Торбинка, капелюх і ріжок

   Жили – були три брати, які були дуже бідними, що і на зубок покласти було нічого. Ось і стали вони радитись:

— Так довше жити не можна, краще вже нам піти по білому світу, пошукати свого щастя.

   Спорядилися вони в дорогу і не одну вже сотню верст пройшли, не одну стежечку притоптали, а щастя свого все ще не зустріли. Ідучи дорогою, зайшли вони одного разу в дрімучий ліс і серед цього лісу побачили гору, а як ближче підійшли до неї – гора виявилася з чистого срібла.

Тоді старший із трьох братів сказав:

— Ось я і знайшов бажане щастя, і ніякого іншого не бажаю.

   Він набрав срібла, скільки міг знести, потім звернув з дороги і вернувся додому. Інші брати сказали:

— Ми не того собі бажаємо щастя – нам треба чогось такого, що б по дорожче срібла було.

   І, не торкнувшись срібла, вони пішли далі. Після того, як вони ще дня два – три йшли дорогою, підійшли вони до гори, яка повністю була з чистого золота.

Другий брат задумався і вагався:

— Що мені зробити? – Сказав він. – Взяти мені цього золота стільки, щоб мені на мій вік вистачило, чи з братом далі йти?

   Нарешті він прийняв тверде рішення, наповнив свої кишені золотом, наскільки було можливо, попрощався з братом і попрямував додому.

А третій брат сказав:

— Срібло і золото мене не приваблюють; не хочу відмовитися від свого щастя – може, мене ще чекає що – небудь краще в майбутньому.

   І пішов він далі, і йшов цілих три дні; тут вже зайшов він в ліс, який був ще ширший всіх попередніх; здавалося, йому ні кінця, ні краю немає! А так як у нього ні їсти, ні пити не було, то він і дійшов до повного виснаження.

   Спробував він вилізти на високе дерево, щоб подивитися, чи не побачить він звідти край лісу; проте ж, наскільки міг він осягнути простір оком, далеко нічого не було видно, крім вершин дерев.

   Став він злазити з дерева, а голод його так мучив, що він подумав: "Ах, тільки б мені ще разок поїсти вдалося!"

   І що ж? Тільки спустився, бачить з подивом, що під деревом стоїть скатертина і вся заставлена стравами, від яких так і несе ароматом. "Цього разу, – сказав він, – моє бажання здійснилося вчасно," – і, не задумуючись про те, хто приніс цю страву і хто її варив, він підійшов до скатертини і став їсти з насолодою, поки не задовольнив свого голоду.

   Поївши, він подумав: "Було б дуже шкода цю тонку скатерку кинути тут у лісі," – склав її і сховав у кишеню. Потім пішов він далі і ввечері, коли знову відчув голод, задумав знову випробувати свою скатертину, розстелив її і сказав: "Бажаю, щоб на тобі ще раз з'явилися хороші страви," – і тільки побажав, як вже вся скатертина була заставлена стравами. " Ця скатерка мені милішою буде, ніж ціла гора золота або срібла!"

   Він зрозумів, що в руках у нього скатерка – самобранка. Але й цієї дивини йому ще було недостатньо, щоб повернутися додому на спочинок; він хотів ще побродити по білому світу і ще спробувати щастя.

   І пішов він далі по лісі і в одному з його глухих куточків зустрів чорномазого вугляра, який обпікав вугілля у вугільній ямі. Тут же стояв у нього на вогні казанок з картоплею, який він собі готував на вечерю.

— Привіт, замурзаний! – Сказав він вугільнику. – Ну, що? Яка поживаєш?"

— День у день – все те ж, – відповів той, – і що не вечір, то картопля; коли хочеш її покуштувати, будь моїм гостем.

— Спасибі, – відповів йому подорожній, – я не хочу в тебе віднімати твоєї вечері, тим більше, що ти на гостя не розраховував; краще я тебе запрошу з собою повечеряти.

— А хто ж тобі зготує вечерю? – Спитав вугляр. – Я бачу, що в тебе немає з собою жодних запасів, а звідси на шляху не знайдеться навколо нікого, хто б міг тебе хоч чим – небудь пригостити.

— Ну, а все ж я тебе такою стравою пригощу, якого ти ще ніколи не їв.

   Тут він вийняв свою скатерку – самобранку, розстелив її на землі і сказав:

— Скатерка, накрийся!

   І негайно з'явилося на скатерку і варене, і смажене, і все було таке гаряче, як ніби тільки з печі.

   Вугляр і очі витріщив; але, втім, не змусив себе довго просити, а підсів до страви і давай собі набивати в свій чорний рот шматок за шматком.

Коли вони наситилися, вугляр почмокав губами і сказав:

— Чуєш, твоя скатерка мені до смаку припала; вона була б мені дуже до речі тут у лісі, де ніхто не може мені зварити нічого смачного. І я б міг запропонувати тобі непоганий обмін: он в куточку висить моя торбинка, колишній солдатський ранець, поношений і непоказний на вигляд; а сила в ньому таїться чимала … Але так як я в ньому більше не потребую, то можу проміняти його на твою скатерку.

— Спочатку я повинен дізнатися, яка ж це в ньому сила, – заперечив подорожній.

— Можу тобі пояснити, – сказав вугляр. – Варто тобі тільки по тому ранцю поплескати долонею, як вискочать з нього єфрейтор і шість чоловік солдатів у повній амуніції і озброєнні, і що б ти не наказав їм, вони все виконають.

— Ну, що ж? Я зі свого боку не проти і помінятися, – і він віддав вугільнику свою скатерку, зняв ранець з гачка і розпрощалися.

   Відійшовши трохи, він захотів випробувати чудодійну силу ранця і поплескав по ньому долонею. Негайно з'явилася перед ним команда з шести молодців і єфрейтора, який запитав його:

— Що накаже батько – командир?

— Швидким кроком руш до вугільника і заберіть від нього мою скатерку – самобранку.

   Ті швидко – наліво – кроком і дуже скоро виконали наказ: взяли у вугляра скатерку не питаючись.

Він знову скомандував їм:

— У торбинку! – І пішов далі.

   На заході сонця прийшов він до іншого вугільника, який метушився біля вогню, варив собі вечерю.

— Коли хочеш зі мною поїсти, – сказав закоптілий хлопець, – картоплі з сіллю та без сала, так до мене підсаджуйся.

— Ні, – відповів йому подорожній, – цього разу ти будь моїм гостем, – та й розкинув свою скатерку, яка розтелилася пресмачний стравами.

   Так вони посиділи, попили і поїли, і були дуже задоволені один одним. Після їжі вугляр і сказав подорожньому:

— Он, бачиш, лежить потяганий капелюх, і в цього капелюха є дивовижні властивості: якщо хто його надіне і поверне на голові задом наперед, вистрілять гармати, немов би їх дванадцять в ряд стояло, і всі разом в порох розіб'ють, що б там не було, у мене цей капелюх висить без всякої користі, а на твою скатерку я б охоче проміняв.

— Ну, що ж? Мабуть! – Сказав подорожній.

   Але пройшовши трохи, він поплескав по торбинці, і його команда повернула йому скатерку – самобранку. "Ну, от! – Подумав він про себе. – Щастя моє ще не збідніло."

   І він не помилився. Пробувши ще день в дорозі, прийшов він до третього вугільника, який теж став пригощати його картоплею із сіллю та без сала. А він пригостив його зі своєї скатерки – самобранки, і страва здалася вугільнику такою смачною, що той в обмін на скатерку запропонував йому взяти ріжок, що володів особливими властивостями. Варто було тільки на ньому заграти, і падали високі стіни і укріплення, і цілі села і міста зверталися в купи руїн. Він точно так же помінявся з вугільником скатертиною на ріжок, але знову її повернув собі за допомогою своєї команди, так що нарешті опинився одночасно власником і торбинки, капелюхи і ріжка. "Ось тепер, – сказав він, – тепер я всім обзавівся, і настав час мені повернутися додому і подивитися, як мої братики поживають."

   Коли він повернувся на батьківщину, то переконався, що брати на своє срібло і золото побудували прекрасний будинок і жили в своє задоволення.

   Він увійшов в їх будинок, але так як одяг на ньому був рваний і поношений, на голові у нього пом'ятий капелюх, а за спиною протерта торбинка, то вони не хотіли його бачити, так як не пізнали.

Вони висміяли його і сказали:

— Ти тільки видаєш себе за нашого брата, який нехтував і сріблом, і золотом, і все шукав для себе кращого щастя! Той вже, ймовірно, повернеться до нас у всьому шику, яким – небудь королем, а ніяк не жебраком! "- І вигнали за двері.

   Тоді він розгнівався, став плескати по своєму ранця до тих пір, поки півтори сотні молодців не стали перед ним струнко. Він наказав їм оточити будинок братів, а двом з них – наламати пучок прутів з ліщини і обох бити доти прутами, поки вони не признають його за брата. Піднявся шум, збіглися люди і хотіли надати допомогу обом братам, проте ж ніяк не могли з солдатами впоратися.

   Донесли про те, що трапилося королю, і той, незадоволений порушенням порядку, наказав капітану виступити зі своєю ротою проти порушників і вигнати їх з міста. Але наш молодець нахлопав з торбинки команду набагато більше роти, побив капітана і змусив його солдатів відступити з розбитими носами. Король сказав:

— Цього пройдисвіта слід провчити!

   І вислав проти нього на другий день ще більше людей, але й ті нічого не могли вдіяти. Наш молодець виставив проти нього військо сильніше, та щоб скоріше розправитися з королівськими солдатами, повернув на голові два рази капелюх: гримнули гармати, і королівське військо було побито.

— Ну, тепер вже я доти не заспокоюся, – сказав молодець, – поки король не віддасть за мене заміж свою доньку і не передасть мені право на управління всією країною від його імені.

Це було передано королю, і той сказав дочці:

— Батогом обуха не переб'єш! Нічого не залишається більше мені робити, як виконати його бажання … Коли я хочу жити в світі і притому хочу утримати вінець на голові, так я повинен тебе йому віддати.

   Весілля зіграли, але королівна була дуже розгнівана тим, що її чоловік був простаком, що він ходив у пом'ятою капелюсі і носив за спиною потерту торбинку. Вона б дуже охоче від нього позбулася, і день і ніч тільки про те й думала. Ось і надумала вона: "А чи не в цій торбинці його чудодійна сила?"

   І прикинулася вона ніжною, і коли подобріло його серце стала йому говорити:

— Якби ти відкинув цю противну торбинку, яка так жахливо виглядає, що мені за тебе стає соромно.

— Жіночко! – Відповів він. – Та це мій найдорожчий скарб! Поки ця торбинка у мене в руках, мені ніхто на світі не страшний!

   І відкрив їй таємницю, якими торбинка володіє чудовими незвичайними властивостями. Тоді вона кинулася до нього на шию, ніби для того, щоб обійняти і розцілувати його, а тим часом спритно відв'язала у нього торбинку і пустилася тікати.

   Залишившись наодинці з цією торбинкою, вона стала по ній поплескувати і наказала солдатам, щоб вони свого колишнього начальника захопили і вивели б з королівського палацу.

   Вони скорилися, і лукава дружина наказала ще більшій кількості війська йти за ним слідом і зовсім прогнати його з тієї країни. Довелося б йому пропадати, якби не його капелюх! Повернув він його разок – другий – і загриміли гармати, і всіх відразу збили, і королева сама повинна була до нього прийти і молити його про прощення. Так вона розчулено просила, так гаряче обіцяла йому виправитися, що він здався на її вмовляння і погодився з нею помиритися.

   Вона стала до нього лащитись, прикинулася дуже люблячою і зуміла так його обдурити, що він їй проговорився:

— Проти мене і з моєю торбинкою нічого не зробиш, поки я своїм капелюхом володію.

   Дізнавшись цю таємницю, вона дала йому заснути, забрала в нього капелюх і наказала викинути його самого на вулицю. Але вона не знала, що у нього ще залишався ріжок в запасі, і він в гніві став в нього сурмити щосили.

   Звалилося все кругом: попадали стіни і укріплення, міста і села звернулися в купи руїн, і під ними загинули і король, і його донька.

   І якби він ще потрубів трохи і не відклав би свого ріжка в сторону, то все б було зруйновано і у всій країні каменя на камені не залишилося б …

   Тут вже ніхто не став йому більше опиратися, і він був визнаний королем над всією тією країною.