Як Іван ходив до сонця

   Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав оженитися. Та найфайніший леґінь без кавалка поля, коня і корови не вар­тий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував кринич­ною водичкою і чекав, аби лошачок виріс у доброго коня. Лошачок підріс, а в легіня — ні воза, ні плуга, ні борони.

Пішов Іван до пана:

— Прийміть мене на службу.

— Добре, — каже пан, — служи коло коней.

   Зайшов парубок до стайні. А там було багато візни­ків — таких злих, як пси. Вони чомусь не злюбили хлопця від першого дня. Вибрали старих і найзамазаніших коней і сказали:

— Пуцуй!

   Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

— Дивіться, які брудні його коні. Хай собі йде звідси…

Пан крикнув:

— Ти, ледацюго, не видиш, як люблять моїх коней інші візники? — Взяв нагайку, відшмагав Івана й пригрозив: — Коли мені не будуть виблискувати люс­терком, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

   Іван не їв, не спав — робив, як чорний віл. А візники крадькома кидали пилюку на його коней, масти­ли їх гноєм. Потім знову покликали пана. Той поди­вився і знов побив парубка.

   Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

— Чого сумуєш, приятелю?

— Як маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших візників коні чистіші від моїх.

— Не журися, я тобі пораджу, що треба робити, — каже хлопцеві лошак. — Відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

   Іван зробив собі щітку із гриви лошака й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших візників.

— Ви, ледацюги, не видите, як треба пуцувати моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пан бив їх щоднини.

   Якось візники гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

— Чому у вас такі синці?

— Пан б'є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

— Купіть мені червоні чобітки, і я вас навчу, що треба робити.

   Візники купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися чому сонце так весело сходить і сумно заходить, піде світ за очі й не повернеться. Тоді матимете спокій…

Візники прийшли до пана й почали брехати:

— Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися чому сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана й питає:

— Скажи, чому сонце завжди весело сходить і сум­но заходить?

— Звідки мені знати?

— Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не ді­знаєшся, то не повертайся, бо заб'ю на місці.

Іван подумав:

«Аж тепер той пан вкоротить мої дні!»

— Чого ти знову зажурився, приятелю? — спитав лошачок. — Говори, яка біда тебе спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

— Не журися, підемо до сонця.

   Вирушили в дорогу. Ішли днину, другу, а на третю дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям й так били один одного, аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно захо­дить.

— Спитай його – доки ми тут будемо ще битися.

— Спитаю.

   Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій здибали якусь жінку, що виганяла з терня каченят.

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно захо­дить.

— Спитай його, доки я ще буду виганяти з терня каченят.

— Хай буде…

   Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

— Куди їдеш, легіню?

— До сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

— Спитай його доки ще я буду тримати міст на своїх плечах.

— Добре, добре… — пообіцяв хлопець.

   Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Піднімалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати сонця. Вона з тривогою сказала:

— Ой, тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід то з вас лишиться тільки жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до сонця.

— Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все, — сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося сонце.

— У моїм палаці є якась людина? — спитало од­разу.

— Ні, сину… Тобі люди вже, мабуть, привиджаються…

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

— Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело схо­дить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому казати.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко виджу. Як тільки по­кажуся, із синього моря виринає чарівна красуня. Вона мені сміється — я радію, кличе мене — я йду. І цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей, і мені стає сумно.

Мати спитала ще:

— Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті бе­рести, що ростуть при дорозі?

— То не берести, а два брати б'ються вже тисячу років. І вони ніколи не перестануть битися, бо дуже збиткувалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

— І ще мені приснилась жінка, яка виганяє з тер­ня каченят. Коли вже їх вижене?

— Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на ясному небі.

Мати Сонця каже:

— Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще триматиме.

— Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього хто ступить на міст.

   Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували гарно і спустилися з гори.

Дійшли до річки й чують голос риби:

— Що сказало Сонце?

— Мовчи, — шепнув лошачок. — Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван закрив долонею рота і аж на тому березі по­вів:

— Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш в річку першого подорожнього.

— Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-ой-ой! — забідкалася риба.

Коло терня жінка запитала:

— Ну, що сказало Сонце?

— Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у корчах. Ти їх погубила: їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганя­ти з терня, доки світ буде світом.

   І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрував далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного — теж спи­тали.

— Що казало Сонце?

— Будете вічно битися, бо збиткувалися колись зі свого тата й мами. На старість їсти не давали, соро­чок не прали, а перед смертю вигнали на зелену пашу.

   Берести ще дужче рвали на собі листя. Іван прийшов до пана й розповів, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить.

— Можеш служити далі, — каже пан.

Але хлопець почухав потилицю:

— Не буду більше служити. Мені треба женитися.

І пішов до свого лошачка.

— Я хочу засватати одну дівчину про яку казало сонце.

— Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь взяти з собою – пилу, сокиру та довгий мотузок,- порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

— Гов! – сказав лошачок, – Ми вже там де треба. Зроби хатку біленьку як сніг.

   Іван засукав рукави і збудував таку гарну хату, що в ній і цісар не соромився би жити.

— А тепер, — мовив лошачок, — прив'яжи до дверей мотузок і сховайся у корчах. Кінець мотузка тримай добре. Як дівчина зайде — смикни, і двері запруться а сам підходь, тримаючись мотузка.

   Коли сонце зайшло, із моря вийшла дівчина, і така-така файна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хатку. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу, — промовив Іван, увійшов­ши в хатку. — Мусиш бути мені за дружину.

— Тобі? У мене ж закохане сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю сонце і буду йому вірним.

— Коли так, бери мене за руку і веди до нього — хай нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті.

   Щоранку стоять на березі моря і сонце зустріча­ють, а ввечері його проводжають.