Хлопчик – Мізинчик

   Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у пічці, а жінка пряла. Ось він і каже:

— Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як шумно та весело!

— Отож, – зітхнула жінка, – якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

   І трапилось так, що жінка завагітніла, а через сім місяців у неї народився хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець. Вони й сказали:

— Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

   І назвали хлоп'я Хлопчиком – Мізинчиком – адже воно було таке малесеньке.

   Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки – лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний – хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

   Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

— От якби хтось приїхав возом по дрова!

— Таточку, – вигукнув Мізинчик, – я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь!

Батько тільки засміявся:

— Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не втримаєш.

— Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

— Ну, гаразд, – сказав, усміхнувшись, батько, – чом б не спробувати?

   Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

— Вйо, тпру, гайта!

   І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

   Сталося так, що, коли Хлопчик – Мізинчик загукав: «Гайта, гайта!», мимо проходили двоє чужих людей.

— Що воно за чудина? – сказав один чоловік . – Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

— Тут щось непевне, – мовив другий. – Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

   А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

— Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

   Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

   Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один відвів другого трохи вбік і шепнув йому:

— Слухай, це хлоп'я – справжній скарб для нас! Давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші.

Підійшли вони до селянина й кажуть:

— Продай нам цього малюка, йому в нас добре житиметься.

— Ні, – відповів батько, – це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

   А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

— Тату, віддай мене їм, я все одно повернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

— Де тебе посадити? – запитали вони малого.

— Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

   Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і вирушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:

— Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.

— Е, залишайся там, – відказав той, на чийому брилі він сидів. – Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль каку впустить.

— Ні, – сказав Мізинчик, – так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.

   Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж грудок сюди – туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.

— Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.

   Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.

   А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, – подумав він, – і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».

На щастя, він знайшов порожню ракушку.

— От добре, – сказав малюк, – маю де спокійно переночувати, – і вліз туди.

Тільки задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже:

— Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?

— Я вас навчу! – гукнув Мізинчик.

— Що це? – перелякався злодій. – Наче хтось озвався!

Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:

— Візьміть мене з собою, я вам поможу!

— А де ж ти?

— Шукайте на землі, де чуєте голос, – відповів він.

Нарешті злодії знайшли його і підняли.

— Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони.

— А так, – відказав він. – Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.

— Гаразд,- сказали вони, – побачимо, що з цього вийде.

   Ось прийшли до попівського дому, Хлопчик – Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:

— Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:

— Та не кричи так, а то почують!

Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:

— Ну що вам подавати? Все, що тут є?

   Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Повернулися і шепочуть йому:

— Годі жартувати, подавай, що там є.

Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:

— Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!

   Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтіки, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона повернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.

   Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.

   Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!

   Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика. Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.

— Ой лихо! – крикнув Мізинчик, – Як же я потрапив у цю ротяку? – Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові на зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.

— У цій кімнаті забули зробити віконце, – сказав він, – сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.

   І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:

— Досить мені сіна! Досить мені сіна!

   А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з стільчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:

— Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!

— Чи ти не з'їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.

Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:

— Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався, подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.

   Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

   Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

   Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, – подумав він, – якось домовлюся з вовком».

І гукнув з вовчого черева:

— Вовчику – братику, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

— А де ж це? – спитав вовк.

— В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

   Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим шляхом.

   Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він вчинив страшенний галас у вовчому череві.

— Ану замовкни! – крикнув вовк. – А то людей побудиш!

— Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, – відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

   Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

— Стань за мною, – сказав батько матері, увійшовши до комори, – коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

— Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

— Слава Богу, наша люба дитина знайшлась.

   І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився.

   Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

— Ох, – сказав батько, – як же ми потерпали за тебе!

— Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

— А де ж ти досі тинявся?

— Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

— А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, – сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

   Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах, і стали жити – поживати та добра наживати.