Цар лев

   Зібралися одного разу звірі докупи і почали радитися між собою, кого їм обрати царем, щоб був порядок, щоб мали вони правдивого суддю, якого б усі боялися і слухались. Були там слон, лев, тигр, верблюд, ведмідь, вовк, олень, лиси­ця, заєць, дикий кабан, зебра, коза, кінь, коро­ва, собака, кішка й інші звірі, які жили тоді на світі; либонь, був і осел.

Коли всі зібралися, виступив наперед олень і почав казати:

— Не прогнівайтеся на нас, ясновельможні пани, дужі й міцні звірі, за те, що ми вас потур­бували. Ми задумали вибрати кого-небудь з вас царем над усіма звірами, щоб було кому давати нам пораду, судити нас по правді і всьо­му давати лад.

Слон обізвався:

— Добре ви надумали. Давно пора встано­вити між звірами порядок і правдиві закони. Подумайте всі гарненько і скажіть, кого ви ба­жаєте обрати царем… Можу й я стати царем, бо я більший від усіх і дужчий. Як хочете. Мені все одно, хоч і мене вибирайте…

Лев,не діждавшись слова громади, виступив наперед і каже:

— Ні, панове, слонові бути царем не підхо­дить. Він важкий, неповороткий і нездатний прудко бігати. Мені більше личить бути царем.

   Всі будуть мене слухати, коритися. Я прудкий, моторний, вродливий, і сила в мене, спасибі, є…

Звірі почали сперечатися. Всі слабші й без­захисні кричали:

— Нехай буде слон царем! Він розумніший від усіх звірів на світі і буде найсправедливішим.

А сильні і моторні звірі намагались лева обрати царем. Вони кричали:

— Нехай буде лев царем! Він моторніший від слона і вродливіший від усіх.

— Інші звірі пропонували кинути жереб­ки: на кого більше випаде жеребків, той і буде царем.

   Лисиці дуже не хотілося гнівити лева, бо він її прохав, щоб вона за нього старалася. Якщо не буде за нього руку держати, то погрожував розірвати її на шматки; а вона тремтіла за свою шкуру. Отож лисиця вибігла наперед, ви­лізла на пеньок і почала:

— Слухайте, панове, що я вам скажу. Бага­то з вас є таких, що бажають, щоб царем був слон. Правда, слон розумний і сильний. Він не вживає крові і не дозволить іншим кров'ю жи­витися. Та тільки самі подумайте, панове, який з нього буде цар, коли він неповороткий. Всі вороги наші шкодитимуть нам ще гірше, ніж тепер, і його не будуть боятися, бо добре зна­ють, що він їх не може покарати. Поженеться слон за ними, а вони утечуть від нього. На мою думку, краще обрати царем лева. Хто нашко­дить, не втече від нього.

— Воно-то так, — обізвався олень, — тільки це несправедливо. Краще нехай буде так, як покаже більшість голосів.

— Так буде справедливо! — гукнула решта звірів. — Тільки як же ми це зробимо?

— А ось як, — відповів олень. — Хто бажає, щоб лев був царем, той нехай кидає одного го­ріха ось у це дупло, а хто хоче царем слона — кидає жолудя.

— Добре ти придумав! — гукнули всі. — Так і зробимо.

   Назбирали цілий мішок жолудів та горіхів і змішали їх. Всі по черзі почали підходити до мішка, кожен брав, що йому подобалось і ки­дав у дупло. Хижі звірі, які любили кров, брали горіхи, а які живилися овочами й травою, бра­ли жолуді. Лисиця побачила, що за лева мен­ше кидають. Вона почала вертіти хвостом, під­бігала до кожного і підморгувала, щоб брали горіхи. А коли підходили за жеребками малі звірі, то лисиця кожному шептала на вухо:

— Бери горіх, а то лева прогнівиш! Він тебе задушить, як жабу, і я на тебе розсерджусь, не дам просвітку.

   Малі звірі боялись потрапити в опалу і бра­ли горіхи. Сама лисиця замість одного загор­нула повну жменю і кинула в дупло так, щоб ніхто не помітив. Почали перевіряти жеребки, і виявилося однакове число горіхів і жолудів. Ведмідь і питає:

— Що ж тепер будемо робити?

Лисиця вискочила наперед і каже:

— По-моєму, нехай буде так: громада намі­тила в царі або пана лева, або пана слона. Не­хай поміряються силами. Хто кого пережене, той і буде царем. От спробуйте зараз побігти наперегони. Хто з вас виявиться прудкішим, той, значить, цар.

Слон відмовився:

— Прудко бігати я не можу від природи. Ме­ні здається, що цареві прудко бігати нічого. Потрібний порядок, розумна розправа, спра­ведливий суд. А коли треба буде за ким погна­тися, то я звелю кому захочу.

— Ну, то нехай буде так, — не здавалася ли­сиця, — хто з вас вище підскочить, той і буде царем.

Слон знов сказав:

— Ну, підстрибнути вгору я не можу, бо не легенький.

— Ну, тоді нехай буде лев царем! — гукну­ли ті, хто бажав лева.

А слон і каже:

— Про мене, тільки так буде не по правді. Що може зробити лев, того я не можу, а що я можу, того лев не може. Коли вже так, не­хай він зі мною побореться. Якщо поборе, тоді він буде царем.

Лисиця засумувала, а далі надумала одну хитрість і каже:

— Добре, нехай буде так, зведемо вас боро­тися. Тільки тепер уже пізно, всі зморились. Краще завтра вранці. Тільки ви, панове, ніхто рано не приходьте дивитись, як вони бороти­муться, а то ми їм будемо заважати. Прийдемо пізніше і побачимо, хто кого переміг.

   Усі згодилися. Настала ніч, слонові забажа­лося спати. Пішов він до лісу, притулився до одного не дуже товстого дуба і заснув. Слони, звичайно, сплять стоячи, обпершись на дерево. Якби важкий слон ліг на бік, то б сам не зміг піднятися.

   Лисиця здалеку стежила за слоном, де він зупиниться, а коли побачила, що той міцно заснув, побігла до лева і каже:

— Ясновельможний пане, ходімо мерщій до слона. Він уже заснув; щоб не гаяти даремно часу, будемо братися за діло.

— А що ж будемо робити? — спитав лев. — Задушити слона я не зможу. Він прокинеться і оборониться від мене.

— Ні, я не про те. Душити його не треба. Він звичай, коли спить, спирається на дерево. Тож візьмися та перегризи дерево. Воно впаде, і слон впаде, тоді ми скажемо, що ти слона по­боров.

— Добре ти придумала, тільки я сам не впо­раюся до ранку перегризти дерево: зуби за­болять. Ти піди гукни ще кого-небудь на під­могу.

   Лисиця побігла і зібрала з дванадцять вов­ків, мишей та щурів, привела їх до слона, і по­чали вони гризти дуба. Гризли, гризли до са­мої зорі, а дуба ще чимало залишалось. Він уже трохи похилився, та ще не піддався. Що робити? Уже світало, слон міг прокинутися.

Лисиця не розгубилася. Покликала трьох ведмедів і каже:

— Слон, майбутній наш цар, надибав ось на цьому дубі мед. Так-от, коли він лагодився спати, казав мені покликати вас, щоб ви діста­ли йому меду. Поки прокинеться, щоб був мед, інакше він вас покарає.

   Ведмеді полізли на дуба. А лисиця дивилась угору і командувала ними напівголосно:

— Ви лізьте он туди, на той бік!

   Показувала їм воронячі гнізда, що чорніли на тому боці, куди дуб похилився. Ведмеді ви­лізли на самий вершок дуба. Він не витримав, тріснув і впав. Слон теж упав на бік, а потім на спину. Перевернувся, задер ноги, підвестися сам не може. А ведмеді як гепнулися з дуба, ледве живими залишились.

   Минула пора сніданку, почали сходитися звірі. Лев сидів біля лежачого слона, а лисиця віддалік вертіла хвостом. Коли зійшлися всі звірі, лисиця заявила:

— Дивіться, панове, який сильний наш цар: слона поборов. Слон хотів удержатися за дуба, то він і дуба разом з ним звалив. Який вже дуб міцний і той не витримав, зломився. Три ведмеді хотіли заступитися за слона, то він їх як жбурнув від себе, ледве живі лишилися. Дивіться, он вони, бідолахи, валяються.

Всі звірі затремтіли від страху і в один голос закричали:

— Лев буде наш цар!

   З того часу всі звірі стали боятися лева і ша­нувати його як царя. Коли лев закричить у лісі, то всі звірі тремтять.

   Ставши царем, лев видав маніфест, в якому було сказано так: «Ми, цар дрімучих лісів, ко­роль дібров і гаїв, великий князь степів, нака­зуємо всім нашим підлеглим жити справедли­во, мирно, чужого не брати, слабшого не дерти, старших шанувати й поважати. Хто помітить за ким грішок, повинен доносити нам, ми буде­мо розглядати справу і винних карати. Хто буде жити по правді, підглядати гріхи інших та доносити, той дістане нагороду».

   Лев призначив собі на допомогу міністрів: вовка — луговим міністром, тигра — лісовим, лисицю — польовим. Міністри подякували ца­реві і пішли кожний на свою посаду.

Звірі не раз говорили потім між собою:

— Що за причина, що вовк і лисиця досту­кались такої честі? Ніби і кращі є за них звірі, а, бач, не потрапили в міністри.

Олень каже:

— Та тут, панове, діло нечисте. Правдою і чесною поведінкою не достукаєшся уваги ца­ря. Я відразу помітив, що лев поборов слона неспроста, там була якась хитрість. Звичайно, лисиця на хитрощі здатна і вона щось вигада­ла, а вовки, мабуть, допомагали їй, через те вони і потрапили в ласку. Ну, тигр — то інша справа; він дужий звір, йому личить бути вели­ким начальником. А тут ще й те: обмини тигра, він розгнівається на лева і заважатиме йому в справах.

— Та я і сам так думав, — обізвався вед­мідь. — Видно, що вони схитрували і моїх трьох братчиків занапастили тоді.

Дивляться, біжить лисиця. Всі принишк­ли.

— Мовчіть, а то як почує, біда буде! Лисиця наблизилась, всі їй вклонились. Во­на зупинилась і питає:

— А чого ви тут докупи збилися, чи, бува, не змову яку чините?

— Боже нас борони, це ми зійшлися побала­кати про той радісний для нас день, коли ми царя обрали. Ми всі радіємо, що Господь нам послав такого мудрого царя і таких правдивих міністрів.

— А-а! Якщо так, то це нічого. А все ж таки на другий раз не смійте збиратися всі докупи. Ніяких таємних зборищ робити не вільно.

   Після того всі звірі старалися жити кожен собі осібно. Ті, що живилися рослинами, жили мирно, а хижі шкодили слабшим. А як цар почне допитуватися, навіщо той роздер зайця або ще якого-небудь звірка, то винний відбрі­хується, що він покарав його ніби за те, що той глузував з царя або підмовляв інших убити його. Цар вірив міністрам і давав їм нагороди за їх вірну службу.

   Спершу хижі звірі додержувались закону, а далі голод вимагав обминати закон, і кожний жив собі так, як йому бажалося. Свою провину звертали на слабшого або на того, хто їм був противний.

   Набридло лисиці бути польовим міністром, бо там, опріч мишей та інших дрібних звірків, нічого не доводилося їсти. А їй корило пола­сувати курятинкою або гусятинкою. Діждавшись ночі, починала перевіряти курники. Що­ночі уминала по дві, по три курки.

   Одного разу чоловік підстеріг лисицю і за­стукав її в курнику. Тільки лисиця поп'ялась за курми, як чоловік вхопив її за хвіст і ну час­тувати бичем по ребрах. Так частував, що вона ледве жива зосталася. А потім прив'язав до хвоста мотузок і повісив лисицю на тин, бо боявся, щоб вона до ранку не віджила і не вте­кла.

   Чоловік пішов спати, а лисиця віджила і по­чала придумувати, як їй викрутитися з біди. Пручалася, пручалася, ніяк не могла відірва­тися, бо мотузок був дуже міцний. Тоді вона вирішила позбутися свого хвоста, щоб тільки самій залишитися живою. Відгризла свій хвіст і втекла. Вибігає вона в поле і думає:

«Ну що його тепер робити? Як я покажуся своїм підлеглим? Вони мене не пізнають і не будуть тепер слухати. А як я цареві покажусь? Що йому буду казати, коли спитає про хвоста? Соромно бути безхвостим міністром. Ех! Краще б він мене убив! Ну, та тепер того не вер­неш, що проминуло. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там». Підійшла до зайчикової хатки і каже:

— Пусти мене переночувати. Я тобі колись у пригоді стану.

— Ні, не пущу, — каже заєць. — У мене тіс­но, малі діти.

— А я тобі кажу — відчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контролер свійських птахів. Була на селі в державних справах.

   Заєць злякався і відчинив. Лисиця увійшла в заячу хатку і лягла на м'яке ліжко, а зайче­нят скопирснула геть.

Заєць промовчав, бо як же можна гнівити міністра?

   Пішов зайчик добувати діткам їжу, а лисиця тим часом забажала пообідати: вхопила одне зайченя і з'їла, потім друге, третє…

   Прибіг зайчик, заглянув усередину, а там уже нема жодного зайченяти. Він і не показав­ся на очі міністрові: боявся зайти в хату. Повер­нувся заєць у поле, сів і гірко заплакав. Біг вовк, побачив зайця, спинився і питає:

— Чого ти, зайчику, плачеш?

— Та як же мені не плакати? Лисиця залізла в мою хату, поїла моїх діток, а тепер черга за мною. Боюся показуватися додому.

— Не журися, зайчику, я вижену її! Ходімо зараз!

   Пішли вони до зайчикової хати. Вовк підій­шов до дверей і каже:

— Хто ти такий, виходь геть з хати!

— Я міністр польовий, хто сміє на мене кри­чати?

— А, так це ти, лисице! — каже вовк. — Чи не соромно тобі кривдити слабеньких нещас­них звірків. Я, луговий міністр, прошу тебе залишити хатку бідного зайчика, а то піду до ца­ря і розповім йому про твої вчинки. Він тебе за це по голівці це погладить.

— Не твоє діло, вовче, втручатися в мої по­рядки. Ти порядкуй у своєму міністерстві, а я буду в своєму.

   Вовк, піймавши облизня, пішов розгніваний до царя. Розповів, як лисиця грабує малих звірків, як живе в заячій хаті, поїла зайченят і самого мало не з'їла.

   Лев доручив вовкові послати оленя до лисиці з наказом, щоб вона зараз же з'явилася до ньо­го на розправу.

   Царя повідомили, що прийшов польовий мі­ністр. Лев наказав пустити. Тільки лисиця на двері, як лев грізно:

— Ти що там бешкетуєш? Як ти сміла крив­дити зайця?

   Лисиця, бачачи, що лев не жартує, впала навколішки, схилила низько голову:

— Ваша величність! Дозвольте промовити слово.

— Ну, кажи.

— Ваша величність, я добре знаю, що на ме­не по злобі наговорив вовк. А як сказати по правді, вовк кругом сам винен. Не я, а він зай­чиків поїв. Я заступалася за зайця, а він мені хвоста відгриз і мало не задушив, ледве втекла.

   Лев послав гінця за вовком, а сам почав ду­мати: «Хто з них правий, а хто винуватий — важко розібрати, мабуть, обоє брешуть. А кого з них треба залишити живим, варто подумати. Лисиця хитра, видно, що вона нашкодила, — думає далі. — Але її не можна карати, бо вона мене своєю хитрістю посадила на царський престол. А вовк, хоч і помагав перегризати ду­ба, так то не дуже мудра штука, гризти кожний дурень зуміє».

   Привели вовка до царя. Лев не забажав на­віть розмовляти з ним, схопив у свої лапи і задушив.

Така-то була у лева його царська правда.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒