Хто не робить, той не їсть
Хто не робить, той не їсть
Був собі чоловік та жінка. Жили вони в достатках і мали одну-єдину донечку Марусю. Не могли вони на неї надивитися та намилуватися. Всяке бажання доччине виконувалося без жодного слова. Найбільше любила Маруся колисатися в колисці. Йшов час, а батьки все колисали дочку і вдень, і вночі.
От стала Маруся з часом, розквітла, наче повна рожа. Не один парубок задивлявся на Марусину вроду: ручки в неї білі-білесенькі. Очі в неї ясні-яснесенькі. Щічки в неї – яблучка спілі. Та ніхто не сватає Марусю:
— Ледащиця! – кажуть.
От надумав з нею одружитись найкращий і найпрацьовитіший парубок в селі. Прийшли старости до Марусі з хлібом-сіллю. Батьки раді – і не сказати, але кажуть:
— Ми раді б віддати Марусю, та хто ж буде її у вас колисати?
— Всі будемо, – каже молодий.
— Та вона ж у нас нічого не робила і не знає ніякого діла.
— Нічого, навчиться, – каже парубок.
От незабаром відгуляли весілля. У хлопців та дівчат потомилися ноги від танців, охрипли голоси від пісень. Тільки Маруся не втомилася: у весільному віночку лежала вона у колисці й колисалася.
І повезли Марусю в колисці до хати молодого.
От повісили колиску серед хати, поклали Марусю, а самі сіли за стіл. Хто був у хаті, колисав її по черзі, й Маруся була дуже задоволена.
Минула ніч. Тільки зазоріло – всі хатні взялися до роботи. Свекруха біля печі сидить і колише Марусю. Свекор дров, води внесе – гойдне колиску. Чоловік ввійде – хитне. Все було б добре, та голод не тітка! Лежить Маруся та й думає: «Ось-ось сядуть за стіл. Вже все в печі готове».
От сіли всі обідати. Погойдують Марусю, а до обіду не кличуть, їдять собі й колишуть.
— А що ти сьогодні робила? – питає свекор свекруху.
— Обід зварила, корову здоїла, хату прибрала, гусей та курей нагодувала.
— А ти, сину, що робив?
— Дров нарубав, коня нагодував, корову напоїв, леміш вигострив, насіння приготував.
— А я цілий ранок воза лагодив, – каже батько.
— А ти, дочко, що робила? – питає Марусю та й гойдає колиску.
— Я нічого не вмію робити. Я тільки колисалася.
— Колисання – то не робота. Не заробила ти, дочко, обіду. У нас так: хто не робить, той не їсть.
От поїхав батько із сином поле орати, а мати сіла полотно ткати. Сидить за верстатом, стукає лядою. Що стукне, то колиска гойднеться, бо прив’язана до ляди. Колишеться Маруся, а колиска їй не мила. От свекруха махнула човником, він вислизнув з-поміж ниток, упав на долівку, а цівка закотилася аж до Марусі.
— А подай-но, Марусю, цівку!
Глянула Маруся, піднялась та й подала свекрусі цівку та ще й човник.
— Чи це робота, мамо? – питає.
— Робота, дочко, тільки дуже маленька.
Сіла свекруха полуднувати, а Марусі дала малесеньку скориночку хліба.
— Оце тобі за маленьку роботу.
Скориночка здалась Марусі дуже смачною. Нічого смачнішого, здавалось їй, не їла вона в батьків.
От заходилась свекруха вечерю готувати. Запалила в печі, скип’ятила воду, засипала кашу варити. Та все Марусю погойдує. А тут корова прийшла з поля, кинулась свекруха її заганяти, а каша стала збігати.
Бачила Маруся, що мама вдома відставляла горщик від вогню та мішала ложкою. Злізла з печі і собі так зробила.
От приїхали з поля батько з сином, сіли до вечері.
— А я кашу відставила від вогню і замішала ложкою. Це робота, тату? – каже Маруся.
— Робота, дочко, тільки маленька. Дай їй, старенька, ложку каші.
Ніколи такої доброї каші не їла Маруся в батьків! Вранці, ледве зазоріло, схопилася Маруся та притьмом до свекрухи:
— Мамо, дайте мені велику роботу!
— Ось піди та принеси картоплі з льоху.
Маруся кинулась по картоплю.
— А це робота, мамо?
— Робота, дочко. А тепер почисть її ось так і помий.
— І це робота?
— Робота. Тепер поріж її, поклади в горщик, налий води, всип ложечку солі, покриши оцю цибулинку та й посунь до вогню.
— І це робота?
— Робота, тільки невеличка.
— Мамо! А де ж велика робота? Дайте мені велику роботу.
— Багато малих діл складають велику роботу, дочко, – каже мати.
Так свекруха навчила невістку обід готувати, і корову доїти, і птицю годувати, і хату прибирати, і на городі працювати. Маруся була дуже слухняною.
От якось і каже вона чоловікові:
— Винесемо колиску на горище, бо вона тільки заважає в хаті.
А свекрусі каже тепер часто Маруся:
— Ви, матусю, спочиньте, я й сама впораюсь. Хоч би ви і не робили, то ми вам дамо їсти. Малих і молодих треба вчити, а старих шанувати.
От в неділю прийшла Марусина мати в гості до сватів дочку провідати.
— Чи колисали ви, свашко, мою донечку? – питає мати.
— Колисали, свашко-любко.
— А де ж та колиска? Нехай же й я поколишу.
— Немає, мамо, колиски, – каже Маруся. – Вже мені не треба, бо велику роботу роблю. У нас так: хто не робить, той не їсть.
Так вони й досі і живуть, і хліб жують, і горя не знають.
