Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Ярослава і богиня Лада

Ярослава і богиня Лада

   За давніх поганських (язичницьких) часів жив над Дніпром багатий князь Дабор. З усіх богів шанував він найбільше Даждьбога і приносив йому щомісяця жертву із ста снопів найкращої пшениці. Щодня до сходу сонця виходив князь зі своєю дружиною, двома синами і дочкою Ярославою на високу скелю, де стояв залізний стовп, а на нім висів срібний трикутник. Там всі чекали перших променів сонця. Як тільки вони зблиснуть, ударяв найстарший лицар з князівської дружини срібним молотком в трикутник три рази, а князь, його діти і дружина падали на коліна і молилися Даждьбогові. Як надходив день жертви, ставили лицарі велике багаття, накладали на нього дев'яносто дев'ять снопів пшениці, обвішували його вінцями з пахучого зілля і ударяли два рази в срібний трикутник. Князь виходив тоді із свого замку, що стояв серед пишного гаю, щоб запалити пшеницю. Перед ним Ярослава несла княжий смолоскип з золотою ручкою, а за ним несли обидва сини сотий сніп пшениці: його клав князь своєю рукою на жертвеник.

   Гордо йшов князь між своїми дітьми і радісно билося його серце, коли дивився на своїх рослих красних синів і дочку Ярославу.

   Гордо вступав між свою дружину, клав сніп на жертвеник, брав від Ярослави свій смолоскип і запалював пшеницю.

   Одного дня упав дощ і загасив вогонь. Щоб другий раз так не сталося, наказав князь вибити в скелі велику печеру отвором на схід, прикрасив її самоцвітами, поставив посередині мармуровий жертвеник, коло нього на срібнім підніжку золотого ідола Даждьбога, на стіну проти отвору печери прибив золоту круглу бляху, і тільки-но відби­валися в ній перші промені сонця, — зблискували самоцвіти, і чотири лиця Даждьбога усміхалися ласкаво.

   Настав день жертви. За наказом князя поклали князевичі 99 снопів на жертвеник, а коли князь хотів покласти сотий сніп, упали князевичі мертві коло ніг батька. Вражений горем князь поклав мертвих синів на жертвеник, зламав свій смолоскип, наказав замурувати вхід до печери, а сотий сніп кинув зі скелі.

Так сталося, що не було Ярослави з батьком. Вона плела зі своїми подругами вінки в гаю, щоб прикрасити ними ідола богині Лади, що стояв там на мармуровім підніжку і був витесаний з білого алебастру. Перед дівчатами впав сніп пшениці, і це був той самий, що кинув князь.

   «Дивися, Ярославо, сніп упав з неба. Зробім з нього вінець Ладі!» — вигукнули дівчата, і за хвилю красува­лися на голові Лади золоті колоски, а решта пшениці почорніла й розсипалася.

   Розгнівався князь на Даждьбога і лиш в похмурі дні, коли не було сонця на небі, виходив із своєї палати і відслонював вікна світлиць. Для дочки Ярослави зробив залізний дім без вікон і дверей та з'єднав його з палатою підземним хідником. Всередині розділив дім на дві кімнати: в першій перебувала з служницями Ярослава, а в другій стояв ідол Лади з гаю. Князь схоронив дочку від Даждьбога, щоб він не забрав її до свого раю, як забрав синів.

   Сидить Ярослава в залізнім домі, не бачить денного світла, лиш світло смолоскипів і тужно слухає розповіді подруг про світ, сонце, місяць та життя на землі, а князь і чути не хоче, щоби вона вийшла зі свого залізного дому.

   Одної місячної ночі летів бог вітру Стрибог над палатою князя і спинився. Його зацікавив залізний дім. Він облетів його кілька разів, та не знайшов і щілинки, щоб зазирнути в середину, спустився здивований на землю і підійшов до палати князя. Там було відчинене одне вікно. Влетів тихо вікном, облетів всі кімнати і дістався підземним хідником до в'язниці Ярослави. Ярослава стояла перед Ладою і плакала. Стрибог торкнувся її рукою. Вона обернулася і побачила перед собою чорнявого молодця в сріблястих, як промені місяця, шатах. На його ногах були срібні сандалі, а на чорних кучерях сяяв срібний обручик.

   «Ходи зі мною, Ярославо, на мій острів, повний райських птахів, пахучих квітів і барвистих метеликів. Там будеш жити в моїм срібнім замку і слухати мою музику, від котрої тремтить все живе», — промовив Стрибог, підняв Ярославу на руки і полетів з нею.

   Летіли вони понад містами, селами, долинами та горами й прилетіли до замку Стрибога. Стрибог опустив дівчину перед срібними сходами. «Це твій замок і твій острів», — сказав до неї і повів її в палату. Там було чимало кімнат, а все в них срібне: підлога, стіни, стеля і умеблювання. Вийшли на острів. Ярослава не знала, на що перш дивитися — чи на величні кедри, чи на райських птиць, чи на різнобарвні квіти, чи на метеликів. Перед Стрибогом постали два малі хлопчики з золотими кучерями на голівках і в зелених суконках. «Це вечірній та ранній легіт», — сказав Стрибог. «Поглянь, там стоять мої чотири вітри: західний, північний, східний і полудневий, а он — серед квітів почиває Буря».

   Ярослава подивилася в той бік. Там на срібних широких стовпчиках стояли чотири молодці. Перший із них був в рожевих шатах, мав лице кругле, рум'яне, очі чорні, волосся рудаве. На другім молодці були сиві шати, його сині очі дивилися зимно, руки тримали відерце, повне граду. Третій молодець був вищий, ніж двоє перших. Він був худий, з запалим лицем і зеленкуватими очима. Його помаранчева одіж, в стані перев'язана червоним поясом, спадала до ніг густими зборками. Від цих трьох молодців четвертий відрізнявся смаглявим веселим лицем, блакитними очима і золотими шатами. Навколо нього літали метелики, а пташки сідали йому на рамена. Коли Стрибог повів Ярославу далі, відслонила Буря чорний серпанок зі свого олов'яного лиця і поглянула гнівно на Ярославу. Вона була заздрісна, і як тільки Стрибог лишив княжну й полетів огледіти світ, зірвалася Буря зі свого місця і стала кидати в Ярославу мокрими сивими хмарами.

   Полудневий вітер розігнав хмари, а північний висипав на Бурю град із свого відерця. Розгнівана Буря піднеслася аж під синє небо, звідки кинулася на землю, де стала ламати галузки дерев, викорчовувати старі дуби і мести клубами порох. В той час бігла дорогою богиня Морена з косою. Це була богиня смерті, дочка Чорнобога, що косила людей під час пошестей, як косар траву.

   Нараз пристала Морена, бо ввиділа Бурю, що розпу­стила свою чорну одіж, серпанок злетів з її олов'яного лиця, а руки метали сиві хмари.

   «Опам'ятайся, сестрице Буре! Ти чого так лютуєш?! Аж очі порохом замела!» — крикнула Морена, і її костисте без носа лице, з глибоко впалими очима, забіліло перед Бурею. Буря схаменулася. Втихло, хмари розій­шлися, а синє небо знову заясніло.

   «Вибачай, але я мусила зігнати свій гнів. Слухай, що тобі скажу. Стрибог викрав княжну Ярославу, дочку князя Дабора, і приніс її в наше божеське житло. Всі вітри і навіть твій приятель, східний вітер, не відступають від неї», — розказувала Буря.

   Морена заскреготала жовтими зубами. «Тепер знаю, чому не умирають люди, бо він не має часу приносити зараз з-над ріки Іангесу. Невже ж Ярослава краща від мене, сестрице?! Покажи мені її».

   Закриті хмаркою полинули обидві на острів, де Стрибог і молодці-вітри оточили Ярославу.

   А в той час прийшов князь Дабор в залізний дім своєї дочки. Він не знайшов її в кімнатах. Став тоді князь перед статуєю Лади і закликав з жалем: «Ладо! Ладо! Де моя дочка?! Я ж віддав тобі її під опіку!»

   Статуя Лади ожила, зійшла зі свого підніжка і полетіла просто до Даждьбога. Палата Даждьбога сяяла сонячним світлом, а сам Бог сидів на золотім престолі, від котрого золоті промені несли тепло навсебіч. Лада припала до стіп Даждьбога і коли оповіла, чого прийшла, він показав їй на острів, де Стрибог милувався Ярославою, вітри дивилися приязно на неї, а Буря і Морена тряслись від заздрості. «Бачиш Ладо, Ярослава, хоч тішиться приязню Стрибога, та вона хотіла б повернутися до батька. Я можу тобі лиш дати раду, Ладо, а мішатися між них не хочу, бо, як ти знаєш, прийде зима, і батько Морени Чорнобог матиме тоді більшу силу, ніж я. Якщо я допоможу тобі забрати Ярославу, то він об'єднається зі Стрибогом, а той накаже північному вітрові наганяти на мене ще більші морози, ніж завжди. Глянь, Морена вже перед його престолом. Вона вносить скаргу на Ярославу, Стрибога і східний вітер. Чорнобог поглянув на Ярославу, його лице просвітило… вона вподобалася йому. Скоро він візьме її в своє царство, і вона пропаде для князя. Її треба схоронити в русалчиному замку в озері, що знаходиться на дні недалеко від острова. Там ніхто з них не буде її шукати. Спіши, Ладо, доки час. Обіцяй русалкам багато променів сонця, аж до самого дна, якщо переховають Ярославу».

   За хвилю була Лада над озером і заглянула в нього. На дні його стояв кришталевий замок. В нім одні русалки чесали свої золоті коси, другі сиділи чи лежали на лежанках із дорогоцінних пістрявих мушлів. Їхні прозорі тільця дрижали від холоду, бо промені сонця не доходили до них. Вони нетерпляче чекали променів, щоб погрітися в них. Лада взяла повні жмені сонячних променів і пустила їх в русалчин замок. В замку стало тепло. Русалки немовби ожили, вони взялися за руки і почали виводити хороводи, а Лада все кидала жменями промені і гріла їх.

   «Звідки нам це добро?! Поглянь, дочко!» — сказала королева русалок до однієї русалки. Та дісталося до берега і піднесла свою голівку над дзеркалом озера. Лада передала їй своє прохання до королеви.

   У повітрі зашуміло, і перед Стрибогом постав посла­нець Чорнобога з жаданням видати йому Ярославу. Стрибог прогнав посланця, і вже почали блискавиці ударяти в найкращі кедри. Від вогню стали падати на землю пташки з обсмаленими крильцями, а квіти і трава в'янути від диму і полум'я. Перелякана Ярослава, утікаючи в нестямі, наблизилася до острова. Із озера виринула русалка; білі, як сніг, рамена обняли Ярославу і за хвилю зникли обидві під водою. На протилежнім березі стояла Лада і бачила це. Бачила це також і Буря. Вона радісно простягнула руки, з її долонь заклубилися сиві хмари, вкрили острів і згасили вогонь. Розлючений Стрибог полетів до Чорнобога і кинувся на нього. Став між ними Даждьбог. «Опам'ятай­теся!» — сказав Даждьбог ласкаво. «Ярослави вже нема на землі. Вона схоронилася в русалчинім замку, де ми, Боги, не маємо права!» Стрибог вернувся назад на свій острів, що знов зазеленів і зацвів.

   З превеликої туги за дітьми заслаб князь Дабор і лежав на лежанці, вкритий ковдрою. Одного дня за схід сонця рознісся голос срібного трикутника над палатою князя. Це богиня Лада ударила в нього три рази.

   «Вставай, князю, сам Даждьбог кличе нас на молит­ву!» — сказали лицарі, взяли лежанку з князем і понесли на скелю, де була святиня.

   Коли лицарі з князем наблизилися до святої печери, відчинився її вхід, і з печери вийшла Ярослава і обидва князевичі. Ярослава – подала батькові його смолоскип з золотою ручкою і вінок з пшениці, що дівчата були сплели Ладі з сотого снопа.

   Князь встав із своєї лежанки цілком здоровий, поклав вінок на жертвеник, і небавом нісся дим із палаючої пшениці під сам престол Даждьбога.

Додати коментар