Як цісар засватав сироту Марійку

   У бідняка померла жінка. Він залишився зі своєю донь­кою, що звалася Марійкою. Щоб трохи вилізти з біди, при­вів собі до хати другу жінку, яка теж мала доньку. Ма­чуха не злюбила свою падчерку і з першого дня робила їй прикрощі. А дівчина терпіла, не скаржилася батькові.

   Одного вечора стара принесла до хати велике повісмо і каже Марійці:

— До ранку маєш його спрясти! Як не спрядеш, то я тебе обмичу!

   Дівчина пряла до світанку, але те повісмо не зменшува­лося. Вона пішла до хліва і заплакала.

— Чого плачеш, Марійко? — спитала теличка.

— Як не плакати, теличко, коли мені мачуха дала спрясти велике повісмо і щоб за цю ніч усе було готове. Я ж не спряду його, й за три ночі. Вранці мене обмичуть…

— Не плач, дівчино, я тобі допоможу, — мовила телич­ка. — Залізь мені у праве вухо, а крізь ліве вилізь, і все буде гаразд.

   Марійка так зробила. Повернулася до хати, дивиться, а від її повісма і сліду не залишилося — на лаві повні веретена. Дівчина лягла спати.

   Мачуха побачила, що повісмо спрядене, й сердито шпурнула веретена в скриню. На другу ніч вона дала Ма­рійці ту ж саму роботу.

   Дівчина знову — до хліва. Поскаржилася своїй добрій теличці — й вона допомогла: на ранок повісмо було спря­дене.

   Але тієї ночі мачуха не спала — вона все бачила і чула. Покликала чоловіка й каже:

— Заріж свою теличку, бо чомусь не можу дивитися на неї.

— Жаль різати, жінко: буде файна корівка!

— Як не хочеш ти, то я сама її заріжу…

   Старий засумував. Вилив жаль Марійці. А дівчина з плачем побігла до хліва.

— Чого плачеш, Марійко? — спитала теличка.

— Як не плакати, теличко, коли погана мачуха під'­юджує ненька, аби тебе зарізав.

— Не плач і не журися, лише не їж із мене м'яса. Як підеш на річку мити мої кишки, знайдеш у них два зернятка. Ти посади їх коло воріт.

І чоловік зарізав теличку. А мачуха сказала Марійці:

— Бери тельбухи і помий у річці!

   Марійка полоскала теличчині кишки, а сльози так і лилися з очей. Та знайшла два зернятка. Коли повернула­ся додому, посадила їх коло воріт. За ніч із тих зер­няток виросла одна золота яблунька зі срібними яблу­ками.

   Мачуха — до яблуньки, хоче зірвати яблуко. Та де там! За яблуками тільки загуло — всі підлетіли вгору. Цілими днями мачуха за ними увихалася, але все да­ремно — не могла зірвати ні листочка.

   А попри ворота проїжджав сам цісар, який був ще мо­лодий. Він наказав фірманові:

— Стань на хвильку й зірви мені яблуко із тієї яб­луньки.

   Фірман тягне руки до гілок, підскакує до них, потім поліз на дерево, та годі зірвати якесь яблучко. З хати повиходили й дивилися, як на якусь комедію. Тоді цісар каже:

— Хто зірве з тої яблуньки хоч один листочок, діста­не від мене велику нагороду. А як зірве мені й срібне яблуко, то стане моїм графом. Коли те зробить дівчина, я повінчаюся з нею!

   Батько спробував зірвати — нічого не зірвав, спробу­вала мачуха — шкода й говорити, простягла вгору руки і її донька — нічого не досягне.

   Марійка стояла збоку і навіть не підходила. Була мар­на, змучена, аж чорна. Цісар глипнув на неї і каже:

— Ану ти, дівчино, спробуй!

   Тоді Марійка підійшла до дерева. Яблунька прихиля­ла до неї гілля. Дівчина наламала золотих гілок, насте­лила в цісарській кареті й наклала туди яблук.

   Цісар узяв Марійку за руку, посадив у карету і по­віз до столиці. Кажуть люди, що вона і справді цари­цею стала. Хто його знає, може, й так. У казках бувають всілякі дива…