чистий, нарядний і з соколом на плечі прийшла до батька рідного.

— А! Повернулася, – зрадів Сварог, – ну, розповідай! З ким соколицею в небі літала, з ким вовчицею по лісу бігла, з ким щукою по ріках плавала, з ким турицею золоторогою по горах скакала?

— Ніщо від тебе, батечку, не приховаєш, – без краплі здивування промовила Леля і стрясла плечем.

Злетів Ясний Сокіл, вдарився об землю і став леґенем.

— Що ж, – посміхнувся Сварог, – видно, Макош так розсудила, видно, Долею так зав'язано, що бути вам чоловіком і дружиною. Прийміть від мене дарунки.

І Сварог простягнув на своїй великій, мозолистій долоні дві обручки:

— Сам викував. Для тебе, Леле, старався. Хай благословлять вас Боги.

   І відіграли пишне, веселе весілля. І могутні Боги: Лада і Сварог, Перун і Дана, Стрибог і Велес були на цьому весіллі. Не забули і про Ягу. Всі щиро вітали Лелю і Вадка, який заради кохання відмовився від чорних думок і підземного царства. Отак Чорне стало Білим.