Посланці смерті

   У стародавні часи йшов раз один велетень по великій дорозі, раптом вискочив йому назустріч якийсь незнайомець і крикнув:

— Стій! Ні кроку далі!

— Ех, – сказав велетень, – ти комашка, я міг би тебе розчавити пальцем, як смієш ти мені перегороджувати дорогу? Хто ти такий, що насмілюєшся говорити так зухвало?

— Я смерть, – відповідав незнайомець, – проти мене ніхто встояти не може, ти повинен теж підкорятися моїм наказам.

   Але велетень відмовився і вступив зі смертю в боротьбу. Була між ними довга, люта боротьба, нарешті велетень взяв верх і збив кулаком смерть, і вона звалилася додолу біля придорожнього каменю. Пішов велетень своєю дорогою далі, а смерть залишилася лежати переможена і стала така безсила, що не могла й на ноги піднятися.

— Що ж вийде – сказала вона, – якщо я залишуся лежати тут без допомоги? Ніхто не буде на світі вмирати, і світ наповниться людьми так, що не вистачить місця навіть стояти людині поряд з людиною.

   Проходив у цей час по тій дорозі один молодий хлопець, він був здоровий і сильний, виспівував пісню і поглядав по сторонах. Побачив він ледве живого, безпорадного незнайомця, пожалів його, підійшов до нього, підняв його, влив йому в рот зі своєї фляги вина і став чекати, поки той знову прийде до тями.

— А чи знаєш ти, – запитав, підіймаючись, незнайомець, – хто я такий, кому ти допоміг піднятися на ноги?

— Ні, – відповів юнак, – я не знаю тебе.

— Я смерть, – сказав той, – я нікого не щаджу, і для тебе винятку робити не стану. Але, щоб ти знав, що я тобі вдячний, обіцяю тобі, що не наздожену тебе ненароком, а перш ніж до тебе з'явитися і тебе забрати, пришлю до тебе своїх посланців.

— Гаразд, – сказав юнак, – воно ж ніби так краще, якщо я буду знати, коли ти з'явишся, – принаймні буду тебе остерігатися.

   Він відправився далі, був веселий і бадьорий, і жив собі безтурботно. Але молодості і здоров'я вистачило йому ненадовго; незабаром з'явилися хвороби і всякі страждання, вони мучили його кожен день і не давали йому спокійно спати навіть вночі.

— Зараз я не помру, – мовив він про себе, – адже смерть надішле перш до мене посланців, і мені б хотілося тільки одного, щоб похмурі дні хвороби мерщій минули.

   І тільки він відчув себе знову здоровим, як почав жити як і раніше, в своє задоволення. Але хтось ударив його одного разу по плечу. Він озирнувся, бачить – стоїть позаду нього смерть і каже:

— Йди за мною, настав час попрощатися тобі з життям.

— Як? – Відповів чоловік. – Ти збираєшся порушити своє слово? Хіба ти мені не обіцяла, перш ніж з'явишся сама, надіслати своїх посланців? Я жодного з них не бачив.

— Мовчи, – заперечила смерть, – хіба я не посилала до тебе одного за іншим посланців? Хіба не приходила до тебе лихоманка, не нападала на тебе, не трясла, не кидала тебе в ліжко? Хіба не приходило до тебе запаморочення? Хіба не смикала тебе всього ломота? Хіба не шуміло у тебе у вухах? Чи не терзав тобі щоки зубний біль? Хіба не темніло в тебе в очах? І не нагадував хіба тобі про мене щовечора сон, мій рідний брат? Хіба не лежав ти вночі, ніби зовсім мертвий?

   І нічого було людині заперечити, він скорився своїй долі і пішов слідом за смертю.