Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Як Іванко водив корчмарів

Як Іванко водив корчмарів

   Це було давно, та й не дуже давно. Із кількох сіл люди повиганяли корчмарів, і вони блукали, як бездомні пси, по Буковині. Одного разу побачили серед поля парубка. Покликали його і питають:

— Ти хто такий?

— Іванко.

— Куди йдеш?

— Найматися. А ви?

— Ми — корчмарі. Нас вигнали за те, що людям втіху продавали. Шукаємо, де б поставити собі нові корчми. Ставай до нас на службу.

— А що буду робити?

— Наразі нас водити, бо заблукали.

   Іванко пристав. Ішов весь день попереду, а корчмарі, як п'яні, теліпалися за ним. Увечері завів їх до лісу. А тут уже стемніло. Корчмарі так боялися, що аж зубами клацали. Ішли купою, сліпо наступали один одному на ноги, штурхалися й сварилися.

Іванко сказав:

— Ану, корчмарі, спати!

— На землі? Без подушки?

— Зараз знайдемо подушку.

Пішов Іванко по кущах, помітив мурашник та й каже.

— Лягайте сюди головами і мовчіть собі.

   Почули мурахи, що хтось ліг на їхню хату, і повилізали. Обліпили корчмарів, почали кусати. Ті переверталися з боку на бік і форкали, як коні.

— Іванку, що то нас кусає?

— Спіть собі тихо, то — малі вовки. А як почують і великі, то від вас залишаться тільки черевики.

Корчмарі притихли. Мусили терпіти.

   Зранку встали, а за Іванком і слід пропав. Довго його кликали.

— Мабуть, вовки з'їли нашого слугу, — сказали корчмарі. — Послушний був неборака, вірно нам служив.

   А Іванко вибрався із лісу й натрапив на циганів, що варили юшку в задимленому горщику.

— Що хочете за горщика? — спитав.

— А що даси?

— Даю чотири карбованці.

— Добре, можеш брати.

   Взяв Іванко горщика, накопав картоплі. Відтак приніс води, сів серед дороги й розклав ватру. Забулькала вода, почало варитися. Раптом почувся з хащі галас. То корчмарі сварилися, бо кожен із них хотів бути старшим і не могли прийти до згоди. Коли побачили наймита, зраділи.

   Іванко нараз погасив вогонь, порозкидав грань і обгорнув горщика пилюкою. А вода продовжувала булькати. Корчмарі дивилися й очам своїм не вірили.

— Що це таке, Іванку?

— Це чарівний горщик. Як обгорнеш його пилюкою, то можеш у ньому і вола зварити!

— Продай нам!

— Сто золотих!

   Корчмарі дали гроші. Іванко вилив воду, забрав зварені картоплини й пішов собі далі. Ішов-ішов, коли дивиться — на дорозі віз із поламаним колесом. Закотив рукави і взявся до роботи. Полагодив колесо, поклав на своє місце. Потім сів на воза і відпочиває.

   А корчмарі тим часом накопали в полі картоплі, принесли у горщику води й обгорнули його пилюкою. Та вода не кипіла, сніданок не варився. Розсердилися корчмарі й гепнули горщиком об землю, аж черепки полетіли. Побігли в той бік, куди пішов Іванко. Ішли-ішли, коли бачать — леґінь лежить на возі та хропить.

— Ох ти, дурилюде!

— Гов, корчмарі! — схопився Іванко. — Що сталося? Не варить? Зачекайте! Які ж слова казали ви тоді, коли набрали води в горщик?

— Плямкали язиками, бо дуже їсти хотілося.

— Ото дурні!.. Треба примовляти такими словами:

Булькай, булькай, булькотання,
Най ся варить нам снідання
Із водички й мандибурки —
Таке смачне, ніби з курки.

— Гарні слова, Іванку, але ти їх нам не говорив.

— Бо ви не просили. Побоялися, напевно, що доведеться доплатити якийсь нещасний золотий. Тепер ходіть голодні, як пси!

Корчмарі застогнали:

— Ледве ноги волочимо. Щось роби, Іванку.

— Як не можете вже йти, то витягніть цього воза хоч на гору. А далі я вас повезу. Так вам буде легше.

   Леґінь простерся на соломі та й дрімає далі. Корчмарі запряглися, натужилися і потягли воза. Ледве-ледве викотили вгору.

— Вставай, Іванку, — розбудили парубка. — Ми своє зробили.

— Добро, — скочив на землю Іванко. — А тепер ви сідайте на воза, я вас повезу.

   Тримаючи за дишель, леґінь трохи побіг, а потім відскочив і пустив воза з корчмарями, аби сам котився вниз. Віз так тарахкав, що аж земля гуділа. Зупинився в долині. Корчмарі, від страху напівмертві, не злізали з воза — переодягали портяниці…

— Ну, тепер вас поведу на спочинок! — підійшов Іванко.

   Корчмарі зітхнули і попленталися слідом. Леґінь підвів їх до дерева:

— Вилізайте на самий вершок, прив'яжіться до гілля і спіть. Тутешні вовки особливо люті!

   Корчмарі один за одним видряпалися на дерево і позасинали там, як кури. Серед ночі Іванко пообрубував найнижче галуззя, настелив на землю і ліг собі спати на м'якшому. Вранці корчмарі пробудилися і оторопіли:

— Іванку, хто це обламав гілля?

— Вовки повідгризали.

— А чому не сторожив?

— Та задрімав трохи. Потім залюлюкав — і вони повтікали.

— Як нам тепер злізти?

Іванко порадив:

— Найсильніший із вас хай злапається за міцну гілляку, а решта ловіться один одному на ноги і злізете, як по мотузку.

   Корчмарі не скоро знайшли найміцнішого. Та ось один вхопився за галузку й повиснув у повітрі. Коли почали спускатися, найсильніший крикнув:

— Іванку, в мене вже затерпли руки. Що робити?

— Поплюй на долоні.

Той поплював, і всі корчмарі гепнулися, як мішки з квасолею.

   Посиділи трохи, очуняли, і повів їх Іванко у поле. А там цвіла гречка.

— Що це таке, Іванку?

— Така річка. Бачите, аж піниться. Треба перепливати. На другому березі є хата, де можна й відпочити. Ану, кидайтеся у хвилі.

   Корчмарі, заплющуючи очі, падали у гречку. Махали руками, дерлися по груддю.

— Нічого, ще трохи!.. — підбадьорював Іван.

   З гіркою бідою переповзли лан і опинилися над Прутом. Були дуже сердиті. За посміх Івана засунули в міх. Домовилися: доки в хаті трохи відпочинуть, хай міх лежить на березі, бо не мають сили кинути його в річку.

   Сидить Іванко у міхові й думає, як має врятуватися. Коли так журився, почув, що їде якась бричка. Він почав кричати:

— Рятуйте! Не вмію ні читати, ні писати, а мене завтра вранці хочуть за цісаря покласти!..

   А на бричці їхав старий дідич. Він подумав: «Я й без того маю білі калачі, а ще як стану цісарем?!» Скочив із брички, випустив Іванка, а сам раз-два заліз у міх. Іванко ж сів у бричку і поїхав.

   Корчмарі повставали, шпурнули міха з дідичем у Прут і вирушили в дорогу. Ішли-ішли, коли дивляться — Іванко їде бричкою. Корчмарі зупинилися і аж роти пороззявляли.

— Де ти взяв, Іванку, такі файні коні?

— На тому світі, люди добрі, ви ж мене спровадили туди.

— Ми теж хочемо мати такі коні.

— Тоді гайда за мною!

Повів їх на міст і наказав:

— Скачіть один за одним у річку!

   Корчмар, що першим полетів униз, пірнув і більше не виринув. Решта сполошилася.

— Чого ви боїтеся? Він там вибирає собі найкращі коні та найгарнішу бричку. Хочете, аби вам залишилися тарадайки? Скачіть!

Після них ще довгий час виходили бульки.

   Іванко сів на бричку і поїхав далі. Коли я його здибав, він усе це мені й розповів. А я — вам. 

Додати коментар