Рудий мельник

   Жив на світі чоловік, що мав одного сина. Перед смер­тю покликав його і дав знати:

— Петрику, запам'ятай одне — вважай в житті рудо­го чоловіка, бо то — чорт.

   І старий помер, а син почав помалу господарювати. Якось зі­брався до млина. Наклав мішків на воза — і поїхав. При­їхав до млина, а там — рудий мельник. Петро згадав батькові слова, але все – таки спитав:

— Тут завізно?

— Та завізно, — відповів рудий.

— Поїду я далі…

   Вирушив до другого млина. Та й другий млин належав тому рудому мельникові. Той направці прийшов подиви­тися, як іде робота й тут. Прийшов раніше, ніж Петро, й чекає. Петро спитав людей:

— Завізно у млині?

— Не дуже, — вийшов до нього мельник.

   Петро глянув — а перед ним стоїть рудий чоловік. Хотів їхати далі, та подумав, що скрізь у млинах — тільки ру­ді мельники. Скинув збіжжя і засипав кіш…

   Мука мелеться, казка кажеться, час минає, а той ру­дий мельник дивиться на чоловіка й каже:

— Ану, легіню, спечемо коржа. Я дам дрова, а ти дай муки.

— Хай буде, — погодився Петро.

   Розклали вогонь, замісили корж і поклали його, аби пікся. Тоді рудий говорить:

— Ану, легіню, розкажи таку неправду, аби в ній не було й стільки правди, як синього під нігтем. Хто із нас двох скаже найбільшу неправду, тому буде належати корж.

— Починай сам, — відказав Петро.

І мельник почав:

— У мого тата вродилося дуже багато гарбузів. Один гарбуз був такий великий, що ледве вліз на воза…

— Тут що не слово — то все правда: таке могло бути, — перебив Петро. — Ану, розповім я. На краю нашого мічта стояла верба. А на тій вербі було багато горобців. Ми з батьком знали, як там називається кожен горобець. Якось пропав один горобчик, і ми цілий тиждень шука­ли його, та не могли знайти. Потім той горобчик приле­тів. У нього вся шия була гола, бо його на полі запрягли до плуга і виорали ним величезний лан. На шиї мав ра­ни, і тато не знали, як його лікувати. Почали ходити до знахарок. Одна баба сказала, аби давали горобцеві горі­хів з молоком. Та горіх зіперся горобцеві в горлі й далі не йде. А через кілька днів із горла виростає горіхове дерево — зелене, росохате. На нього посідали усі горобці, що були в селі. Почали так цвірінькати, так сваритися, що мій батько не стерпів: схопив грудку землі та й кинув у них. Але грудка десь там зачепилася, не впала на зем­лю. Дивимося, а з неї росте великий клин поля. Ми з батьком одразу виорали його й посіяли пшеницю. А ота пше­ниця виросла, як троща. Ми взяли серпи і почали жати. Коли вже дожинали, раптом із пшениці виплигує заєць. Батько скочили за ним і забили у нього серпа. А як витяг­ли серпа, на кінчику побачили цидулку. На ній було напи­сано…

Петро на хвильку змовк. Мельникові дуже не терпі­лося:

— Що було написано?

Тоді Петро відповів:

— Там було написано, аби рудому мельникові з ко­ша — ані мірки, а з коржа — ані шкірки.

   Петро узяв корж, поклав мішок з мукою на віз й по­дався додому.

Рудий мельник лишився з віддутими губами.

повернутися до: Українські народні казки⇒