Царівна Оленка й красуня – полонянка

   У давні-предавні часи один великий цар узяв собі за жінку рабиню. У них народилося двоє діточок: хлопчик Іванко й дівчинка Оленка. Діти повдавалися у матір. У Оленки в золотому волоссі сяяв місяць, а в Іванкових чорних кучерях — сонце.

   Минули роки, і виросли діти. Треба було їх одружува­ти. Цар хотів, аби в його невістки також сяяв на голові місяць, і розіслав своїх гінців у всі кінці світу — знайти таку дівчину. Гінці довго блукали по різних краях, але повернулися без доброї новини.

Тоді цар покликав наймудріших старців і спитав по­ради.

— О світлий володарю! — сказав мудрець, що мав най­довшу бороду. — За давнини був такий закон, що сестра могла виходити заміж за рідного брата. Одружи сина з донькою — і спокій голові.

Цар погодився.

   А бідна Оленка просто собі місця не знаходила. Та що, коли в неділю — весілля!

Тоді вона замкнулася і заголосила:

Ви, дзвони, задзвоніть,

Ви, ляльки, заспівайте,

Ти, земле, розступися,—

Хай я ввійду в тебе…

   Дзвони сумно задзвонили, ляльки жалібно заспівали, земля розступилася, і Оленка увійшла в неї до колін. Дівчина заголосила ще раз:

Ви, дзвони, задзвоніть,

Ви, ляльки, заспівайте,

Ти, земле, розступися,

Хай увійду по пояс.

   І другий раз сумно задзвонили дзвони, жалібно заспі­вали ляльки, а Оленка увійшла до пояса в землю. Ще ревніше заплакала дівчина:

Ви, дзвони, задзвоніть,

Ви, ляльки, заспівайте,

Ти, земле, розступися,

Хай мене не буде!

   І вона пропала під землею. Там пішла дорогою, яка ве­ла до чорного лісу. Дерева стогнали стома голосами, сови скиглили, лисиці брехали. Страшно стало дівчині. Рап­том вона натрапила на похмурий замок, що височів серед густих дерев. Хотіла постукати, але двері самі створили­ся, й назустріч вийшла дівчина — така схожа на неї, як викапана! У золотім волоссі сяяв срібний місяць.

— Добре, що ти прийшла, бо я сама дуже тут знуди­лася, — сказала незнайома.

— Я прийшла за тобою, — промовила Оленка. — Ти по­клади руку на моє плече, і підемо туди, де сяють зірки, де грають хвилі синьої ріки.

Незнайома й думати про таке боялася. Вона розповіла:

— Мене стереже вдень і вночі кіт, який має дванадцять голів, дванадцять ротів і двадцять чотири сталевих очиська. Я мушу жити тут доти, поки не дам згоду віддатися за змія.

— Та нас тепер двоє… Ми з тобою перехитримо злого кота-потвору, — потішала Оленка.^

   Щоб не втрачати часу, вони принесли глини і замісили з половою. Потім стали гратися з котом: гладили його, тягали за хвіст, доки не втомився і заснув. Тоді потворі кожне горло позабивали глиною. Позабивали так, що зов­сім не міг нявкнути. Самі взяли щітку, згребло, руш­ник — і відразу покинули замок.

   Коту-потворі все-таки вдалося з гіркою бідою виригну­ти з одного горла глину. А змій у чорта грав у карти. Він почув, що кіт легенько нявкнув, та подумав, що то поло­нянка його смикнула за хвіст, і продовжував бавитися з чортом.

   Через якийсь час котюзі-потворі удалося виригнути глину ще з п'яти ротів. Він занявкав так, що аж у вухах залящало.

   Змієві, якому нетерпілося виграти від чорта дванад­цять людських душ, щастило у грі. Він так захопився, що не хотів кидати геть карти. Та коли засунув у кишеню одинадцяту душу, котюга вже заревів так голосно, що в чортовій хаті повилітали усі шиби.

— Треба бігти, чорте, бо хтось краде мою полонянку, — сказав змій сердито.

   Метнувся надвір і нараз погнався за втікачками. Красуня-полонянка затремтіла всім тілом і каже:

Ой сестричко, земля дуднить —

Це за нами змій летить.

У мене праве вушко палає —

Він уже нас здоганяє.

   Оленка шпурнула поза себе щітку, і тої ж миті виріс перед змієм непролазний ліс — ні пройти, ні обійти, ні перелетіти.

— Прогризу цей ліс, а все одно наздожену їх! — заре­вів зміїсько.

   Хоч зуби ламалися і кришилися, за кілька хвилин про­гриз собі дорогу і кинувся вдогін за дівчатами. Дівчина-полонянка знову проговорила:

Ой сестричко, земля дуднить —

Це за нами змій летить.

У мене праве вушко палав —

Він уже нас здоганяє.

   Оленка шпурнула за собою згребло, і там піднялися страшні залізні скелі. Змій дуже розлютився:

— Розламаю лапами ці скелі, а все одно наздожену їх!

   Кігті в нього кришилися і випадали з лап, але таки проламав ті скелі та й вибрався на рівну дорогу. Ще з більшою люттю погнався за втікачками.

Дівчата задихалися, вже не могли бігти.

Красуня-полонянка знову проказала:

Ой сестричко, земля дуднить —

Це за нами змій летить.

У мене праве вушко палає —

Він уже нас здоганяє.

   Оленка шпурнула позаду рушник, і там, де він упав, розлилося море — ні перейти, ні обійти, ні перелетіти.

   Змій сердито ударив хвостом, аж земля захиталася, і опустив пащеку в море. Треба було випити всю воду, бо якби залишилася хоч одна краплина, не міг би перейти — таку силу мав чарівний рушник.

   Скажений змій хлебтав солону воду і так нахлебтався, що розбух, як гора. Залишилася на дні ще одна краплина. Насилу сьорбнув і її — й тріснув на десять кавалків.

   А Оленка впізнала те місце, де увійшла під землю. Во­на попросила:

Ви, дзвони, задзвоніть,

Ви, ляльки, заспівайте,

Ти, земле, розступися

І випусти на білий світ.

   Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вибралися з-під землі до шиї.

Оленка ще двічі попросила, і земля їх випустила зов­сім.

   А Іванко побачив дівчат, схожих одна на одну, як дві ластівки, і дуже здивувався:

— Та котра з вас моя сестричка?

Дівчата засміялися:

— Ти сам упізнай!

   Іванко подумав і пішов на полонину. Там попросив, аби помастили його сорочку кров'ю зарізаного барана. Коли це зробили, вівчар дав знати у палац, що царевич тяжко поранений.

   Оленка, як почула, що з братом сталася біда, то пер­шою прибігла в полонину. Там припала до його грудей і гірко заридала:

— Братчику мій любий, як я буду без тебе?

   Іванко зробив знак на її грудях. Коли прийшла та дів­чина, яка була у змія полонянкою, а з нею і цар, Іванко встав, здоровий, і сказав:

— Оце моя сестричка, а це — наречена.

   Справили весілля. Покликали й мене. Я так співав, що аж охрип, і так танцював, що аж віхті з постолів летіли.

повернутися до: Українські народні казки⇒