Царівна, котрої душа була в яйці в осокорі
Царівна, котрої душа була в яйці в осокорі
У царя було двоє дітей — син і дочка. От помер цар, померла й цариця — залишилося їх двоє. А в другім царстві був царевич. Пише той брат до царевича, що є у нього сестра; як засміється вона, то золото падає, як заплаче — перла сипляться, а як піде танцювати, так квіти стеляться.
Царевич і відписує:
— Пришли мені, — каже, — твою сестру: я її за жінку візьму.
От той брат вирядив сестру в дорогу; попрощались вони собі. Поїхала вона зі своєю покоївкою; а покоївка була дуже схожа на неї і обличчям і всім.
Приїхали вони до річки — царівна захотіла купатися, роздяглась, вийняла очі. А її покоївка одягла на себе її плаття, взяла очі, сіла в карету і поїхала. Приїздить до царевича, сподобалась вона йому. Тільки він дивується, що царевич йому неправду написав: сміялась вона, а золото не падало, плакала — перла не сипалися, танцювала, а квітки не стелилися; а все-таки взяв за жінку, бо вона дуже гарна була. Живуть вони собі.
А та царівна вийшла з води, бачить, що покоївка одягла плаття й узяла очі, — вона одягла плаття покоївки, сіла собі та й сидить і плаче, а золото падає, — велику купу наплакала. Іде дід, чує: хтось плаче; підходить і бачить: сидить прегарна дівчина, наплакала цілу купу золота й каже йому:
— Візьми мене до себе.
Узяв її дід до себе і золото те забрав. Засміялась вона — нападало перлів; вона пішла танцювати — де взялись усякі квіти. От почала вона рушник вишивати — золотом та перлами та квітами; вишила такий рушник, такий рушник, що аж у хаті сяє.
— Візьми, — каже, — цей рушник і понеси на базар продавати. Не віддавай ти ні за які гроші, а все кажи: «Дай око!»
Дід пішов на базар. Так той рушник на весь базар сяє — людей стільки назбиралося! Що не давали йому за того рушника, а він усе просить око. Всі дивуються: як же це можна — око: де його взяти? Царевич підходить собі — сподобався йому той рушник.
— Продай, діду! — каже.
— Купи!
— А що тобі за нього?
— Око, — каже.
— Чи ти здурів? Як таки око? Хто ж тобі дасть око? Проси у мене грошей, скільки хочеш, я тобі дам.
— Не треба мені грошей, дай око.
Пішов царевич додому і каже жінці:
— Яке я диво бачив: такий рушник — золотом, перлами та квітами так і сяє; тільки, — каже, — дурний дід просить за нього око.
— Та у мене є, — каже йому жінка, — там десь одне око.
Дуже їй захотілося того рушника.
— Давай же, — каже, — хутчій те око: я піду — куплю того рушника.
Дістала вона із скрині око. Поніс царевич, дав дідові око, взяв рушник.
Приніс дід те око, — зраділа царівна, сміється та плаче, а золото та перла так і сипляться. Зіткала вона ще краще — рушник там чи хустку.
— Неси, — каже, — діду, проси ще око.
Поніс дід. Такого люду назбиралось: усі дивуються. Хто не спитає: що за хустку? — око, — каже. Прийшов і царевич. Так йому захотілося купити ту хустку.
— Що тобі, діду, дати?
— Око, — каже старий.
Пішов царевич до жінки:
— Чи нема в тебе ще ока? Там така хустка, така гарна, що й розказати не можна!
Не хотілось їй віддавати, бо вона вже догадалася, що то та царівна. Але чоловік як став прохати — віддала. Дав царевич дідові око, взяв хустку. Приніс дід око. Царівна рада — така рада, що знайшлись її очі. А та царевича жінка бачить, що недобре буде, згадала, що душа царівни схована в осокорі в яйці; побігла зараз, знайшла того осокора, взяла те яйце, принесла додому й заперла в скриню.
Як вона взяла те яйце, то царівна і каже дідові:
— Я вже тепер умру. Візьміть золота, зробіть мені труну і каплицю над дорогою і поховайте.
Умерла вона. Зробив дід це все: і золоту труну, і золоту каплицю над дорогою і поховав її.
От раз у неділю йде царевич до церкви, бачить — каплиця та така гарна, так сяє. Казав кучерові стати. Входить у каплицю, бачить труну, а в труні лежить така-то гарна, така прегарна панна, зовсім наче жива лежить, мов заснула. Царевич не втерпів, поцілував її. Часто став їздити царевич і все до неї заїздив.
Раз приїздить, а коло неї дитинка в труні сидить маленька, така гарна. А то його син. Привіз він його додому: так-то він любить того сина!
От раз збирався він їхати до церкви на Великдень і сина хотів узяти із собою. Тільки жінка відчинила скриню (щось треба їй було взяти), дитина й побачила яйце:
— Дай та й дай, дай та й дай! — кричить.
А то була душа його матері. Плаче та й кричить. Почув царевич, а дитина все:
— Дай яйце, дай!..
— Чому ти йому не даси? — питається.
— Яке там яйце? Що він вигадав!
А дитина каже:
— Дай яйце! — і показує на скриню.
Царевич каже:
— Відчини зараз скриню!
Дуже їй не хотілось. Як відчинила скриню, так дитина й ухопила яйце і з рук його не пускає.
Поїхав царевич до утрені, взяв сина із собою, заїхав до тієї мертвої царівни похристосуватися. Похристосувався сам, узяв сина на руки, щоб той похристосувався. Син упустив яйце, воно розбилось, царівна ожила. Зрадів той царевич, зрадів і син його. Став він її розпитувати, вона йому й розказала, як її покоївка взяла очі, одяглась у її плаття; як вона шила рушники, як продавала за око, як і душу та покоївка з осокора вийняла.
Тоді царевич бачить, що то його жінка. Приїхав додому, прив'язав покоївку до кінського хвоста, оженився на царівні, і живуть собі.
