Володар часу

   Жили собі колись в одному маленькому селі два рідні брати. Старший був великий багатій, лихий-прелихий і несправедли­вий. А молодший був на диво чесний, але з тяжких нестатків не вилазив. Отож не раз його дітям нічим було й душу закро­пити.

   Якось бідоласі так припекло, що він мусив піти до свого бага­того брата шматок хліба просити. Але повернувся від нього з по­рожніми руками.

— Бракувало, щоб я годував ще такого нікчему, як ти,— розсердився жадібний дука й показав братові на двері.

   Вийшов сердега за ворота і став, не знаючи, що його далі й ро­бити. З голоду він ледве на ногах тримався, а ще до того тремтів від холоду, бо те лахміття, що мав на собі, зовсім його не гріло. Додому бідак повертати побоявся і побрів до лісу. Там, під гру­шею-дичкою, побачив він дрібні гнилиці; вони були такі кислю­чі, аж щелепи зводило, але бідний брат жадібно заходився їх їсти. Та ця пожива не додала йому сили, він весь тремтів від холоду, бо хащами гуляв пронизливий вітер.

   «Куди ж мені тепер, бідолашному, податися? — забідкався він. — Вдома ні хліба, ні дрівець, а рідний брат мене з хати ви­гнав».

   І тут йому раптом пригадалося, що він колись чув, ніби на Скляній горі горить незгасний вогонь.

   «Піду туди,— подумав сердега,— може, хоч трохи зігріюсь там».

І пішов.

   Ще здалеку помітив він, що на Скляній горі палає вели­чезне багаття, а довкола нього дванадцять чоловіків сидять. Спершу бідоласі стало лячно, але потім він подумав, що йому, власне, нічого боятися, бо гірше однаково вже не буде, і вирушив просто до вогню. Підійшов він ближче, уклонивсь і приві­тався, а тоді й каже:

— Згляньтеся наді мною, добрі люди. Я чоловік бідний, ні­хто не хоче мене порятувати, навіть затопити в хаті нічим. Доз­вольте погрітись біля вашого вогню.

Чоловіки мовчки озирнулися на нього, а один із них відповів:

— Сідай, синку, між нас і грійся.

   Сів він між них, почав грітися, а що всі мовчали, він теж бо­явся слово вимовити. Сидить гріється й раптом бачить, що чо­ловіки весь час місцями міняються; так вони обійшли довкола все багаття, а коли кожен знов опинився на тому місці, де сидів спершу, з вогню раптом підвівся лисий дід із сивою бородою і, звертаючись до бідака, мовив:

— Не марнуй ти тут свого часу, чоловіче, а йди додому, бе­рися до роботи й живи чесно. Можеш узяти собі жару з нашого вогнища, нам однаково стільки не треба.

По цих словах старий щез.

   Підвелися дванадцять чоловіків, насипали бідному в мішок жарин і завдали на плечі. Подякував він їм красненько і пішов. Іде й думає: «Хоч би ці жарини не пропалили мішка й не погу­билися, бо що ж тоді я додому принесу?» Та він не відчував, щоб йому пекло в спину, а мішок здавався таким легким, ніби там було саме пір'я. Чоловік радів, що тепер він матиме вдома бодай тепло, коли більше вже нічого не має.

   Прийшов він додому, висипав жарини у піч і — о диво! — раптом кожна вуглина, кожна іскорка обернулася на золоту мо­нету! Бідолаха не знав, що йому й робити від радості, він не вірив власним очам, що ця купа золота належить йому. Подя­кував він у душі тим добрим людям, які врятували його від лиха, обдарувавши таким скарбом, і вирішив бодай приблизно прикинути, скільки ж у нього грошей. Послав він до старшого брата дружину позичити мірку.

Зареготав старший брат й питає:

— Що ж твій голодранець мірятиме?

   Дружина відповіла, що сусід був винен їм трохи зерна, а тепер віддав, от вони й хочуть його переміряти.

   Дука не повірив, і аби довідатися, що ж вони все-таки міряти­муть, перед тим, як позичити мірку, намазав дно смолою.

   Молодший брат переміряв усі гроші й сам поніс мірку назад, але не помітив, що до смоли пристала одна золота монета. Поба­чив старший брат монету і зразу ж вирішив, що його брат — розбійник. Накинувся на нього з лайкою й погрозами.

— Коли ти не скажеш, звідки в тебе стільки золота,— кричав він,— я заявлю, що ти — розбійник!

   Нічого було сердезі робити. Хоч як не хотів він зізнавати­ся, звідки в нього гроші, а мусив таки розповісти, яка приго­да сталася з ним на Скляній горі.

   Старший брат і так був багатий, але його взяли заздрощі, коли він почув про все це. А коли менший брат купив собі коро­ву, збудував нову хату й здобув повагу в людей як чесний і пра­цьовитий господар, у нього від заздрощів і сон пропав. Отож ви­рішив він і собі піти на Скляну гору.

   «Коли пощастило братові, то, може, пощастить і мені»,— подумав він і пішов. Видерся на Скляну гору, де палало багат­тя, й відразу ж забалакав до дванадцятьох чоловіків, які сиділи довкола вогню:

— Добрі люди, дозвольте мені, бідолашному, погрітися біля вашого вогнища, бо так змерз, що зуб на зуб не попадає.

А йому й відповідає один із дванадцяти чоловіків:

— Неправда, голубе, ти народився в щасливу годину, маєш велике багатство, але душею скупий і злий. Нас не обдуриш, а за те, що ти збрехав, тебе чекає сувора кара.

   Багач заціпенів від страху, боїться й слово вимовити. А два­надцять чоловіків знову почали мінятися місцями: перший під­вівся й пересів на місце другого, другий — на місце третього, і так вони пересідали доти, аж доки кожен повернувся на своє міс­це. Тоді знову з вогню виринув дід із сивою бородою і, звернув­шись до дуки, мовив:

— Поганий чоловік заслуговує й поганого ставлення. Твій брат — добросердий і щирий, і через те я винагородив його, а ти злий, через те тобі не уникнути моєї кари!

   По цих словах усі дванадцять чоловіків підвелися із своїх місць, один схопив багатія, ударив і передав другому, той зро­бив те ж саме й передав третьому. Так його передавали по колу, а коли черга дійшла до останнього, дванадцятого, той передав його дідові, який зник із ним у вогні.

   Наступного дня дуку шукали по всьому селу, але так і не зна­йшли. Відтоді його більше ніхто не бачив.