Старий дід і внучок

   Жив колись на світі старезний – престарезний дідок; зір у нього слабшав, і слух теж, і ноги ступали нетвердо. Сидячи за столом, він ледве міг тримати ложку в руках, розхлюпував суп по скатертині, та траплялося іноді, що суп у нього і з рота капав на стіл.

   Його синові і невістці було огидно дивитися на старого, і тому старий дід мав перейти з-за столу в куточок за грубкою, де йому стали давати їду в невеликій глиняній мисочці, та й то не вдосталь.

   Тоді він із сумом став зі свого куточка поглядати на стіл, і очі його були мокрі від сліз.

   Трапилося одного разу, що його слабкі, тремтячі руки не змогли втримати і глиняної мисочки – вона впала на підлогу і розбилася.

   Молода невістка стала його сварити, а він не відповідав їй ні слова і все тільки зітхав.

   Замість глиняної мисочки вони купили старому дерев'яну чашку за пару геллерів.

   Якось сиділи вони так, і бачать, що маленький чотирирічний син їх, сидячи на підлозі, сколочує якісь чотири дощечки.

— Ти що це там робиш? – Запитав його батько.

— Я роблю коритце, – відповідала дитина, – з того коритця стану годувати тата і маму, коли виросту.

   Тоді чоловік і дружина подивилися один на одного, розплакалися, негайно ж знову пересадили старого діда до себе за стіл і вже постійно обідали з ним разом, не кажучи йому ні слова навіть і тоді, коли він що – небудь проливав на скатертину.