Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Як Іван ходив до сонця

Як Іван ходив до сонця

   Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав оженитися. Та найфайніший леґінь без кавалка поля, коня і корови не вар­тий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував кринич­ною водичкою і чекав, аби лошачок виріс у доброго коня. Лошачок підріс, а в легіня — ні воза, ні плуга, ні борони.

Пішов Іван до пана:

— Прийміть мене на службу.

— Добре, — каже пан, — служи коло коней.

   Зайшов парубок до стайні. А там було багато візни­ків — таких злих, як пси. Вони чомусь не злюбили хлопця від першого дня. Вибрали старих і найзамазаніших коней і сказали:

— Пуцуй!

   Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

— Дивіться, які брудні його коні. Хай собі йде звідси…

Пан крикнув:

— Ти, ледацюго, не видиш, як люблять моїх коней інші візники? — Взяв нагайку, відшмагав Івана й пригрозив: — Коли мені не будуть виблискувати люс­терком, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

   Іван не їв, не спав — робив, як чорний віл. А візники крадькома кидали пилюку на його коней, масти­ли їх гноєм. Потім знову покликали пана. Той поди­вився і знов побив парубка.

   Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

— Чого сумуєш, приятелю?

— Як маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших візників коні чистіші від моїх.

— Не журися, я тобі пораджу, що треба робити, — каже хлопцеві лошак. — Відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

   Іван зробив собі щітку із гриви лошака й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших візників.

— Ви, ледацюги, не видите, як треба пуцувати моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пан бив їх щоднини.

   Якось візники гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

— Чому у вас такі синці?

— Пан б'є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

— Купіть мені червоні чобітки, і я вас навчу, що треба робити.

   Візники купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися чому сонце так весело сходить і сумно заходить, піде світ за очі й не повернеться. Тоді матимете спокій…

Візники прийшли до пана й почали брехати:

— Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися чому сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана й питає:

— Скажи, чому сонце завжди весело сходить і сум­но заходить?

— Звідки мені знати?

— Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не ді­знаєшся, то не повертайся, бо заб'ю на місці.

Іван подумав:

«Аж тепер той пан вкоротить мої дні!»

— Чого ти знову зажурився, приятелю? — спитав лошачок. — Говори, яка біда тебе спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

— Не журися, підемо до сонця.

   Вирушили в дорогу. Ішли днину, другу, а на третю дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям й так били один одного, аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно захо­дить.

— Спитай його – доки ми тут будемо ще битися.

— Спитаю.

   Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій здибали якусь жінку, що виганяла з терня каченят.

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно захо­дить.

— Спитай його, доки я ще буду виганяти з терня каченят.

— Хай буде…

   Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

— Спитай його доки ще я буду тримати міст на своїх плечах.

— Добре, добре… — пообіцяв хлопець.

   Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Піднімалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати сонця. Вона з тривогою сказала:

— Ой, тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід то з вас лишиться тільки жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до сонця.

— Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все, — сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося сонце.

— У моїм палаці є якась людина? — спитало од­разу.

— Ні, сину… Тобі люди вже, мабуть, привиджаються…

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

— Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело схо­дить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому казати.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко виджу. Як тільки по­кажуся, із синього моря виринає чарівна красуня. Вона мені сміється — я радію, кличе мене — я йду. І цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей, і мені стає сумно.

Мати спитала ще:

— Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті бе­рести, що ростуть при дорозі?

— То не берести, а два брати б'ються вже тисячу років. І вони ніколи не перестануть битися, бо дуже збиткувалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

— І ще мені приснилась жінка, яка виганяє з тер­ня каченят. Коли вже їх вижене?

— Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на ясному небі.

Мати Сонця каже:

— Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще триматиме.

— Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього хто ступить на міст.

   Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували гарно і спустилися з гори.

Дійшли до річки й чують голос риби:

— Що сказало Сонце?

— Мовчи, — шепнув лошачок. — Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван закрив долонею рота і аж на тому березі по­вів:

— Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш в річку першого подорожнього.

— Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-ой-ой! — забідкалася риба.

Коло терня жінка запитала:

— Ну, що сказало Сонце?

— Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у корчах. Ти їх погубила: їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганя­ти з терня, доки світ буде світом.

   І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрував далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного — теж спи­тали.

— Що казало Сонце?

— Будете вічно битися, бо збиткувалися колись зі свого тата й мами. На старість їсти не давали, соро­чок не прали, а перед смертю вигнали на зелену пашу.

   Берести ще дужче рвали на собі листя. Іван прийшов до пана й розповів, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить.

— Можеш служити далі, — каже пан.

Але хлопець почухав потилицю:

— Не буду більше служити. Мені треба женитися.

І пішов до свого лошачка.

— Я хочу засватати одну дівчину про яку казало сонце.

— Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь взяти з собою – пилу, сокиру та довгий мотузок,- порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

— Гов! – сказав лошачок, – Ми вже там де треба. Зроби хатку біленьку як сніг.

   Іван засукав рукави і збудував таку гарну хату, що в ній і цісар не соромився би жити.

— А тепер, — мовив лошачок, — прив'яжи до дверей мотузок і сховайся у корчах. Кінець мотузка тримай добре. Як дівчина зайде — смикни, і двері запруться а сам підходь, тримаючись мотузка.

   Коли сонце зайшло, із моря вийшла дівчина, і така-така файна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хатку. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу, — промовив Іван, увійшов­ши в хатку. — Мусиш бути мені за дружину.

— Тобі? У мене ж закохане сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю сонце і буду йому вірним.

— Коли так, бери мене за руку і веди до нього — хай нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті.

   Щоранку стоять на березі моря і сонце зустріча­ють, а ввечері його проводжають.

Додати коментар