Дрохви

   Там, де білими розливами хвилювалася шовкова ковила та сивими озерами поросли гіркі полини, ви­росло, мов у казці, велике дзвінкоголосе село Золотоозерне.

   Хоча поблизу не було жодного озера, але село на­зивалося саме так.

   І сталося це тому, що у тому селі жив чоловік на ім'я Ясновид, котрий літав на гелікоптері.

   Був той чоловік дуже великим мрійником. Поба­чить зі свого гелікоптера поле квітучих маків, повер­неться в село і розповість усім, що в степу розлилося червоне озеро.

— Не може того бути, — заперечували йому золотоозерці.

— А от сідайте у мій гелікоптер, і я вам пока­жу, — скаже на те Ясновид і обов'язково покаже су­сідам дивину.

З неба червоні маки справді скидалися на вогнен­не озеро.

— Ти більше ніяких озер не бачив? — питали у нього рибалки.

— Бачив, — весело посміхався Ясновид і показу­вав рукою у сиву далечінь. – Отам бачив дуже бага­то золотих озер.

Насправді ж то цвіли навесні кульбаби.

   Бігали, бігали вудкарі степом, але нічого, крім Дрохв, так і не побачили.

   А ті, хто літав з Ясновидом оглядати гуляйполе, щоб знати, де сіяти пшеницю, де ячмінь, а де греч­ку, — ті бачили у степу малі і великі золоті озера.

   Межи тих озер і стояло село. От тому його і назва­ли Золотоозерним.

   Ясновид дуже любив свій степ, своє село, і тому в його душі ніколи не змовкали пісні.

   А ще любив він свистати голосами різних степових і лісових птахів.

   Не дивно, що перша ластівка, котра прилетіла у Золотоозерне, звила своє гніздечко над дверима Ясновидової хати.

Усі зраділи такій новині.

   Адже у Золотоозерному в білих будиночках із со­нячними вікнами жили привітні люди — хлібороби.

   Ранньої весни, як тільки на теплих горбках ста­нув сніг і прилетіли Дрохви, вперше вийшли золотоозерці в поле. Над ним віками гули вітри, білими димами стелилася ковила, цвіли дикі маки і сині волошки, гостро пахли типчаки та материнка, чор­ними привидами мчало колюче перекотиполе.

   Привели золотоозерці могутні машини на те поле де жили тільки зайці, стрепети, куріпки, соколи та дрохви. Опустили хлібороби сталеві лемеші у землю та й почали краяти поле чорними скибами.

   А слідом ідуть гострі блискучі диски, ріжуть ски­би на менші скибочки, а там уже й борони довгими пальцями, як гребінцем, розчісують чорне поле, ніби довгі коси красуні весни.

   Глибоко, на повні груди дихнуло поле, котре дов­гі тисячоліття не знало ласки хліборобської.

   Зраділо поле, ховаючи в теплі чорні долоньки до­рідні зерна пшениці.

   Що ж виросте з цих зерен? Поле ще ніколи не ба­чило таких золотавих зерняток. Поле знало чорне макове і волошкове насіння, гірке полинове, гостре, мов маленькі свердла, ковилове, легеньке, з білими парасольками, кульбабове насіння, але ні довгастих вівсинок, ні білолицих, в золотих кожушках пшеничинок, ні смаглявих трикутних зернят гречки, ні пукастих ячменин не бачила ця забута земля.

   Пригріла вона зернята і слухає, як оживають у них і кільчаться маленькі білі пагінці.

   А Дрохви як побачили, що половина степу вивер­нулася чорною ріллею і сховала на самий спід зна­йомі ковили, сиві полини і нехворощі, вдарили на сполох.

— Негайно тікаймо звідси! — вирішив найстар­ший Дудак. — Куди ми тепер сховаємося від ворогів? А що їстимуть наші діти? Оту чорну землю?

— А де ми гнізда випорпаємо? — нагадали про себе й Дрохвочки.

— Подамося в інші степи, — вирішив Дудак і зве­лів гінцям зібрати всю зграю, щоб ніхто не залишив­ся серед чорного поля.

— Невже люди не розуміють, що ми живемо тіль­ки в незайманих степах? — бідкалася найстарша Дрохва. — А може, люди залишили для нас ту поло­вину гуляйполя?

— Хто ж про це розпитає? — сердито буркнув Дудак. — Будемо летіти — то й побачимо.

— Ой, дивіться! — скрикнула раптом найстарша Дрохва і показала в небо. — Он за ластівкою сокіл женеться. Треба їй допомогти.

   Молоді Дрохваки були такі гостроокі, що бачили найменшого птаха аж по той бік крайнеба. Вони од­разу помітили, що через кілька хвилин Сокіл таки наздожене ластівку: у полі їй нікуди було схова­тися.

— У цьому степу ніхто нікого не вбивав, — сказав Дудак. — Доки тут живуть дужі Дрохви, ми не дозво­лимо соколу вбивати ластівку. Вона разом з нами прилітає з теплих країв і віщує хліборобам весну. Рятуймо ластівку!

   Злетіли в небо молоді Дрохваки, змахнули дужими крильми і стрімко шугнули навстріч розбійникові соколу.

   Помітила Дрохваків ластівка, кинулася до них, а хижий сокіл лиш пронісся над Дрохвами і ні з чим повернувся назад.

— Ой, спасибі, Дрохвочки, — защебетала ластів­ка. — Коли б не ви, не бачити б мені своїх діток і зо­лотого пшеничного поля.

— А чому ти аж сюди залетіла? — здивувався Дудак.

— Хотіла вас попередити, щоб не покидали нашо­го степу.

— Пізно, — відказав Дудак. — Гінці вже склика­ють зграю, і ми полетимо іншого степу шукати.

— А як же без вас житиме поле? — питала лас­тівка.

— Воно перетворилося на хлібну ниву, — відповів Дудак.

— Мій господар Ясновид, котрий літає на гелікоп­тері, — повідомила ластівка, — казав, що вас, Дрохв, люди оберігають так само пильно, як і хлібну ниву..

   І для вас оце залишили гуляйполе, яке буде назива­тися заповідником.

— Заповідником? — перепитав Дудак і озирнувся на своїх родичів.

— Саме так, — підтвердила ластівка.

— Чував я про заповідники, — багатозначно кив­нув головою Дудак. — Якщо це правда, то завтра по­шлемо інших гінців з наказом мостити гнізда.

— А ти навідуйся до нас, — люб'язно запросила ластівку найстарша Дрохва.

— Обов'язково, — пообіцяла ластівка і зібралася летіти.

— Одну не пустимо, — зупинив її Дудак. — Моло­ді Дудаки проведуть тебе до села та заодно й поба­чать хату з твоїм гніздечком.

   Усю весну і літо не бачилися Дрохви з ластівкою: треба було діток годувати, вчити їх у пташиній шко­лі. Дудак з Дрохваками полетів на інше поле міняти літнє вбрання на теплі осінні шати.

   Кожного дня вирушав Ясновид на гелікоптері ог­лядати пшеничну ниву, що розлилася широким коло­систим морем. Повертаючись додому, він обов'язково пролітав над гуляйполем і радів, коли бачив малень­кі табунці молодих Дрохв.

— Молодці, не злякалися, — хвалив їх Ясновид. А увечері розповідав ластівці про густі пшениці, зо­лоті вівсяні ниви, багаті медом гречані поля, а най­більше — про Дрохв.

   Раділа ластівка тій звістці, але не наважувалася залишати ластовенят і летіти на гуляйполе, де в не­бі постійно пантрував гостроокий сокіл.

Блиснуло та й згасло тепле літо, підкралася осінь.

   Не встигли зібрати яблука в садах, як налетіли холодні вітри, небо заступили чорні хмари, линули проливні дощі.

   Одного разу ластівка помітила, що Ясновид не пі­шов до свого гелікоптера.

— Що сталося? — запитала його ластівка.

— Сьогодні упаде ожеледа, — відповів Ясновид. — Гелікоптер вкриється ожеледою і не втримається в повітрі.

— Ожеледа? — занепокоїлася ластівка. — А як же Дрохви? Їм нікуди заховатися серед гуляйполя. А якщо на них упаде ожеледа, вони не зможуть під­няти крила і втекти від голодних вовків.

— Останнім часом я не бачив Дрохв, — відпо­вів Ясновид. — Можливо, їхня зграя полетіла у ви­рій?

   Нічого не сказала ластівка. Здійнялася і чорною блискавкою майнула у напрямку гуляйполя.

   Довго шукала ластівка своїх степових друзів. Хо­тіла вже повертатися, коли раптом помітила вовчу зграю, що принюхувалась до чиїхось слідів.

   «Чи не Дрохв вистежують? — подумала ластівка і вирішила: — Треба їх попередити!» Розвернулася і полетіла у тому напрямку, куди кралася вовча зграя.

   Невдовзі помітила, що на самому краєчку гуляй­поля пасеться велика родина степових Дрохв.

— Чому ви не летите у вирій? — гукнула їм лас­тівка, навіть не привітавшись.

— Як же нам летіти, коли на наші крила впала ожеледа? — журно відповів Дудак.

— Сюди йде вовча зграя, — попередила ластівка.

— Що ж робити? — розгубився Дудак.

— Тікайте в Золотоозерне, — порадила ластівка.

— Не встигнемо, — сказав Дудак і додав: — Не бійся, ластівко, ми вовкам легко не дамося, будемо битися хоч до загину.

— Йдіть проти вітру, — порадила ластівка. — А я полечу до Ясновида. Він урятує вас.

   Кинулася ластівка у зворотну путь. Вона так по­спішала, що навіть не оглянула неба. А там давно на неї чатував сокіл.

   Пізно помітила ластівка небезпеку. Кинулася до самої землі, звилася знову в небо, але чорна тінь сокола майнула перед самісінькими очима змореної ластівки.

   «Шкода, що не допомогла Дрохвам», — подумала ластівка, ширяючи над самою землею: вона знала, що вже не втекти їй від гострих пазурів хижого роз­бійника.

— Стережись! — пролунав раптом чийсь знайо­мий голос.

   Ластівка озирнулася і враз зрозуміла, що небезпе­ка минулася. Це їй на допомогу мчали швидкокрилі стрижі.

   Ніби чорні стріли, промайнули над соколом, і по­летіло з крил хижака міцне пір'я.

   Ганебно втік з поля битви переможений сокіл. А стрижі сіли біля змореної ластівки і запитали:

— Ти чому сама аж серед гуляйполя?

— Там Дрохви. На них упала ожеледа, а слідом ідуть голодні вовки.

— Що ж робити?

— Летіть до мого гнізда і розкажіть Ясновиду про небезпеку.

   Не встигло ще зайти сонечко, як над степом за­стрекотав могутній гелікоптер.

   Веселий Ясновид не злякався ні бурі, ні ожеледи, бо в степу його чекали Дрохви.

   «Тепер я вірю, що й наступної весни серед ковили, полину і червоних маків зів'ють свої гнізда гордови­ті Дрохви», — думала ластівка, дивлячись на гелікоптер у високому чорному небі.

   А степові Дрохви радо вітали свого рятівника і біг­ли назустріч гелікоптеру.

   Тепер вони знали, що у них є надійні друзі, котрі вміють будувати сонячні села, вирощувати запашний хліб і щиро любити Дрохв — рідкісних птахів неозо­рого духмяного степу.

   Ясновид виніс із гелікоптера два відра. Одне — повне жита і пшениці, а друге — з водою. Нагодував, напоїв Дрохв, а потім напнув великого намета і за­просив їх туди.

   Зігрілися, обсушилися Дрохви, а вранці знялися у високе небо і полетіли у вирій. Аж до межі степу супроводжували їх весела ластівка і Ясновид на ге­лікоптері.

повернутися до: Українські народні казки⇒