«О, ЯК ТО ТЯЖКО ТИМ ШЛЯХОМ ХОДИТИ…»

О, як то тяжко тим шляхом ходити,
широким, битим; курявою вкритим,
де люди всі отарою здаються,
де не ростуть ні квіти, ні терни!
Здалека вабить, мріє те верхів’я,
що так палає золотим пожаром!
Непереможно прагну я поставить
там високо червону короговку,
де й сам орел гнізда не сміє звить!

Як порива мене палке бажання
піти туди пісками, чагарями,
послухати гірської пущі гомін,
заглянути в таємную безодню,
з потоками прудкими сперечатись,
поміж льоди дістатись самоцвітні,
збудити в горах піснею луну!
Проводарем хай служить короговка,
нехай тримає на слизькій дорозі,
аж поки на верхів’ї не замає,
змагаючись проти гірського вітру.

Коли ж мене на півдороги стріне
важка лавина і впаде, мов доля,
на голову мою, тоді впаду я
на сніг нагірний, мов на білу постіль.
Хай по мені не плачуть смутні дзвони,
хай заспіває вільний, дзвінкий вітер,
закрутиться метелиця весела,
і зарояться сніжні зорі колом
і з поцілунками холодними закриють
мені палкі та необачні очі…

16.08.1901