Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 3161 0352
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Кримські спогади

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

(Посвята братові Михайлові)

 

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темні води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долині зеленів,

Де грав сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привітають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

(1891)

 

ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

 

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

 

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

 

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,—

В’ється стежечка злотиста.

 

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

 

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

 

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

 

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння,—

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

 

ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

 

Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

 

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая,—

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пісне, як чайка прудкая,—

Вона не боїться, що в морі загине.

 

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма, що відгуку вітер не має,

А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890р. 17 серпня

 

БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала —

І як серце моє стукотіло.

 

Ночі темної дивні почвари

Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

 

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

 

Хто одважиться в північ на море

Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світовеє серденьком збагнути?

 

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати…

Хай же думка моя вільно лине,—

Я не буду на ранок чекати.

 

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

 

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

 

НА ЧОВНІ

Нічко дивна! тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

 

Люди сплять, спить і людськеє лихо,—

Лихо сили не має в сю ніч.

Тихо скрізь, і на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула пріч.

 

Може, тільки сховалась глибоко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здіймаймо журливих розмов!

 

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!

Глянь, як небо синіє вгорі!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промінь ясної зорі.

 

Плине білий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише,

Ледве повіває.

 

Білії хмаринки, лебедині крила

Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Місяця сягають.

 

Місяченько світло і рожеве, й срібне

Кида-розсипає,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

 

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти місяченька.

 

Плиньмо геть за теє корабельне місто,

Там, де нам прекрасна

Доріженька сяє, де пала огнисто

Stella maris ясна.

 

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

 

Я дивилась на тебе, мій брате;

Що гадала,— не вимовлю зроду;

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

 

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! вона те глибоко сховала…

Хай же там моя думонька снить!

 

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє…

Євпаторія, 1891р. 8 липня

 

НЕГОДА

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі…

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

 

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,

Наче звір, що в пустині пісками

Його вихор засипав південний;

 

Мов у неба рятунку благають

Ті останки сумні, нещасливі,

А з туману на них набігають

Грізні, люті вали білогриві.

 

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,

Скрізь по березі гук залунає;

Хоче море човна розламати,

Трощить, ломить, піском засипає.

 

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає.

 

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кінь упав і в знесиллі конає.

 

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в’ється

Птаства хижого чорная зграя;

 

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячанні,

І кривавеє тіло батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

 

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину,—

Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

(Євпаторія, 1891)

 

МЕРДВЕН

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі

Стали під хмари стінами.

 

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи;

Ходять злі духи по них та збігають

Гучні веснянії води.

 

Люди ж не сміють зійти по тих сходах

Геть на верхів’я, туманом повиті,—

Духи поклали по всіх переходах

Скелі, від кручі відбиті;

 

Хто тільки йтиме по сходах,— задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать

Духи луною гірською.

 

БАЙДАРИ

Дорога довга. Чагарі, долини,

На небі палкому ніде ні хмари.

Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

 

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»

Дивлюся: брама, сиві дві скелини…

О, що се? Чудо чи потужні чари?

 

Немов заслона впала і відкрила

Натури дивні, краснії дари,

Що досі від людських очей ховались.

 

Щоб тута жити, треба мати крила!

Вже люди, певне, від тії пори

Тут не живуть, як з раєм попрощались.

 

Мов невидимая рука тут положила

Границею отсії дві гори,

Що високо до неба поздіймались.

 

Один зелений бескид, другий — темний.

Здалека море хвилі золотії

Шле, наче провість волі і надії…

 

Чи се той світ, загублений, таємний,

Забутий незабутній рай наземний,

Що так давно шукають наші мрії?..

 

ТАТАРОЧКА

Там, за містом, понад шляхом битим,

По гарячім каменистім полі

Йде дівча татарськеє вродливе,

Молоденьке, ще гуля по волі.

 

На чорнявій сміливій голівці

Червоніє шапочка маленька,

Вид смуглявий ледве прикриває

Шовком шитая чадра біленька.

 

То закриє личко, то відкриє,—

А очиці, наче блискавиці,

Так і грають з-попід брівок темних!

Що за погляд в сеї чарівниці!

 

БАХЧИСАРАЙ

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.

Шле місяць з неба промені злотисті,

Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,

Спить ціле місто, мов заклятий край.

 

Скрізь мінарети й дерева сріблисті

Мов стережуть сей тихий сонний рай;

У темряві та в винограднім листі

Таємно плеще тихий водограй.

 

Повітря дише чарівним спокоєм,

Над сонним містом легкокрилим роєм

Витають красні мрії, давні сни.

 

І верховіттям тонкії тополі

Кивають стиха, шепотять поволі,

Про давні часи згадують вони…

 

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ

Хоч не зруйнована — руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда.

Здається, тільки що промчалась тут біда,

Мов хуртовина грізная, раптова.

 

Тут водограїв ледве чутна мова,—

Журливо, тихо гомонить вода,—

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

 

Стоять з гарему звалища сумні,

Садок і башта; тут в колишні дні

Вродливі брапки вроду марнували.

 

Колись тут сила і неволя панували,

Та сила зникла, все лежить в руїні,—

Неволя й досі править в сій країні!

 

БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця промені ворожі

На кладовище сиплються, мов стріли,

На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

 

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,

Навіки в ній своє імення скрили.

 

З чужого краю тут співці бували

І тіні бранки любої шукали,—

Витає ж тута інша тінь, кривава:

 

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема,—

Тут спочива бахчисарайська слава!

 

НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині

Місця веселого ти не знайшов,

Смутний співець! умирать в самотині

В смутну оселю прийшов.

 

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,

З бору соснового шум тут іде;

Гори лунають од вітру буйного,

Часом де дзвін загуде…

 

Стали в саду кипариси стіною

Оберігати в оселі спокою,

Лаври — неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Віттям плакучим верба.

 

Все тут журливе кругом сеї хати,—

Та найсмутніші отії кімнати,

До безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати,

Смутку ж ніхто не забрав.

 

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого,

Висить свічадо на голій стіні,

Млою повите,— дивитись на нього

Сумно здавалось мені…

 

Тута остатні «огні догоріли»,

Тута остатні «квітки облетіли»,

Тільки зосталася муза одна,

Що не лишила співця до могили,

Тута витає сумна.

 

Тіло поета в далекій чужині,—

Там, у тій самій холодній країні,

Серце на смерть отруїли його!

Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого. 

Додати коментар